Андрушівка фото

Місце фотозйомки: Садиба (маєток) Терещенко (м.Андрушівка, Житомирська обл., Україна).
Дата фотозйомки: 09.03.2008 року.

Автор фото: Сергій Іонніков.
http://ionnikov.at.ua
http://vk.com/ionnikov
http://twitter.com/ionnikov
http://www.facebook.com/ionnikov
http://my.mail.ru/mailua/ionnikov
http://club.foto.ru/author/ionnikov
http://www.odnoklassniki.ru/ionnikov
http://fotki.yandex.ru/users/ionnikov/
http://www.flickr.com/photos/ionnikov/
http://www.panoramio.com/user/ionnikov
https://plus.google.com/110492852725313674656
http://www.youtube.com/ionnikov
http://www.vimeo.com/ionnikov


















fotki.yandex.ru/users/ionnikov/

Місто Андрушівкa (Житомирська область), розташовано на річці Гуйва, проживає до 10 тисяч осіб, у 1975р воно отримало статус міста. Колись тутешні краї були вкрай-східними володіннями Речі Посполитої. З 17 століття землі належали польським князям Бержінскім (село тоді називалося Андрусівка). Бержінскі отримали село спустошеним - воно було в руїнах після набігу південних племен. Князі побудували тут палац, очистили ставок, розбили парк. Як вже говорилося, у другій половині 19 століття в краї стараннями семи Терещенко бурхливо розвивалася цукрова промисловість. Нові магнати будували потужні заводи, скуповували за кордоном найсучасніше обладнання. У 1848 році Артемій Терещенко придбав маєток. Він розширив парк а перебудував палац у стилі французького неоренесансу вже його онук, Михайло Терещенко. Правда, пожити тут йому довелося зовсім недовго. У 1883-1914 рр йшла активна модернізація місцевого цукрового заводу.

Місце фотозйомки: Садиба (маєток) Терещенко (м.Андрушівка, Житомирська обл., Україна).
Дата фотозйомки: 09.03.2008 року.

Автор фото: Сергій Іонніков.
http://ionnikov.at.ua
http://vk.com/ionnikov
http://twitter.com/ionnikov
http://www.facebook.com/ionnikov
http://my.mail.ru/mailua/ionnikov
http://club.foto.ru/author/ionnikov
http://www.odnoklassniki.ru/ionnikov
http://fotki.yandex.ru/users/ionnikov/
http://www.flickr.com/photos/ionnikov/
http://www.panoramio.com/user/ionnikov
https://plus.google.com/110492852725313674656
http://www.youtube.com/ionnikov
http://www.vimeo.com/ionnikov


























































































www.odnoklassniki.ru/ionnikov

Місце фотозйомки: м.Андрушівка, Житомирська обл., Україна.
Дата фотозйомки: 09.03.2008 року.

Автор фото: Сергій Іонніков.
http://ionnikov.at.ua
http://vk.com/ionnikov
http://twitter.com/ionnikov
http://www.facebook.com/ionnikov
http://my.mail.ru/mailua/ionnikov
http://club.foto.ru/author/ionnikov
http://www.odnoklassniki.ru/ionnikov
http://fotki.yandex.ru/users/ionnikov/
http://www.flickr.com/photos/ionnikov/
http://www.panoramio.com/user/ionnikov
https://plus.google.com/110492852725313674656
http://www.youtube.com/ionnikov
http://www.vimeo.com/ionnikov



www.facebook.com/ionnikov

Древні казали: для того, щоб повноцінно прожити новий день, оглянься у вчорашній. Уже в пізніші часи з’явився афоризм: без минулого не може бути майбутнього. Так – так, те, що залишається позаду у нашому житті, не зникне в забутті, не вмирає. То, скоріш, основа для продовження життя. То ж, гортаючи «сторінки» історії, мимоволі хочеться споглянути на ті, що розповідають про більш віддалений період життя…

Дорога ти моя Андрушівщино!
На твоїх чорноземних полях
Ми вирощуєм жито з пшеницею,
Кукурудзу й цукровий буряк.
Мій чарівний, замріяний краю,
Край ставків, і садів, і полів.
Я тобі щиросердно бажаю
Щедрих, гарних, рясних врожаїв.

Л. І. Загоруйко – Дюсенбаєва.

Андрушівський район

Територія – 95,5 тис.га. Населення – 37,6 тис. чол. Населених пунктів – 39 Територіальних громад – 29, в тому числі:1 – міська рада, 1 – селищна рада, 27 – сільських рад. Промислових підприємств - 6. Сільськогосподарських підприємств – 27. Фермерських господарств - 48. Сільськогосподарських угідь – 76528 га. В тому числі ріллі – 64845 га. Лікарень – 3. Сільських амбулаторій – 6. ФАП – 28. Будинків культури та клубів – 33. Бібліотек – 36. Андрушівський район розташований на Придніпровській височині, у південно – східній частині області в зоні лісостепу. Район межує з п’ятьма районами області і на півдні – з Козятинським районом Вінницької області. Поверхня – полого- хвиляста рівнина, розділена річковими долинами, ярами і балками. Це край родючих полів, тихоплинних річок, озер з чистими плесами, таємничих боліт і багатих звіриною лісів. У надрах Андрушівської землі знаходяться незліченні природні скарби. З корисних копалин є родовища гранітів, вапняків, бурого вугілля (працював кар’єр Андрушівської дільниці Коростишівського розрізу), суглинків, піску і торфу. Пересічна температура січня - 5,60 С, липня +18,70 С. Опадів 527 мм. на рік. Андрушівський район лежить у межах Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції. У районі 11 річок, найбільші: Гуйва, Пустоха, Лебединець, Ів’янка (басейн Дніпра), Під водоймищами зайнято – 1,9 тис. га., споруджено 44 ставки( заг. пл. 525 га). У ґрунтовому покриву переважають чорноземи, глибокі малогумусні (55% площі району), є сірі лісові, дерново-підзолисті, чорноземнолужні, болотні та інші ґрунти. Площа лісів 7,4 тис .га . Основні породи: дуб, сосна, вільха, береза. В Андрушівському районі знаходиться пам’ятка садово - паркового мистецтва республіканського значення - Івницький парк та два заказники місцевого значення. Спеціалізація сільського господарства – рослинництво зернового та тваринництво м’ясомолочного напрямів. Залізничні станції: Андрушівка, Бровки, Степок. Та найбільше багатство Андрушівщини – її люди, які своєю щоденною працею прикрашають рідну землю і примножують її багатства. Андрушівська волость як адміністративно – територіальна одиниця була створена 1861 році і входила до складу Житомирського повіту. До неї входили у 1913 році 14 населених пунктів, об’єднаних у 2 містечкових та 12 сільських громад. Загальна кількість населення становила 16534 жителів. Ліквідована Андрушівська волость у 1923 році і увійшла до складу Андрушівського району Житомирського округу, який був утворений 7 березня 1923 року. До складу Андрушівського району увійшли ліквідовані Андрушівська волость та частина Котелянської волості Житомирського повіту. Підпорядковувався Житомирському (1923-1925), Бердичівському (1925-1930) округам. У 1932 – 1937роках – у складі Київської області. Станом на 1927 рік районній раді підпорядковувались 22 сільські ради з 89 населеними пунктами. У 1962 – 1965 роках територія Андрушівського району входила до складу Бердичівського та Попільнянського районів. З 4 січня 1918 року в Андрушівці, а потім - у районі була встановлена радянська влада. Створений ревком вигнав з містечок і сіл району панських управителів і приступив до розподілу поміщицької землі. Але коли в містечко увійшли кайзерівські війська, ревком пішов у підпілля. Німецькі окупанти спустошували склади з продуктами й матеріалами. Незважаючи на опір робітників, загарбники вивезли з Андрушівки понад 100 тис. пудів цукру. Потім хазяйнували на зламі двох світів окупанти німецькі та польські, петлюрівці, білогвардійці. Вони вкрай зруйнували Андрушівку та район. Занепала більшість селянських господарств, не вистачало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Епідемії косили людей. Більшість підприємств району не працювало. У серпні 1920 року націоналізовано цукровий та винокурний заводи, 19 вересня того ж року організовано волосний , а 20 вересня сільські комітети незаможних селян, які багато зробили в згуртуванні селян. Більшовицький уряд на чолі з В. Ульяновим – Леніним у Москві прийняв важливі і такі бажані для людей закони. Він оголосив про припинення війни, запропонувавши усім воюючим країнам мир. Іншим законом уряд передав землю селянам . Відповідно до планів більшовиків народ мав будувати нове суспільство без рабської праці., без злиднів, голоду і холоду, без страху і війн. Ім’я цьому суспільству – соціалістичне. Люди повірили більшовикам. Вони стільки натерпілись лиха, зазнали стількох бідувань , що готові були іти на смерть і повірити будь-кому, але щоб більше так не жити.Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50 % дорослого населення не вміли читати, писати, рахувати, навіть, щоб підписати якийсь документ, неписьменні ставили хрестик. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності), які сприяли швидкому знищенню серед населення неосвіченості. При кожній сільській Раді була організована хата-читальня, де проводились заняття з усіма бажаючими вчитись. Там же жителі могли взяти літературу, яка допомагала у навчанні. У 1920 – 1930-х роках існувала можливість виникнення війни або збройного конфлікту у міжнародних відносинах СРСР з іншими державами Європи. Ця ймовірність час від часу загострювалася. Апогею загострення зовнішньо – політичних стосунків досягло в 1931 – першій половині 1932 року, коли загроза нападу на СРСР стала надзвичайно реальною, особливо з боку Великобританії, Польщі, Франції, Японії. Це підтверджує і характер відносин СРСР із цим країнами, і оцінка політичної ситуації в світі пресою, і секретні документи радянського керівництва про підготовку до війни, особливо в 1931 – 1932 роках. Навіть забезпечивши деякий спокій, внаслідок договорів про ненапад, із-заходу, зі східного боку загроза залишилася, адже Японія залишила питання війни відкритим. По – перше, на XIV партконференції РКП(б), що проходила в квітні 1925 року розпочався перехід від напряму «кооперативного соціалізму»(НЕП) на селі до масової колективізації сільського господарства і на цій основі – до індустріалізації. У 1927 – 1928 рр. в СРСР почався новий етап мілітаризації, з початку 30-х – реалізації грандіозної за своїм розмахом і коштами військово – промислової програми. По – друге, підйом індустрії та підготовка до війни потребували збільшення імпорту машин та обладнання, для чого потрібні були великі кошти, які можна було одержати передусім від реалізації продукції сільського господарства. Тому постало питання: як отримати сільськогосподарської продукції побільше? Шлях бачився Сталіну та оточуючих його у впровадженні колективізації на селі. Україна як аграрна республіка стала полігоном для впровадження цієї нової ідеї. Під час підготовки до масової колективізації у 1927 – 1929 роках селяни відмовлялися добровільно продати зерно державі через надто низькі закупівельні ціни. Після ухвалення розробленого комісією В. Молотова порядку проведення кампанії розкуркулення та визначення трьох категорій куркулів (до куркульських господарств відносили господарства середняків, у яких були свої коні, корови, воли, поле більше одного гектара, сільськогосподарський реманент, млин) у лютому 1930 року в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення, яка зачепила 2,5% всіх селянських господарств. Водночас виконувалося місцевою владою інше завдання партії більшовиків: примусити селян перейти до колективних форм господарювання. Але колишня селянська кооперація (спільна праця групи селян, які об’єднуються за спільною домовленістю і доброю волею учасників) у формі супряг, толок тощо докорінно відрізнялася від радянської кооперації, яка не враховувала інтересів селян. Проголошення колгоспів , як перехідної форми до комуни( у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року) викликало шалений опір усього селянства, що на бажало втрачати нажиті тяжкою щоденною працею своє поле, особистий реманент та худобу. Намагаючись налагодити добровільне здавання хліба, державна влада вдалася до надзвичайних та жорстоких заходів. Повсякчас почали проводитися обшуки, депортація непокірних селян у віддалені райони країни., введення величезних штрафів за несплату податків, розпродаж майна боржників, які не здали встановлену їм норму зерна. Дбаючи про якнайшвидше виконання плану держзаготівель, керівництво республіки в червні 1929 року фактично відновило продрозкладку, а з 3 липня 1929 року ВУЦВК і Раднарком України прийняли сумнозвісну постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконання загальнодержавних завдань і планів» та постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» (1932 р.) Ці постанови дозволили місцевим радам накладати на боржників штрафи – до п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи. Звичним явищем по всій Україні стали нічні обшуки селянських садиб, господарі яких відмовлялися вступати до колгоспів. Щоб позбавити селян можливості збувати продовольство поза державними каналами, в 1930 році приватну торгівлю було заборонено, а ринки закрито (вони відновили свою роботу лише в травні 1932 року). На території сучасного Андрушівського району осінь 1932 року не була неврожайною, селяни зібрали хороший урожай, який обіцяв спокійне життя селянських сімей взимку 1932 та навесні 1933 років. Та не так сталось, як гадалось! Неможливо ні з чим порівняти той страшний голодомор 1932 - 1933 року. Жертвами голодомору стало від 2,5 до 10 мл. чоловік. Точної цифри загиблих назвати неможливо, тому що облік жертв голодомору не вівся. Він був зроблений штучно, щоб знищити більшість українців, які славились своїм волелюбством, любов’ю до своєї землі і не хотіли миритися з новим порядком господарювання на землі – колгоспами. Голодомор став одним із способів заганяння непокірних до колективних сільськогосподарських господарств. Плани держзаготівель виконували представники місцевої влади сіл, витрясаючи із селян останню мірку зерна, засуджуючи тим самим їх до голодної смерті. Ніяких документів про забрану їжу не видавали, забирали все, що знаходили. Могли прийти групою в 5 – 6 чоловік із шпичками (довгі, загострені на кінці залізні палиці) і вдень, і посеред ночі. Були випадки, що приходили кілька разів на день, поки щось не знайдуть. Шукали скрізь: і в запічку, і в одязі, і в колисці дитини, перекопували і розгрібали землю в хаті, в коморі, в хліві – кругом, де можна було щось заховати. Знаходили залишки картоплі, буряків, лишки пшона - і забирали все, кидаючи односельців у лапи голодної смерті. У всіх без виключення селах району цілими сім’ями, цілими кутками вмирали люди, залишались пусті хати. Тіла померлих були скрізь: на дорогах, де вони ходили шукаючи чогось, що можна було б з’їсти; у хатах, де люди, знесилившись, чекали доки смерть сама прийде до них; на полях, де вони перекопували землю, шукаючи мерзлу картоплину; на сільській вулиці – там, де заставала їх смерть. Стараючись заглушити муки голоду люди їли котів, собак, голубів, ворон, варили та їли кору з дерев, коріння з рослин, мерзлі минулорічні овочі, які вдавалось знайти, перекопуючи городи. Основними стравами весною та влітку були затірка із споришу та кропиви, люди збирали в лісі ягоди, варили чай з м’яти, калини, пирію. Люди вмирали від дистрофії (катастрофічне зменшення ваги), масовими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби, які викликали масову смертність. Дехто вважав, що болі в шлунку і постійні думки про їжу можна зупинити п’ючи багато води. Такі люди опухали від надмірної кількості випитої води, але їсти хотілось так само. Щоб зупинити муки голоду, люди навіть їли те, що небезпечно було їсти. Так, односельці с. Крилівки згадують, що у сім’ї Пальчинської Наталії померла і сама мати і її п’ятеро дітей, які з’їли сире м’ясо загиблої тварини. У селах району померлих хоронили родичі, які мали силу викопати могилу на сільському кладовищі. Інші везли тіло померлого на кладовище в надії, що знайдеться відкрита могила, в яку можна було покласти тіло померлого родича. В селі Антопіль жителька Артемчук Ганна Андріївна розповіла, що за проханням сусідки викопала могилу на сільському цвинтарі для її померлої дитини і повернулася назад за тілом. Коли вони вдвох із сусідкою привезли тіло дитини, могила була майже заповнена тілами померлих. До однієї могили клали кілька тіл, без трун та погребального обряду, бо не мали сил навіть, щоб копати кожному окрему могилу. А коли поховати померлого не було кому, то їх тіла в кожному селі збирали призначені для цього люди і підводою і відвозили до братської могили на кладовисько. На жаль, були випадки, коли до братської могили потрапляли ще живі, але уже приречені на смерть, бо за ними не хотіли їхати на другий день, щоб забрати тіло. Слід сказати, що на початку голоду люди допомагали один одному, родичам, сусідам – ділились останнім. А потім і ділитись стало нічим. Жебракам, які в цей час блукали селом, ніхто нічого на подавав не тому, що не хотіли дати, просто не було що дати. Часто жебраки, а це в основному були жінки та діти, тихо біля тину і помирали. І ніхто із місцевих жителів не знав ні хто вони , ні звідки. Їх хоронили у братських могилах разом із померлими жителями села. Дітей – сиріт, які залишались без батьків, годували в шкільній їдальні, а після оформлення відповідних документів, їх забирали до інтернатів. Годували також тих дорослих, що працювали в полі один раз в день благеньким кулешиком у колгоспній їдальні. Але й він багатьом спас життя. В той час був прийнятий закон про п’ять колосків. За цим законом, людина, у кишенях якої було знайдена хоч одна жменька зерна, засуджувалася до строгого покарання, в окремих випадках навіть до смерті, за звинуваченням у розкраданні колгоспного майна та зраду ідеалам революції. Непоодинокими були випадки канібалізму. Людей, які скоювали такий злочин, арештовували і засуджували до тюремного ув’язнення. Вижили тільки ті сім’ї, у кого була корова. Її вся сім’я дружно доглядали і годували. Та найбільше приходилось оберігати корову, щоб її не вкрали. Навіть були випадки, що старшим у сімї приходилось ночувати разом із коровою, бо боялися, що не застануть своєї годувальниці на місці. Ті, селяни, що були дорослими і сильними, працювали на місцевих заводах. Там їх годували у заводській їдальні. З осені 1933 до літа 1934 року спостерігалася надзвичайно висока смертність від тифу, переїдання, внаслідок самогубств або самосудів над людожерами і трупоїдами. Фактично масова насильницька колективізація і пов’язаний з нею голодомор на селі були соціоцидом, тобто керованим знищенням класу дрібних власників, а нова категорія селян – колгоспники прирівнювалися до пролетарів, «господарів виробництва». Голодомор в Україні справедливо назвати геноцидом українського народу, адже від голоду страждали не тільки українці, а і молдавани, поляки, болгари, німці – всі, хто проживав у сільській місцевості по всій Україні, оскільки міське населення проживало в містах, де працювала система постачання продуктів харчування в крамницях або за місцем роботи. Тих, що пережили голодовку (так місцеві жителі називають голодомор 1932 – 1933років) ще довго переслідував страх голодної смерті. Потім вони ще довго – довго ховали по закутках скоринки хліба, відро зерна, вузлик крупи про чорний день, боячись голодної смерті. Нехай же вічно горить свічка пам’яті в наших серцях, які стануть храмом Скорботи за « невинно убієнними» синами і дочками матері – страдниці України. У передвоєнні роки жителів Андрушівщини, як і всього українського народу, стало ніби подвійним. Одне – важка, гірка доля несправедливо звинувачених і знищених сталінськими репресіями людей. А друга – важка щоденна праця по розбудові держави, покращенню життя трудівників. Площа Андрушівського району напередодні Великої Вітчизняної війни становила 835 кв. км. За переписом 1939 року тут мешкало 60767 чол., в тому числі 52218 сільських жителів та 8551 чол. міського населення. До складу Житомирської області увійшов 22 вересня 1937 року. Він мав 30 сільських та 2 селищні Ради, 2 селища міського типу (Андрушівка і Червоне) і 44 населених пункти. Чорноземні ґрунти сприяли розвитку сільськогосподарського виробництва. Провідними галузями були: виробництво зерна, вирощування цукрових буряків та м’ясо – молочне тваринництво. Окрім цього в 48 колгоспах і 2 радгоспах району вирощували овочі, картоплю, насіння цукрових буряків, займалися птахівництвом та бджільництвом. Колгоспи та радгоспи обслуговували 2 машинно-тракторні станції – Андрушівська та Котелянська, які мали в 1941 році 223 трактори, 63 комбайни, 224 вантажні автомобілі та чимало іншої сільськогосподарської техніки. Посівні площі становили 49848 га. Промисловість району напередодні війни займалась переробкою сільськогосподарської продукції. Тут діяли Андрушівський та Червоненський цукрові, Андрушівський та Червоненський спиртові заводи, торфорозробка, молокопереробний завод, велась заготівля лісу та працювали підприємства по обслуговуванню населення: млини, цегельні, гончарня та інші. В надрах андрушівської землі містилися корисні копалини: граніт, глина, пісок, торф та буре вугілля. Трудові успіхи робітників і колгоспників району в передвоєнні роки були відзначені занесенням до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В 1939 р. до Книги були занесені імена 10 трактористів Андрушівської МТС: М.А.Романівський, Т.Р.Задерейко, Ф.Я.Шевчук, П.С. Тонкоголос, В.О.Вільчинський, Г.І. Міщенко, М.Ю.Ритор, К.С. Утченко, А.П.Петрушкевич, та бригадир тракторної бригади, трактористка Л. М. Рудюк. Також було відзначено конеферму Андрушівського колгоспу ім. Шевченка та конюха цього колгоспу Г.Й. Берладина. У передвоєнні роки було досягнуто певних успіхів у галузі культурного будівництва. В 35 школах району нараховувалось майже 12 тис. учнів, яких навчали 393 вчителі. Населення району обслуговували 2 лікарні, 4 амбулаторії, 6 фельдшерсько-акушерських пунктів та 4 сільські медичні дільниці, в яких працювало 10 лікарів та 39 середніх медичних працівників. В районі функціонували 41 бібліотека з фондом 104 тис. книг, 3 кіноустановки, 34 клуби – читальні. За сумлінну працю по вихованню і навчанню молодого покоління в 1939 році вчителька Андрушівської середньої школи №1 В. Ю. Павлівська була нагороджена орденом Леніна.

Ми живемо в третьому тисячолітті, коли на арені суспільного життя, як стверджують науковці, пануватимуть духовні особистості. Сьогодні ж засоби масової інформації повідомляють про злочини в країні, пов’язані з діяльністю кримінальних груп або окремих шукачів „легкого” життя. І часто висновки про причини існування злочинності зводяться до того, що, мовляв, люди забули норми співжиття, вироблені предками протягом віків, звичаї і традиції, відвернулись від народної моралі, але особливо дошкульно ми відчуваємо наслідки того, що кілька поколінь у колишньому Радянському Союзі прожили без християнської віри. „Минуле не мертве. Воно навіть не минуле”, - стверджував американський письменник У. Фолкнер, а Томас Карлейль, англійський філософ, історик і публіцист ХІХ ст., поглибив цю думку:„Сучасне - це сума минулого”. Отож давайте звернемося до минулого - на 400 літ назад, побачимо, якими ж були тоді представники заможної частини населення нашого краю, у яких прагнення до збагачення не знало меж. Обмежимо період п’ять місяців: грудень 1610 року - квітень 1611-го. Окреслимо й територію, на якій розглянемо недостойні вчинки тогочасного дворянства Це - села сучасного Андрушівського району. Але спершу пригадаймо, який це був час. Закінчувалась епоха середньовіччя, в якій християнство мало величезний вплив на всі сторони суспільного життя, змушуючи населення Європи дотримуватися Божих заповідей у щоденному побуті, переслідуючи боговідступників (згадаймо вогнища католицької інквізиції у Західній Європі, на яких згоріли тисячі єретиків). Прийшли нові часи, в європейських країнах розвивались природничі науки, література (В. Шекспір своїм генієм поставив англійську драму на високий рівень, а М. Сервантес вже був відомий „Життям і ділами славного лицаря Дон Кіхота…”), право, надзвичайно бурхливого розвитку - доходить філософія.
Землі нашого краю перейшли до Польщі. Через те сюди поширились шляхетський устрій і польські впливи. Із Заходу почали приходити ідеї гуманізму, ренесансу, реформації. Ожили міста, українське міщанство організовувлось в братства, добивалось релігійно-національних прав, організувало школи, бурси, друкарні. Зросло релігійне життя, розвинулась полемічна література. Україна пережила перші козацькі війни, в яких ватажки К. Косинський, Ф. Лобода та С. Наливайко не змогли досягти успіхів у борні з польським військом, а козаччину покарали тяжкими репресіями. Попереду була слава великого полководця П. Сагайдачного, боротьба з Польщею Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Гуні й Остряниці…
Отож закінчувався 1610 рік від Різдва Христового. 27 грудня урядник шляхтянки Гельжбети Халаїмової, яка недавно правом застави стала володіти Городком (тепер с. Городківка), Станіслав Круковський за наказом поміщиці зі слугами і жителями села на кількаста (!) возах по невеликому снігу поїхали на ґрунти й сіножаті поміщиці сусіднього села Гальчин Катерини Вільжиної. Там вони пограбували не лише землевласницю-сусідку, але й п’ятьох її підданих, насильно забравши шість скирд сіна загальною кількістю 680 возів. Не замітаючи слідів, без поспіху, все сіно привезли до маєтку Г. Халаїмової. „…Як сьогодні не дивно це уявляти, сіна завжди катастрофічно не вистачало… Основною метою наїздів навіть серед ближніх сусідів був захват або крадіжка сіна - основного енергетичного джерела ХVІ-ХVІІІ ст.”, - зазначає відомий житомирський краєзнавець В. Єршов. Тому й не дивно, що й княгиня Софія Ружинська з Котельні ще раніше, 19 грудня, послала свого урядника Андрія Велицького з озброєними боярами, слугами та міщанами на конях на землі коденського надвірного підскарбія Остафіяна Тишкевича. Там її люди насильно взяли 10 скирд сіна (1000 возів) підскарбія, 4 скирди і 10 стогів (500 возів) коденських міщан і привезли до фільварку княгині „для її власного спожитку”. 17 січня 1611 року розігралася трагедія на землях села Іванків. Тамтешніх селян, підданих київського чашника Філона Стрибиля, на їх же землі жорстоко побили за намовою власника містечка Ліщин (тепер Житомирського району) пана Самуеля Горностая та його дружини Теофілі їхні слуги та піддані, очолювані ліщинським урядником Олександром Кросницьким. Судові урядники, які наступного дня приїхали в Іванків розслідувати бійку, побачили тяжко поранених, змордованих 48 селян, один з них вже помер, ще один був на смертному одрі. Вражає жорстокість, з якою велося це побоїще: на тілах постраждалих були такі ушкодження: биті або пробиті рани на голові, криваві побиті плечі, перебиті або перетяті кості на руках, криваві биті рани по хребту. З якою метою було побито іванківців? Відповідь проста: щоб пограбувати їх, тобто забрати у кожного коня і сани, зняти з побитих і забрати одяг (кожух, жупан, шапку) і взуття (і це серед зими!), сокиру і пояс з ножами і насамкінець гроші. Ворожнеча між королівським чашником Ф. Стрибилем і підкоморним С. Горностаєм розгорялася. А прелюдією її був розбій, вчинений ліщинським урядником зі слугами та помічниками на дорозі біля містечка. 13 січня неподалік їхали з Гощі слуга шляхтича Стрибиля Мартиновський, а також підданий на ім’я Кашпор від сина господаря. Перестрівши їх, Кросницький сам поранив слугу, забрав коня з возом, шаблю, дві копи грошей; іншого підданого збили, зранили, теж забрали коня і воза. Через два дні та ж сама ватага на тій же дорозі там, де вона розходиться до Котельні й до Іванкова, перейняли п’ятьох підданих Ф. Стрибиля, які везли з Полісся, з Чорнобиля солону і в’ялену рибу, побили їх, а коней, сани з рибою і гроші забрали. Відчувши смак перемоги, незабаром ліщинський урядник, а з ним і війт (!) разом з менш сановитими шляхтичами, що перебували на службі боярами, а також зі слугами, стрільцями, міщанами ліщинським загалом кілька сотень чоловік, озброєних як на війну, напали на іванківських селян, які везли дрова в урочищі Криві Руди. Оточивши, нападники їх побили, постріляли, посікли, поранили. П’ятьох забили до смерті. (Характерна деталь, яка часто зустрічається під час сутичок: тіла убитих убивці забирали з собою). Всього було поранено 20 мешканців Іванкова, їхні коні, вози, кожухи, сокири забрано, як в усіх інших випадках, „на прожиток пана підкоморного з дружиною”. Київський чашник швидко відреагував на ці події, і вже 18 січня його слуги й піддані на дорозі перестріли Семена Коваля, підданого київського підкоморного, і замордували його, нанісши рубану рану на голові, дві такі рани на правій руці, три на правій нозі, збивши йому бік, після чого нещасний вже був присмерті наступного дня. Але на цьому помста не закінчилася. Наступного дня Ф. Стрибиль, одержавши допомогу в Богдана Стрибиля з Левкова (тепер село Житомирського району), зібрав біля 500 чоловік і повів на Ліщин. Під містечком зупинившись, гукав свого неприятеля, щоб той вийшов зі свого маєтку. Не дочекавшись його, ввечері поїхав геть зі своїми. С. Горностай, певно, був хитріший і сильніший: сам участі в нападах не брав, до того ж він у себе переховував тих, хто втік на волю, навіть засуджених, також кликав на допомогу козаків, які колись були в загоні Федора Книша, козацького полковника, який не гребував грабувати шляхетські маєтності. 29 лютого він послав кілька сотень кінних і піших своїх людей на чолі з урядником у Левків до маєтку Б. Стрибиля. Ватага була озброєна, як на війну: шаблями, палашами, гаківницями. З ранку до обідньої пори нападники стріляли біля будинку, правда, не у вікна чи двері, а мимо; ущипливими сороміцькими словами викликали надвір синів господаря маєтку (на щастя, ті ще 17 лютого у справах поїхали на Волинь). Нагодувавши страхом старого Богдана Стрибиля та його дружину, вони розбили їхні борті з бджолами, вирубали біля Левкова шість сотень сосон, придатних на будову, і завезли їх у Ліщин. Тоді ж Горностаєві люди біля річки Руснятинки побили, поранили і пограбували шістьох селян з Левкова. Наступного дня все повторилося знову. Той же люд, посланий шляхтичем Горностаєм, добувши з піхов шаблі й палаші, стріляючи з гаківниць так, що дим обволік будинок Б. Стрибиля, проїхав мимо нього і, переїхавши через р. Тетерів, зрубав кілька сотень дерев, які відпровадив до Ліщина. Заодно нападники забрали 120 возів сіна, що належало левківським селянам, а також побили й пограбували чотирьох місцевих селян, які їхали в Котельню на торги. Протистояння між землевласниками закінчилося поразкою С. Горностая після того, як проти нього виступив рід Стрибилів, а саме: крім Філона, Федір, Данило, Петро й Остафій Стрибилі. 9 березня вони на чолі 500 вершників, озброєних холодною зброєю і рушницями, насильно приїхали у ліщинські володіння підкоморного, забрали його дерева з бджолами і бортями, а також вирубали біля 200 дерев, придатних для будівництва, і відвезли їх до Іванкова. Крім цього, Стрибилі розіслали по великих торгівельних дорогах і шляхах своїх шпигунів і організували засідки зі своїх людей, які били і ранили підданих С. Горностая, які поверталися до Ліщина. Врешті-решт він став шукати захисту в уряді Житомирського замку[1:205-206]. На відміну від цієї війни між сусідами-шляхтичами, наступний розбій і грабунок свідчить, що це були не просто „буденні” справи панів, але й своєрідні видовища та розваги, на які вони запрошували своїх дружин. Так, 16 березня слуга шляхтича Станіслава Забельського, татарин на ймення Залесь, повертався верхи на коні звичною дорогою з Житомира через Нехворощ і Крилівку до села Малого Вовчинця. Він успішно виконав пильну справу свого хазяїна, а саме: зібрав гроші, які заборгували Станіславу Забельському в Коростишеві, Каменищі та інших місцях. Шляхтич Семен Лудовіський, власник с. Крилівки, якимось чином дізнався про це. Разом із дружиною Гасею, зібравши своїх слуг, двірну челядь, а також крилівських підданих (чи не забагато на одну, хоча й озброєну людину?), перейняли посланця Станіслава Забельського на дорозі в Крилівці. Чинячи велике насильство, його привели в шляхетський двір, де жорстоко позбиткувалися (звернемо увагу: не на дорозі, де він, можливо, оборонявся, а в дворі; це вже була потіха над безсилим): киями й обухами збили, змордували, зранили, а залишивши ледь живим, посадили в колодку й кинули у темницю. Що особливо вражає: у цьому злочинному дійстві приклав руки не лише шляхтич С. Лудовіський, активною дійовою особою була і його дружина. Результатом фізичної наруги над нещасним татарином були три криваві рубані рани на його голові, багато забитих ран на плечах і хребті, який опух від побоїв, рвані рани на обличчі. Господар Крилівки з дружиною власноруч забрали і обернули на власний прожиток 100 червоних золотих монет і 50 монет польських, які були зібрані у боржників Станіслава Забельського, а також 20 золотих польських слуги Залеся, його коня, шлик, козацьке сідло, зброю.
Звернімо увагу на те, що розбої і крадіжки відбувалися не в глухих овруцьких лісах, куди не завжди доїжджав возний з Овруча чи Житомира, а зовсім близько - за 20-40 кілометрів від Житомира. Отож бачимо, що справедливість епохи визначалася силою. Жорстокими були ті часи. І селяни, і шляхтичі жили в постійній тривозі: частими були набіги кримських татар, з іншого боку допікали й більш заможні сусіди-шляхтичі. Заради збереження чи порятунку власного майна люди йшли на злочини, мало боячись юридичного покарання. Свідченням цього є така подія, що відбулася в Котельні. На Україні зупинка війська кварцяного чи польного на постій оберталась для села справжнім лихом, бо жовніри чинили грабунки місцевих селян. У Котельні ж на постій стали аж три роти. Деякі з селян, у яких жили жовніри роти ротмістра Криштофа Свєнцицького, підмовили тих і опівночі 13 лютого приїхали з ними в село Мошківці. Тут вони в київського міського судді (!) Михайла Новицького викрали шість волів, три корови, бугая, привели їх у Котельню, де порізали й віддали на харчування жовнірам. Страху перед судовими чиновниками у кривдників не було. Яскравим свідченням цьому є такі випадки. У січні 1611 року з Іванкова після огляду побитих, поранених і пограбованих підданих Ф. Стрибиля поверталися возні уряду Житомирського замку Стефан Пінчевський і Ян Вишинський. З ними до Житомира у важливих справах чашника їхав його слуга. На шляху їх перестрів урядник С. Горностая з челяддю, насильно забрав до ліщинського замку, де, „ні за що не маючи право і шляхетську вольність”, „зневагою нагодував”, а потім, як злочинців, вигнав возних з Ліщина. Тоді ж при них О. Кросницький сам бив, мордував слугу Стрибиля, а потім наказав позбиткуватися над ним, після чого того заледве живого винесли за містечко. Возний Томаш Бушковський, будучи в Котельні в маєтності С. Ружинської, разом зі шляхтачами Я. Кголинським і С. Трещинським хотів вимагати відшкодування від злодіїв, а саме жовнірів і мешканців містечка - за вкрадену худобу в київського судді. Ротмістрів він не застав, лише трьох поручиків, їх заступників. Коли ж звернувся до них з проханням „учинити справедливість”, то молодші офіцери при шляхтичах його з погрозами відправили назад, мало не побивши. Як бачимо, тогочасна публічна влада на наших землях була дуже слабкою, у всіх сторонах суспільного життя шляхта не мала ні найменших утисків. „Не було на шляхту ніякого суду, ні управи, так що шляхтич міг собі робити, що хотів, не боячись ніякої кари навіть за найтяжчі вчинки навіть заподіяні шляхтичеві, а не казати вже, коли покривджено не шляхтичів: тим на шляхтича не було ніякої управи. При такій безправності й безрозсудності шляхтичі звикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили не раз часті битви між собою, і се знов особливо давалося взнаки нешляхті, яка була віддана, можна сказати, вповні на ласку шляхетську”, - стверджував видатний український історик М. Грушевський. Таке становище було на всій сучасній Житомирщині. Подібних чвар між шляхтичами були сотні, про що свідчить зміст тогочасних судових справ. Від шляхетських суперечок передусім терпіли кривди селяни й міщани, часто залишаючись побитими, скаліченими, а то й зовсім позбавленими життя. Це стало однією з вагомих причин боротьби селянства проти місцевої шляхти, яка набула великого розмаху в 1618 році. Саме тоді, в 1617-1618 роках, польський королевич Владислав спробував захопити Москву, щоб домогтися царської корони. Але він допустився помилки: пішов у похід з малими силами. На його порятунок П. Сагайдачний став на Україні спішно збирати військо і влітку 1618 року пішов під Москву, ведучи 20 тис. козаків. Але під прикриттям цих зборів покозачилася Україна, в тому числі й сучасна Житомирщина. Жителі околиць Житомира, Кодні, Ходоркова, Радомишля, Паволочі, Брусилова, Коростишева, Корнина, Троянова та інших населених пунктів нападали на маєтки місцевої шляхти, виганяли і вбивали ненависних панів, оголошували себе вільними козаками і створювали загони. Для придушення повстання польський уряд кинув регулярні війська. Почалася епоха гострих суспільних протиріч.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.

Початок ХХ століття характеризується дальшим розвитком промисловості. Серед 16 цукрових заводів Волинської губернії найкраще оснащеними були Андрушівський, Коровинецький та Червоненський. Рушійною силою заводів залишалися парові двигуни. Андрушівський цукровий завод щорічно давав 427336 пудів цукру. Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був у Червоному і належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту. При Червоненському цукровому заводі напередодні Першої світової війни були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувалися в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М.Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О.Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами. В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишалась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин землі.
Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Яскравим підтвердження цього є лист селян с.Котівка до ІІ Державної думи у березні 1907 року. В селі на цей час проживало 548 душ, на долю яких припадало всього 450,5 десятин землі. В листі селяни писали: «…курку випустити нікуди, хат ніде будувати, а народ рік від року все збільшується і тіснота все більше і більше діймає. Заробітків у нас на стороні мало, та коли й трапляються іноді, то ціна на робітничі руки дуже низька… Наше село оточене майже зі всіх боків казенним лісом, який щільно примикає до наших городів, і не встигнуть заскочити в ліс дітлахи за грибами або ягодами, як протоколи і штрафи сиплються на нас, як з рога достатку. Трапиться, худоба випадково заскочить – знову тягання по судах та штрафи. Платити у нас нічим, так як ми розорені зовсім. Значна більшість з нас – бідняки, хліб поїли ще до різдва, так що родини нині живуть впроголодь, і біді і лиху нашому селянському здається кінця і краю не видно». Не кращим було становище і жителів інших сіл. Зокрема, котельнянці і жителі навколишніх сіл трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями. У 1901 році вони мали місце в Котельні, у 1902 та у 1904 роках – в Андрушівці. На піднесення селянського руху великий вплив мали події революції 1905-1907 років. У листопаді 1905 року в Котельні відбувся селянський мітинг, в якому взяли участь представники 25 навколишніх сіл та 5 хуторів. У червні наступного року у селі Нова Котельня почалися нові заворушення, їх підтримали в Андрушівці. Проти селян посилали каральні загони драгунів. Про події цього часу згадує у своїй книзі «Хроніка мого життя» Іван Фещенко-Чопівський, в майбутньому член українських урядів доби Української Народної Республіки і Директорії, який у 1905 році працював на Андрушівському цукровому заводі: «Це ж був час першої російської революційної завірюхи. Радикально настроєне громадянство метушилося, по містах відбувалися мітинги, виносилися радикальні постанови, революція набувала розмаху. На цукроварні працював поруч зі мною інженер – хімік, за походження латиш, за симпатіями – соціал –демократ. Ми вдвох підготували і провели збори службовців цукроварні й околичних економій. З цієї нагоди я написав щось із п’ять промов, які були прочитані на зборах службовцями. На моє щастя цукрова кампанія невдовзі закінчилася, і я виїхав до Києва. Аби я довше затримався б у малій Андрушівці, де кожний, навіть найслабший «активіст» був на обліку у місцевої жандармерії, довелося би дорого заплатити за молодечі свої пошуки». Селянські виступи відбулися і в наступні роки. 14 жовтня 1907року селяни сіл Нехворощ і Гальчин застрайкували, вимагаючи підвищення зарплати. 18 серпня 1911 року в селі Ляхівці (нині Глинівці) селяни вчинили опір стражникам, які намагалися розігнати сільський схід. В результаті сутички одного селянина було поранено, шістьох заарештовано. Поміщик же змушений був піти на деякі уступки в оплаті праці селян. Селянські виступи мали місце аж до початку Першої світової війни. Малоземелля і безземелля призвели до переселення селянських сімей з Андрушівщини до Сибіру і на Далекий Схід. Особливо цей процес проходив активно в період столипінської аграрної реформи. Зокрема, лише в березні 1909 року з Котельні та ближніх від неї сіл виїхало в нові місця проживання близько 70 сімей. Реформа призвела й до соціальної диференціації на селі, що значно посилило протистояння між сільською біднотою і земельними власниками. Лише початок Першої світової війни на деякий час призупинив селянські виступи, але війна ще більше загострила соціальні протиріччя і погіршила становище на селі: посилилося розорення селян, скоротилися посівні площі, знизилась урожайність. Андрушівщина, як і вся країна, стояла на порозі великих революційних потрясінь.

Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в 1-му тисячолітті до н.е. На це вказують знахідки знарядь праці доби бронзи, виявлені залишки, ранньослов'янського поселеннячнерняхівської культури (А.И.Тереножкин „Предскифский период на днепровском Правобережье", К., 1961 г. стр. 124). В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовка вперше згадується в 1683 році в переліку „пустих сіл". За розповідями давніх старожилів село раніше знаходилось в іншому місці (поблизу теперішнього місцерозташування), в урочищі Кучогори, де були залишки давнього поселення. Пізніше на місці цих розвалин знаходилося церковне поле. Тут же був дім і двір господаря, який, за переказами, називався Кучогорським, або Кучогором. Один із синів Кучогорського по імені Андрій, або як його називали ласкаво Андрусь, переніс село на теперішнє місце і назвав його в честь свого імені - „Андрусовка". З XVII століття село стало власністю польських магнатів Бержинських.
В першій половині XVIII ст. Андрушівка належала до володінь князя Януша-Олександра Любартовича Санчушки. Потім володів Андрушівкою Шембек, родич Санчушків, а в кінці XVIII ст. купив цей маєток Фартунат Якубовський, а по його смерті, в 1830 році по спадщині досталась Андрушівка його дочці Дороті Комиковій, яка в свою чергу віддала цей маєток своїй дочці - Олені Бенедиктивні - дружині графа Станіслава Генриховича Тишкевича. Тут була їх резиденція (Л.Похилевич „Сказання о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся" Киев, 1864 г.). В 1798 році в Андрушівці налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік, працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі. З середини ХІХ ст. тут вже працював шкіряний завод, винокурня, кілька крамниць; двічі на тиждень відбувалися ярмарки, а з 1845 року був побудований невеликий цукровий завод, - перший на Житомирщині, - виробляв пісочний цукор. В ту пору через село проходила поштова дорога з Липовець в Сквиру. Було декілька давніх могил. Село славилося садами. В 1864 році населення вже було 1417 чоловік, землі - 2520 десятин. В 1859 році Андрушівку було віднесено до розряду містечок. В 1869 році маєток купив цукрозаводчикТерещенко. Поступово в Андрушівці кількість населення збільшувалася і в 1911 році вже налічувалося 2359 чоловік.

Після другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 році, разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії і була включена до складу Волинської губернії за винятком сіл Бровки Перші, Лебединці, Корчмище, Яроповичі, Городище, Війтівці (Мостове), Вербів (Любимівка), які були у складі Київської губернії. Приєднання до Росії не принесло полегшення у становищі наших земляків. Відбувалось дальше посилення феодально-кріпосницького гніту. Малоземелля і безземелля було звичним явищем. Разом з тим, на початку ХІХ століття спостерігається процес занепаду феодальних порядків, зародження і розвитку капіталістичних відносин. Землями в Андрушівці і в навколишніх селах володів граф Бержинський, якому належало 9200 десятин землі. Землі в Червоному і в його окрузі належали графам Грохольським. Селяни відбували панщину, сплачували грошовий та натуральний податки. Поміщики продовжували розпоряджатися долею залежних селян. Це викликало незацікавленість селян у результатах своєї праці і справедливе невдоволення.
Щоб зміцнити кріпосницькі порядки, на Правобережжі, в Литві і Білорусі у 1847 році було введено так звані інвентарні правила. Вони в деякій мірі обмежували свавілля поміщика, який не міг самочинно збільшувати свої володіння за рахунок захоплення селянських земель, панщина обмежувалась до трьох днів. Але поміщики не дотримувались інвентарних правил і продовжували діяти на свій розсуд. У відповідь зростає селянський опір. Селянський рух не обминув і наш регіон. Жителі Котельні підтримали повстанців сіл Любар, Дівочки, Слободище, Турчинівка. Для придушення повстання було застосоване військо. В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки у житті краю. У 1798 році тут уже нараховувалось 123 двори з населенням понад тисячу чоловік. На початку ХІХ століття в селі появилися виробничі об’єкти промислового призначення, а саме, винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. На винокурні застосовувались парові котли. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло: гончарне, ткацьке, деревообробне. У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння. В регіоні чисельність населення зростає, появилися робітники. На початку 40-х років ХІХ століття спостерігається пожвавлення торгівлі. З 1842 року раз у два тижні в Андрушівці почали проводити торги. Ще одним центром торгівлі в краї була Котельня, яка мала статус містечка. У 1859 році граф Бержинський добився віднесення Андрушівки до розряду містечок. З того часу тут почали проводитись щотижневі ярмарки. В культурно-освітньому плані наш край далеко відставав у І половині ХІХ століття від суміжних регіонів – сучасних Бердичівського, Житомирського, Попільнянського районів. Андрушівщина була у списку повітів, в яких не було зовсім навчальних закладів. В кінці ХVІІІ – І половині ХІХ століття господарство краю, яке ґрунтувалося на кріпосництві, вступило в полосу кризи. Вже у 30- ті роки спостерігаємо поступове зародження виробництв, що застосовували машини, технічні вдосконалення, також пожвавлення торгівлі, а це свідчило про те, що поступово пробивають собі дорогу капіталістичні відносини. Але це був довгий і повільний процес, а наш край залишався однією з відсталих частин Волинської та Київської губерній. Друга половина ХІХ століття характеризується для нашого краю запровадженням капіталістичних відносин. Цьому сприяла аграрна реформа 1861 року, яка привела ще й до розшарування селянства, бо була прямим пограбуванням селян. Селянські наділи на Андрушівщині були визначені в 4,5 десятин (1 десятина дорівнювала 1,0925 га), а викупна ціна за них була 686 крб., що робило недоступним отриати землю основній масі селян. Якщо селянин не виплатив встановленої викупної суми, то змушений був відробляти на користь пана 90 днів. Селяни не хотіли миритися із грабіжницькою суттю реформи і часто повставали. У ІІ половині ХІХ століття відбулися збройні сутички з урядовими військами в селах Івниця, Яроповичі, містечка Андрушівка, Стара Котельня. Аграрна реформа сприяла швидкому розвитку на Андрушівщині цукрової промисловості. Як відомо, що вже у 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння в краї. У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків. Справжній переворот у цукровій галузі краю пов'язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоненський). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської соковарні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу. Робота на заводі була важкою, а плата низькою. Так, в сезон 1875-1876 років за зміну робітник заробляв від 25 до 60 копійок, майстри за зміну отримували від 1 до 2 крб. Тоді як у керівництва заводу заробітна плата була високою. Зокрема, за 1886 рік директор Червоненського заводу Беренс отримав 11 тис. крб. і 12 пудів цукру. У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод про що знаходимо повідомлення в матеріалах губернського акцизного управління: «Андрушівський винокурний завод №5 першого округу засновано у 1883 році. Завод належить таємному раднику М.А.Терещенку». Саме приміщення заводу було кам’яне і покрите залізним дахом. Завод був оснащений паровим двигуном. На заводі працювало 55 чоловік. Вся продукція заводу-ректифікаційний спирт, вивозилась за кордон. Крім цукрових та спиртового заводу промисловість краю була представлена борошномельними млинами, кустарними ремісничими майстернями, невеличким шкіряним заводом. Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, в центрі, біля церкви, був просторий майдан, парк біля маєтку розширено і засаджено новими породами дерев. При Андрушівському заводі діяла лікарня, яка розмістилася у двох невеликих кімнатах з тапчанами замість ліжок. У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище, яке протягом перших 25 років закінчило лише 135 учнів, в тому числі 11 дівчаток, серед яких була й Вероніка Морозова одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і в Червоному. Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. В містечку нараховувалося 436 дворів, діяв пивоварний завод, 12 приватних крамниць. Як і на початку ХІХ століття, тут раз у два тижні проводилися ярмарки. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші). Як бачимо, що капіталізм поступово набуває розвитку в нашому краї, але попри все це Андрушівщина залишалася відсталою національною окраїною.

Війна. Перші скорботні повідомлення увірвались в мирне життя андрушівчан з радянсько – фінської війни, з якої не повернулись до рідних осель 28 жителів району. За подвиги і героїзм у тій війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю села Івниці, старшині 93 саперного батальйону П.С. Федорчуку та командиру танкового взводу лейтенанту А.О.Чепуренку з селища Червоного. Полум’я Великої Вітчизняної війни дуже швидко докотилося до Андрушівщини. Уже з 23 червня в Андрушівському районі був оголошений військовий стан і мобілізація до армії. На підприємствах і в установах, колгоспах і радгоспах району, як і по всій країні проходили масові мітинги і збори, учасники яких висловлювали готовність стати на захист Вітчизни. В перші дні війни високу активність виявила молодь: 1500 молодих андрушівчан пішло добровольцями на фронт. Юнаки 1924 р.н. з села Гардишівки Іван Прушківський, Борис Рудюкевич, Віталій Лозанський, Микола Прищепа, Володимир Ястріб, яким райвійськкомат відмовив у направленні на фронт, добровільно пішли разом з відступаючими частинами Червоної Армії. Їх згодом зарахували до діючої армії. Останні троє загинули смертю героїв. Добровольцями пішли на фронт дівчата Галина Списак з Андрушівки, Антоніна Мішута з Івниці, Наталія Церкузенко з Яроповичів, Софія Купріянчик із Старої Котельні та інші. У першій половині липня більше трьох тисяч молоді району разом із молоддю Корнинського, Попільнянського, Ружинського районів стали працювати на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, а також була надана значна допомога радянським військам у будівництві протитанкових ровів, оборонних укріплень та рубежів, які мали перетнути фашистським загарбникам шлях на Київ. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами та диверсантами в районі було створено винищувальний батальйон. У діючій армії, в партизанських загонах і антифашистському підпіллі брали участь близько12 тис. жителів району. Гасло «Все – для фронту, все – для перемоги!»стало основним законом життя андрушівчан. З наближенням фронту розпочалась евакуація худоби, промислових підприємств, населення. Основні бої на підступах до району велись в основному під Бердичевом, де частини 15-го мехкорпусу під командуванням генерала С.Я. Огурцова відчайдушно боролися з переважаючими силами ворога. Однак з 7 по 18 липня 1941 року вся територія Андрушівського району була загарбана німецько-фашистськими військами і знаходилась під п’ятою окупантів 907 днів і ночей. Відразу фашисти стали наводити так званий « новий порядок »: створили комендатуру, жандармерію, поліцію, районну управу. Вони за допомогою українських зрадників – поліцаїв розпочали жорстокий терор проти мирних жителів району. Першими жертвами фашистів стало єврейське населення. В Андрушівці і Котельні були створені гетто, до яких почали зганяти жінок, дітей і стариків єврейської національності. Пограбувавши ні в чому не винних людей, відібравши всі їхні коштовності фашисти масово почали їх знищувати. Лише в Андрушівці на Красній горці 19 серпня 1941 року було розстріляно 22 комуністи з Андрушівки та навколишніх сіл. За час німецько – фашистського режиму в Андрушівці руками місцевих поліцаїв було закатовано 461 чол., в тому числі 219 дітей, в Котельні – 664 чол., у тому числі 130 дітей.
Жертвами фашистів стали також 21 комуніст, яких розстріляли 31 березня 1942 року. Значних руйнувань зазнали цукровий і спиртовий заводи, школа, машинно-тракторна станція, підприємства побутового призначення, будинки жителів тощо. Водночас окупанти обклали населення непосильними податками. У багатьох мешканців забрали корів, свиней, овець, птицю, закрили млини та вітряки, щоб населення не могло змолоти зерно. У відповідь андрушівчани піднялися на священну боротьбу проти фашистських поневолювачів. Вони ігнорували розпорядження німецьких властей, переховували хліб та інші продукти, на заводах здійснювали аварії. На початку 1942 року на Андрушівському цукровому заводі починає діяти підпільна група під керівництвом В.П. Мехеди та О.Г. Сорокіна. Патріоти виводили з ладу устаткування, псували картоплю в кагатах. Як результат диверсійних дій цукровий завод знизив виробництво цукру в сезон 1942- 1943 рр. на 50 %. Підпільники збирали зброю і передавали партизанам, вивели з ладу три автомашини. На початку 1943 р. група Володимира Парфентійовича Мехеди приєдналась до диверсійної групи Івана Даниловича Богорада. У селі Лебединці у цей час почала діяти комсомольсько – молодіжна диверсійно-підривна група. Її організаторами стали комсомольці Ю.А. Шлапак, Б.Ф. Вент, А.С. Ходаківський, А.А.Зелінський та І.Д.Богорад – військовослужбовець, який утік з полону. В травні 1942 року члени групи приймали присягу на могилі льотчика, захороненого на початку війни в с. Лебединці. Вони поклялись чесно і самовіддано продовжувати справу, за яку загинув невідомий радянський пілот. Через місяць у групі вже нараховувалось 15 чол., а на кінець 1942 року – 30. У перший період своєї діяльності підпільники слухали радянські радіопередачі, друкували і розповсюджували листівки. В яких закликали населення саботувати німецькі заходи, не їхати до Німеччини на каторжні роботи. « Жодного грама хліба, жодного літра молока німцям» - закликали листівки. З грудня 1942 року антифашиським підпіллям в Андрушівському, Ружинському, Попільнянському та інших районах став керувати представник Київського підпільного обкому партії С.П. Маленко. Він порадив групі Богорода перейти від дрібних операцій до диверсій на залізниці. перші три диверсії члени групи здійснювали, розібравши відрізок залізничної колії за допомогою лапи і ключа, а решту операцій на залізниці Попільня – Козятин – за допомогою стокілограмових бомб, які доставлялись з тимчасового Нехворощанського аеродрому. Транспортування бомб більш ніж за 20 км. було дуже складною і ризикованою справою, та з нею добре справлявся колгоспник з села Лебединці С.Я.Суботенко, а механік цього ж колгоспу К.С. Утченко готував підривну техніку до операції. З метою зриву вивезення хліба до Німеччини диверсійна група підірвала молотарки в 24 селах району. Знищила молочні пункти в 11 селах і телефонний зв’язок у 8 селах. Члени груп І. Д. Богорода підірвали 12 залізничних ешелонів, знищило 9 паровозів, 106 вагонів, підірвали 2 залізничних мости, знищили 674 фашистських солдати і офіцери, розстріляли 18 поліцаїв. Великих втрат зазнали і народні месники. За весь період дій втратили 20 чоловік. За донесенням зрадника Касаткіна 5 квітня 1943 року було заарештовано 4 членів групи, в т.ч. і комуніста С.П.Маленка. Під час операції за їх визволення, яка не вдалась був поранений командир групи І.Д. Богород. Група підпільників вимушена була перебазуватись в ліс і діяти як партизанський загін. У халаїмгородковецькому (Городківка) лісі були збудовані землянки. Звідти партизани йшли на бойові операції. Та зрадник С.Герман вказав місце базування партизанів. 14 квітня 1943 року півтисячний загін фашистів, жандармів і поліцаїв розпочав прочісування лісів. Першим загинув Віктор Філінський. Вороги кинулись в атаку на невеликий загін партизан. І тоді Юрко Шлапак прикрив відступаючих товаришів ціною свого життя. Відірвавшись від ворога, партизани розсіялись по селах району, а 8 вересня1943 року група І.Д.Богорода ввійшла до складу партизанського загону А.Й. Цендровського як окрема диверсійно – підривна група для дій в Андрушівському і Вчорайшанському районах. Велику і всебічну допомогу партизанам надавали місцеві жителі. Вони вели розвідку, збирали і передавали партизанам зброю, виділяли продукти харчування. Колгоспник С.Я. Суботенко ризикуючи життям доставляв партизанам бомби, лікарі А.М. Петронгівський, М.Ю. Скачинський та П.М.Накоп’юк лікували поранених партизанів, передавали в загін медикаменти перев’язувальний матеріал. Тільки завдяки щоденній допомозі населення ця невелика партизанська група в лісостеповій місцевості успішно діяла до останнього дня окупації району. У першій половині 1942 року стала діяти підпільна група в с. Миньківці. Організатором її був учитель Ковтонюк Е.Е. У жовтні 1942 року підпільники Євген Гайдай та Іван Плахотник зуміли дістати друкарську машинку і стали виготовляти на ній листівки, які розклеювали в селах Миньківці, Гарапівка, Мостове, Андрушівка. Наприкінці 1942 року в село прибув загін німецьких солдатів для боротьби з партизанами. Підпільники виготовили листівку і поширили її серед росіян і українців, які знаходилися в німецькому загоні. В листівці містилося звернення до них: « Юнаки з німецького загону! Для чого ви вбиваєте наших матерів, сестер, братів? Навіщо палите наші села? Схаменіться, поверніть вашу зброю проти гітлерівців. Тільки так ви змиєте з себе пляму зрадників». Пройшло небагато часу і 9 чоловік втекли з німецького карного загону. Підпільники миньковецької групи в кінці 1942 року мали вже ручний кулемет, автомат, 2 гвинтівки, встановили зв’язок з партизанським загоном ім. Чапаєва, передали їм зброю і друкарську машинку, а самі увійшли до його складу. В північній частині району в селах Івниця, Степок , Яроповичів , Корчмище антифашистська боротьба велась під керівництвом партизанів загону ім. Чапаєва, а в селі Котельня спільно з підпільною групою села Туровець, якою керував учитель Е. Д. Скороход. Всього в районі діяло 239 партизанів та 316 учасників антифашистської боротьби. Після визволення Києва війська 1-го Українського фронту 10-12 листопада 1943 року вийшли на лінію Яроповичі – Івниця - Житомир. Воїни 202-ї і 30-ї стрілецьких дивізій перерізали залізницю Фастів – Житомир біля с.Івниця. Німецьке командування з метою врятування становища, зосередило в районі Корнина – Житомира 8 танкових і моторизованих та 7 піхотних дивізій. І 15 листопада1943 року ворог перейшов у контрнаступ і примусив наші війська залишили Житомир і перейти до оборони. В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько – Бердичівська наступальна операція, визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема через Андрушівський район. В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу і танкової армії та з’єднання 38-ї загальновійськової армії. В першому ешелоні 11–го гвардійського танкового корпусу наступали 44 –а та 45-а гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Н. В. Моргунова. Вранці 24 грудня 1943 року 44 –а та 45 – а гвардійські бригади об 11 год. 30 хв. здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км. і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова (Любимівки), Лісівки, Андрушівки, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г. С. Петровський. 25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили село Яроповичі і хутір Троянки, увірвались в село Вербів ( нині с. Любимівки). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г. С. Петровського роздавив гусеницями три гармати ворога, чотири автомашини і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за Вербів відзначилась і танкова рота ст.. лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44 – ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району. 26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. На лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище) Після звільнення Вербова, у другій половині дня 26 грудня батальйон майора П. І. Орехова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П. Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орехова підійшов дід, який назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів. Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти і відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 1900 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні. В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І. А. Деньгін, гвардії капітан О. П. Іванов, гвардії капітан І. П. Міхеєв та гвардії лейтенант А. М. Ведєрніков. За героїзм і мужність майора П. І. Орехова та лейтенанта Г. С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв за Андрушівщину відзначено орденами і медалями СРСР. Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С. Є. Вобян, гвардії капітан М. С. Шуктерев, гвардії старший сержант Ф. Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В. В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М. П. Гринько та інші. Озвірілі і гнані німці, покидаючи українську землю, яка горіла у них під ногами, знищували все на своєму шляху: палили села, руйнували залізниці, мости. Та це вже не могло врятувати їх від неминучої кари і загибелі. Важкі роки окупації негативно позначилися на житті мешканців району. Адже війна в кожну сім’ю принесла непоправне горе. Хоч і важко було, ще ятрились невигойні рани, але новий 1944 рік андрушівчан зустріли з радістю, адже він ніс з собою мирне життя, мирну працю.

Оперативная сводка за 27 декабря

В течение 27 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли более 30 населённых пунктов и среди них населённые пункты НОВОСЕЛКИ, ДВОРИЩЕ, ХУДЕНИ, СИЛКИ, ШУХВОСТЫ, ТРИНИВКИ, ЛУЩИХА, ТЯКОВА. Нашими войсками перерезана железная дорога ВИТЕБСК — ПОЛОЦК. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта продолжали успешно развивать наступление и овладели районными центрами Житомирской области АНДРУШЕВКА, ВЧЕРАЙШЕ, а также заняли более 100 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты БОРЩЁВ, ВЕРЛООК, КИЧКИРЫ, ГЛИНИЦА, ЮРОВКА, ИВАНОВКА, ЛЕНИНО, МИНИНЫ, ГОРОДСК, РАДОВКА, ШАХВОРОСТИВКА, ИВНИЦА, СТЕПОК, ЯРОПОВИЧИ, ВОЛИЦА, ЗАРУБИНЦЫ, ЗАБАРА, МИНЬКОВЦЫ, ЛЕБЕДИНЦЫ, БРОВКИ, ХОРЛЕЕВКА, МАКАРОВКА, АНДРУШКИ, ПАРИПСЫ, САВЕРЦЫ, ПОЧУЙКИ, КОЖАНКА, ТРИЛЕСЫ, НОВОСЕЛИЦА, ЯХНЫ и железнодорожные станции ЯРОПОВИЧИ, СТЕПОК, ТРИЛЕСЫ, КОЖАНКА, ПАРИПСЫ, БРОВКИ, АНДРУШЕВКА. Севернее КИРОВОГРАДА наши войска отбили атаки пехоты и танков противника. На других участках фронта — разведка и артиллерийско-миномётная перестрелка. В течение 26 декабря наши войска на всех фронтах подбили и уничтожили 95 немецких танков.

Оперативная сводка за 29 декабря

В течение 29 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли несколько населённых пунктов и среди них населённые пункты КОЗЛЫ, КОРОЛИ, ЗАБОРЦЫ, ЛОСВИДА, БОРОВНЯ, УГЛЯНЫ, КРАСНЫЙ ДВОР. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, преодолевая сопротивление противника, продолжали успешно развивать наступление и овладели городом и железнодорожным, узлом КОРОСТЕНЬ, городом и крупной железнодорожной станцией ЧЕРНЯХОВ, городом и железнодорожной станцией СКВИРА, а также заняли более 250 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ЧИГИРИ, КУПИЩЕ, БЕЛОШИЦЫ, КОВАЛИ, КРАПИВНЯ, НЕБИЖ, САЛЫ. СЕЛЕЦ, ЖАДЬКИ, БРАЖИНКА, ВЫДЫБОР, ГОРБУЛЁВ, АНДРЕЕВ, БЕЖЕВ, СЛИПЧИЦЫ, ТОРЧИН, КАМЕННЫЙ БРОД, СТАРОСЕЛЬЦЫ, ГУМЕННИКИ, СТУДЕНИЦА, СТРИЖЁВКА, ЛЕВКОВ, ВОЛОСОВ, СТАРАЯ и НОВАЯ КОТЕЛЬНЯ, КРАСОВКА, БЕЛОПОЛЬЕ, РАДЗИВИЛОВКА, ВЕРНИ-ГОРОДОК, МАЛАЯ ЧЕРНЯВКА, МАЛЫЕ НИЖГУРЦЫ, КАРАБЧЕЕВ, ВЕРХОВНЯ, КРИВОШЕИНЦЫ, КРЫЛОВКА, СЕЛЕЗЁНОВКА, КРАСНОЛЕСЫ, ВИНИЦКИЕ СТАВЬ! и железнодорожные станции КЛОЧКИ, УШОМИР, ВЫГОВ, ТУРЧИНКА, ФАСОВО, ГРАДА, КОРЧМА, ПАЛЕНИЧЕНЦЫ. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах та райцентрі споруджені пам’ятники та обеліски Слави.

На початку ХІХ століття «Попередніми правилами царського міністерства освіти було встановлено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські й університети». Але ці правила аж ніяк не відносились до нашого краю, бо Андрушівщина належала до регіонів, де не було ніяких навчальних закладів.
У ІІ половині ХІХ століття на території краю починають виникати парафіяльні школи при церквах. Вони були однокласні (три роки навчання) і двокласні (п’ять років навчання). Навчання велося за програмою, затвердженою Святійшим Синодом. Основними предметами в церковно-парафіяльних школах були: російська мова, закон Божий, арифметика,чисте писання, церковний спів. Історичні джерела свідчать що перші церковно-парафіяльні школи на території району виникли у 1853 році у селах Волиця і Крилівка. У 1860 році така ж школа була заснована у с.Бровки. На кошти барона Івана Максиміна було відкрито школу в Івниці. Заслуговує окремої уваги історія виникнення школи у с.Мала П’ятигірка. Тут, ще у 1878 році, п’ять селянських сімей у простій селянській хаті організували навчання для своїх дітей. Для п’яти учнів було запрошено вчителя, який утримувався на кошт селян. У 1879 році школу відвідувало вже 6 учнів, а у 1882 році -8, в їх числі дві дівчинки. Лише у 1890 році в селі було, нарешті відкрито церковно-парафіяльну школу. На кінець ХІХ – початок ХХ століття церковно-парафіяльні шкли виникли практично у всіх селах району. Вони й давали освіту селянським дітям. Крім вище згаданих дисциплін,в цих школах почали уже давати початкові знання з географії, російської історії, природознавства. Навчання у школах тривало з 1 жовтня по 1 травня. Крім церковно-парафіяльних шкіл почали виникати світські навчальні заклади – одно і двокласні училища. Вони виникали в містечках, де були промислові підприємства. У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ століття на Андрушівщині діяло три двохкласні училища в Андрушівці, Червоному та Старій Котельні. Найстарішим світським навчальним закладом в районі є Андрушівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Вона була заснована у 1871 року на кошти О.А.Терещенка у листопаді місяці. Відкриття школи стало святом не тільки для містечка, а й усієї округи. У 1873 році брат М.А. Терещенка, Федір, (саме йому належав Червоненський цукровий завод) відкрив на власний кошт однокласне училище у Червоному, яке у 1901 році було реорганізоване у двокласне. В 1913 році двокласне училище почало діяти у Старій Котельні, а навчалося в ньому 168 учнів. Не стояв осторонь і культурного життя наш край. Олександр Терещенко, який унаслідував батьківський завод в Андрушівці, був великим шанувальником мистецтва, а особливо, драми, музики і літератури. В маєток на відпочинок запрошувались М.П.Старицький, М.Л.Кропивницький, Микола Садовський, Олена Пчілка, Леся Українка. На сцені клубу, що знаходився на території цукрового заводу, ставились п’єси «Мартин Боруля», «Маруся Чурай», «За двома зайцями» та інші. У 1902 році на запрошення О.М.Терещенка в Андрушівці виступив хор М.Лисенка, бандурист письменник Гнат Хоткевич. При заводському клубі був організований хор. Початок ХХ століття став часом перших літературних проб пера, сестер Людмили й Вероніки Морозових. Людмила Морозова (псевдоніми Волошка, Казачка) проявила себе як поетеса, а Вероніка – як перекладачка на українську мову творів Джека Лондона. Перші прозаїчні твори написав уродженець Гардишівки Микола Гоголь (дослідження його життєвого шляху триває).

Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. Ще 16 липня 1914 року цар Микола ІІ видав указ про призов на дійсну військову службу всіх чинів запасу і про постачання у війська коней, возів, упряжі від населення повітів Волинської та інших губерній. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна привела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60 % селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин. Спостерігається скорочення промислового виробництва і занепад сільського господарства. Різко знизився життєвий рівень народу. До початку 1917 року ціни на товар першої необхідності зросли у 5 разів. У лютому 1917 року в Росії відбулася демократична революція, в ході якої було повалено самодержавство. Революцію в краю зустріли не так бурхливо як в інших регіонах України, але розвиток революційних подій в Києві і діяльність Центральної Ради спричинили вплив на деяке пожвавлення селянського і робітничого руху. Селяни захоплювали поміщицькі землі, вдавалися до масових порубок лісу.
У жовтні 1917 року, в результаті, перевороту, в Росії до влади прийшли більшовики. Уже в грудні цього ж року більшовицький уряд на чолі з Леніним (Ульяновим) розпочав війну проти Української Народної Республіки. В результаті більшовицького наступу війська Центральної Ради були витіснені з території краю і тут було встановлено Радянську владу. Зокрема в Андрушівці вона була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилась в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ, колишній балтійський матрос М.І.Попіль. Розпочався процес роздачі селянам поміщицьких земель. Однак, більшовицьке перебування на Андрушівщині було недовгим. Вже 11 лютого 1918 року вона опинилася під контролем німецько-австрійських військ, які прийшли в Україну у відповідності з умовами Брестського договору з Центральною Радою. Однак, з перших днів свого перебування, вони повели себе в Україні не як союзники, а як окупанти. Починається масовий грабунок України. Вивозили все: хліб, вовну, сало, м'ясо, шкури овець, цукор. Не обминула ця доля і наших земляків. Із складів Андрушівського цукрового заводу було вивезено понад 100 тис. пудів цукру. Масове пограбування посилилося у період гетьманської Держави П.Скоропадського. У грудні 1918 року на Андрушівщині встановилася влада Директорії, але спокою не було. Більшовики Росії розпочали нову війну проти України, щоб підтримати в ній своїх однодумців і встановити над нею свій контроль. Україна була втягнута у громадянську війну. В роки громадянської війни в районі по кілька разів в рік мінялася влада. Так, у січні 1919 року влада поперемінно переходила від Директорії до більшовиків і знову до Директорії. У листопаді 1919 року наш край опинився під контролем денікінців, яких у січні 1920 року витіснили більшовики. Було відновлено діяльність ревкому, який допомагав у зборі хліба та продовольства, розпочав втілювати в життя політику «воєнного комунізму»: націоналізацію, продрозкладку, розподіл поміщицьких земель тощо. У 1920 році територія Андрушівщини стала ареною військових дій під час радянсько-польської війни. Польська окупація тривала недовго: з кінця квітня до червня 1920 року. 5 червня Перша кінна армія під командуванням С.Будьонного в районі Попільня-Бровки здійснила знаменитий «Житомирський прорив». В краю було остаточно відновлено Радянську владу. Заново було створено ревкоми, волосний комітет, а в селах комітети незалежних селян. Розпочалися соціалістичні перетворення. У відповідності з Декретом про націоналізацію цукрової промисловості від 16 травня 1920 року у серпні було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. 20-30-ті роки в історії нашого краю не можна оцінити однозначно. З одного боку ми маємо незаперечні успіхи, а з іншого спостерігаємо всі жахи сталінського тоталітарного режиму, що остаточно утвердився у 1929 році. Після націоналізації цукрових заводів відбувається їх модернізація, що значно підвищило їх потужність. Заводам було передано значні площі колишніх поміщицьких земель, що зміцнило їх сировинну базу. На кінець відбудовного періоду став до ладу спиртовий завод. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Партійні осередки ведуть агітацію за колективні форми господарювання на селі. Вже у 1922 році було організоване сільськогосподарське товариство в Андрушівці. У 1924 році в Старій Котельні на хуторі Ліски утворилася сільськогосподарська артіль «Вільна праця», в 1927р.-товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). ТСОЗи існували також у селах Забара, Зарубинці, Яроповичі, Мала П’ятигірка, Великі Мошківці. Крім сільськогосподарських артілей і ТСОЗів поширеними були комуни. Так, у 1923 році у селі Вербів (нині Любимівка) було організовано дві комуни «Промінь» і «Вінок», у 1926р.- «Нове життя» у Крилівці. У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. В Котельні виник колгосп «Нове життя», а вже на кінець 1930 року в селі існувало чотири колективні селянські господарства, що об’єднали 67 % селянських дворів. Протягом 1929-1930рр. в Андрушівці було організовано колгоспи «VІ з’їзду Рад» та імені Т.Г.Шевченка. Організатором колгоспу «VІ з’їзду Рад» став Р.П.Огороднійчук. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району. Для обслуговування колгоспів в районі було створено машинно-тракторні станції (МТС) в Андрушівці, Старій Котельні. Процес колективізації проходив у гострому супротиві з боку середніх і заможних селян, які не хтіли йти в колгосп і таким чином втратити нажите важкою працею майно: худобу, птицю, реманент тощо. Станом на 10 жовтня 1930 року в районі було 34 колгоспи і одна комуна. При цьому восени цього ж року не було створено жодного колективного господарства. На початок 1931 року в колгоспах було менше 50 % селянських господарств, що свідчило про небажання селян йти в колгоспи. Щоб загнати селян у колгоспи, індивідуальним господарствам доводили дуже високі плани по хлібозаготівлі. Так, в інформації Андрушівського районного партійного комітету «Про хід і наслідки виконання господарсько-політичних кампаній» станом на 10 жовтня 1930 року підписаний секретарем Андрушівського райпарткому Євдощуком, зазначається, що в районі «виявлено 170 куркульсько-заможніх господарств, що складає 1,05 % до загальної кількості господарств в районі. Для цих господарств було завдання здати 8230 цнт. зерна, що складає 9,1% до загального річного плану». Звичайно, виконати такі високі завдання було не під силу індивідуальникам. Доля їх була одна: ярлик «ворог народу», розкуркулення і висилка в Сибір. Щоб догодити Московському керівництву, районне партійне керівництво доводило дуже високі плани хлібозаготівлі і до колгоспів. Про це свідчить позиція секретаря Нехворощанського партосередку Палія, який відкрито виступив проти контрольної цифри хлібозаготівлі і вказав на її нереальність. Висновки поступили негайно. Попіля звинуватили у зв’язках з куркульськими елементами і виключили з партії, а партосередок розпустили. Нереальність доведених планів хлібозаготівель підтверджують також цифри про їх виконання. На жовтень 1930 року по окремих селах реальне виконання плану хлібозаготівель було слідуючим: Андрушівка – 31%, Вербів (Любимівка) – 30%, Війтовці (Мостове) – 34%, Степок – 20 %, Івниця – 22%, Іванків – 16%. Завищені плани грабували село і воно стояло на грані голоду. Перші ознаки голоду в краї проявилися вже у 1932 році. Пік голоду припав на Житомирщині на весну 1933 року. Знесилені голодом люди харчувалися травою, листям, корою молодих дерев, іншими непридатними для їжі сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, яка викликала високу смертність. В селах Андрушівського, Бердичівського, Попільнянського, Ружинського районів тіла померлих днями лежали на вулицях, дорогах, в хатах, так як спеціальні команди не встигали їх підбирати і хоронити. Померлих звозили в качати, прикривали соломою, а то й без неї, присипали землею. Документи свідчать, що у Бердичівському районі померло 29% від загальної кількості населення, в Чуднівському – 27% і відмічають високий рівень смертності в Андрушівському, Попільнянському та Ружинському районах. Лише у 1934 році голод у краї відступив. На плечі трудящих району міг ліг також тягар позик, які проводилися під гаслом «П’ятирічку в 4 роки!». За планом 1930 року необхідно було реалізувати позики на суму 221445 крб., але станом на жовтень цього ж року було лише 34 % виконання плану. Контрольні цифри доводилися і на відправку молоді на новобудови перших п’ятирічок. На кінець 30-х років в селах району було остаточно завершено колективізацію, колгоспи почали зміцнюватись, зросла їх продуктивність. В колгоспах підтримали почин шахтаря О.Стаханова та М.Демченка. Колгоспниці Л.М.Крошко, К.І.Дубовик та Х.С.Галушко стали першими п’ятисотенницями, виростивши по 500 цнт. цукрового буряка з гектара. Це були високі показники, бо закономірною була врожайність 250-300 цнт. буряків з гектара. Почин колгоспниць із Старої Котельні підтримала буряківниця Н.В.Рудюк з колгоспу імені Т.Г.Шевченка. У 20-30-ті роки в Андрушівському районі відбулися значні зміни в освіті і культурі. З утвердженням більшовицької влади, вже у 1920-1923рр. в більшості сіл району були відкриті початкові школи, які в першій половині 30-х років були реорганізовані у семирічні трудові школи. Андрушівські школярі у 1920 році дістали чудовий подарунок. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. у 1924 році тут навчалося 390 учнів. У 1934 році школа стала десятирічкою. Середні школи у 30-ті роки були відкриті у Бровках, Степку, Яроповичах (1934р.), Червоному (1935р.), Городківці (1937р.), Вербові (1939р.). в Андрушівці діяла педагогічна школа, яка готувала вчителів для сільських шкіл. Для підготовки робітничих кадрів для цукрових заводів було організовано школу ФЗУ, яка лише у 1932 році випустила 67 кваліфікованих робітників для цукрової промисловості. Серед дорослого населення були організовані курси лікнепу, де навчали елементарної лічби і грамотності. Такі курси організовувались навіть для сезонних робітників при Андрушівському цукрозаводі. Центром культурного життя в Андрушівці був заводський клуб, в якому було створено драматичний гурток імені Т.Г.Шевченка у 1922 році. Аматори ставили п’єси М.Старицького, М.Кропивницького, О. Островського, У.Шекспіра. режисером драмгуртка був С.М. Карпенко. Самодіяльні артисти свої вистави ставили у селах району і мали неабиякий успіх. У 1929 році було збудовано будинок культури цукрозаводу, замість клубу, що згорів у 1927 році. Наприкінці 30-х років в багатьох селах були клуби, 1-2 рази на тиждень приїздила кінопересувка. В самій Андрушівці було 3 бібліотеки, кінотеатр. 30 листопада 1931 року почала виходить районна газета «Соціалістичний шлях» (з 1965 року «Шлях до комунізму», а нині «Новини Андрушівщини»). 22 червня 1941 року мирне життя нашого народу перервала війна.