Продам кролі великої та середньої породи – невибагливі у вирощуванні, швидко ростуть. У продажі є дорослі кролі та молодняк. Дорослі кролі 75-100 гривень.
Звертайтеся за телефоном 0977798621
Зоя.
вівторок, 31 травня 2011 р.
Її шанують односельці
20:25 | Редагувати допис
У п’ятому скликанні наймолодшим обранцем громади стала секретар Бровківської сільської ради Наталія Геннадіївна Манзебур. Здібну, порядну, принципову, справедливу односельчанку, яка завжди готова прийти на допомогу, поважають і в Бровках Перших, і в Ярешках. З нею легко працювати, їй притаманні високий професіоналізм, добросовісність. Врівноважена, поміркована, Наталія Геннадіївна завжди поринута в справи, яких у секретаря ради дуже багато. На ній і планування роботи ради та її постійних комісій, і підготовка та оформлення пленарних засідань ради, організація роботи постійних комісій, громадських організацій. Крім того, приймає відвідувачів, видає довідки, вчиняє нотаріальні дії. З односельцями розділяє секретар і урочисті, найзначиміші миті: реєструє шлюби, новонароджених, і найскорботніші, коли хтось із сельчан відходить у вічність. У неї, зразкової дружини і матері двох дочок, на все знаходиться час. А ще вона учасник вокальної жіночої групи «Вербиченька». Довіру людей заслужити просто, якщо ти їм віддаєш своє серце, вірно слугуєш територіальній громаді, вболіваєш за кожну родину, патріот свого маленького куточка Поліського краю. Саме такою і є Наталія Геннадіївна.
Тетяна Ломберг,
начальник відділу організаційної роботи районної ради
Тетяна Ломберг,
начальник відділу організаційної роботи районної ради
понеділок, 30 травня 2011 р.
Указ Президента України
19:13 | Редагувати допис
№ 558/2011
Про присвоєння почесного звання «Мати-героїня»
За материнську самовідданість, народження і зразкове виховання дітей, забезпечення умов для всебічного їх розвитку постановляю: Присвоїти почесне звання «Мати-героїня»:
ГРИШАНОВИЧ Єві Гнатівні - матері шести дітей, с. Бровки Перші
ДАНІЛЕВСЬКІЙ Любові Іванівні - матері шести дітей, с. Великі Мошківці
САМАТОЄВІЙ Марії Іванівні - матері п’яти дітей, с. Великі Мошківці
ШАРОВІЙ Ніні Павлівні - матері п’яти дітей, с. Малі Мошківці.
Президент України
Віктор Янукович
7 травня 2011 року
Про присвоєння почесного звання «Мати-героїня»
За материнську самовідданість, народження і зразкове виховання дітей, забезпечення умов для всебічного їх розвитку постановляю: Присвоїти почесне звання «Мати-героїня»:
ГРИШАНОВИЧ Єві Гнатівні - матері шести дітей, с. Бровки Перші
ДАНІЛЕВСЬКІЙ Любові Іванівні - матері шести дітей, с. Великі Мошківці
САМАТОЄВІЙ Марії Іванівні - матері п’яти дітей, с. Великі Мошківці
ШАРОВІЙ Ніні Павлівні - матері п’яти дітей, с. Малі Мошківці.
Президент України
Віктор Янукович
7 травня 2011 року
неділю, 29 травня 2011 р.
Нехай земля віддячить йому врожаями
18:29 | Редагувати допис
Правду, мабуть, кажуть, що долі наші пишуться на небесах і ведуть нас дорогами життя. А людині потрібно докласти сил, аби були ті дороги світлі і чесні, встелені добром, милосердям.
В. О. Ковбаса з Ярешок свою пов’язав із селом і землею-годувальницею. Після закінчення школи без вагань пішов здобувати професію в сільськогосподарський вуз. Ще тоді, в студентські роки, так кортіло випробувати себе, впевнитися в тому, чи зробив вірний вибір: попросив у батька із шести соток присадибної ділянки, яка знаходилася біля їх дому в Андрушівці, виділити йому 4 - під капусту. Той надав синові таку можливість. Володимиру довелося добряче потрудитися, аби виростити її. Реалізував на ринку і був гордий з того, що тримав у руках перші 700 грн., зароблені власноруч. А коли став вченим агрономом, вирішив фермерувати, хоч і страшнувато було братися за таку відповідальну справу і в такий непевний час, коли зникали колгосп за колгоспом і земля, свята земля, заростала бур’янами. Непросто було, а все ж у 2002 році взяв в обробіток в Ярешках 5 га землі і відкрив селянське (фермерське) господарство «Геліос». Зараз у Володимира Олександровича понад 160 гектарів землі: у Ярешках - 50 га, Павелках - 110, Гарапівці - 5. Звісно, така розпорошеність земельних ділянок створює певні труднощі і в їх обробітку, і в збиранні врожаю, а також додаткові фінансові витрати. І ось ми в Ярешках. Підкорюємо знайомі фермеру вибоїсті польові дороги. Він наче вибачається за незручність, але мені зовсім байдуже - хто родом із села, при вигляді смарагдово-зеленого поля, скупаного в щедрих променях весняного сонця, не звертає на таке жодної уваги, бо велич і краса землі просто заворожує. Посвітлілий і урочистий Володимир Олександрович стоїть на своєму полі, а йому до ніг котить нескінченні зелені хвилі гарна озима пшениця, що починає уже вибивати колос. Наче вклоняється господарю і щось шепоче, тільки йому зрозуміле. А молодий чоловік зачудовано дивиться на цю красу і стільки тепла, доброти світиться в його погляді. - Це озима пшениця - еліта, сорт Золотоколоса, сподіваюся, що в цьому році порадує мене - дасть по 45-50 цнт. з гектара, - ділиться своїми прогнозами фермер, - бо в минулому зібрав лише по 40 цнт. - згоріла у спеку, як і весь ячмінь. А оце поруч, трохи менша, - продовжує мій співрозмовник, - на площі в 20 га росте яра пшениця. Звернула увагу на те, що посіви зернових чисті, незабур’янені і кинула погляд на ті, що через дорогу навпроти, сусідні - різниця відчутна. - Як обробиш посіви, те й матимеш - дав відповідь на моє мовчазне запитання В. О. Ковбаса. - В плані догляду за посівами я працюю за польською або німецькою технологіями. Дивно, що у нас всі засоби захисту рослин чужі. А де ж наші уми, наше виробництво? Його чи то докір, чи запитання так і зависли без відповіді… А далі Володимир Олександрович показав ділянку з шпинатом, якого посіяв на площі 0,5 га. Вирощує він його не перший рік. Сіє небагато, бо цю культуру, як і спаржеву квасолю, якої має 2 гектари, збирають вручну. На той час фермер вже мав вирізувати цю багату на цінні мікроелементи зелень і відправляти замовнику. Ось рівненькими рядочками на семигектарній площі підростає пізня капуста Агресор, Сінгента, а також цвітна Амеріго та Брокколі. Для обробітку цих культур використовує окрім техніки і працю найманих працівників, яких, до речі, останнім часом так важко знайти, хоча платить непогано - 1 тис. грн. за просапування гектара капусти. З останньою культурою має фермер теж чимало мороки, бо дуже вимоглива. А вирощує, бо є на неї попит, як і на цукрову кукурудзу чи спаржеву квасолю. До речі, з приводу технології вирощування останньої - в минулому році на базі його фермерського господарства фірма «Сінгента» проводила День поля, на якому були присутні й іноземні її представники, які давали на апробацію 8 сортів цієї культури. Вирощує В. О. Ковбаса і картоплю. В цьому році посадив її 8 га, в майбутньому планує збільшити площі цієї культури до 30 гектарів. Є у нього і столовий буряк, морква. - Як встигаєте все це вчасно доглянути? - запитую фермера. - Яка технічна база у Вас? - Маю два трактори, є весь ґрунтообробний інвентар, картоплесаджалка, планую придбати зернозбиральний комбайн, правда не новий, бо й на такий потрібно зібрати тисяч 100 грн. А за кредити - годі й думати - то справжня кабала. Шкода, що держава краще дбає за іноземних інвесторів, ніж за фермерів. Створили б сприятливіші умови для своїх господарів, які хочуть працювати на землі. А то дрібним господарствам навіть кабальні кредити важко взяти, а ціни на пальне, добрива під час важливих сільгоспкампаній завжди піднімаються до астрономічних позначок. Наприклад, аміачну селітру восени купував по 2100 грн. за тонну, а весною вона вже коштувала 3800. Єдине, що мають фермери від держави, - це лояльне оподаткування - ПДВ залишається у їх розпорядженні. А от ринок не піддається ніяким прогнозам. - Не шкодуєте, що залишилися в селі? На мої слова він посміхнувся: - Я люблю село, землю. Тут, у полі, я знаходжу душевну рівновагу, сюди йду, коли проблеми і життя заганяють в глухий кут… Тільки сніг розтає, я поспішаю в поле, аби просто побути тут, відчути ні з чим незрівнянний запах землі… Отак і господарює молодий чоловік на землі, сподівається, що за любов до неї і синівську турботу та щедро йому віддячить. У фермера немає вільного часу. Коли заростають морква чи капуста, вони з дружиною вдосвіта вже на полі з сапками. Коли ж настає час вручну збирати квасолю, вирізати капусту - допомагає вся родина. Часом виникають ситуації, що потрібна розумна порада, іноді допомога. В такому разі може розраховувати на С. В. Маліновського, родину Ткаченків, яким вдячний за підтримку, а ще - голові райдержадміністрації Б. В. Мазуру. Він перший з керівників району, хто побував у фермера, цікавився, як той господарює. І це в якійсь мірі додає йому сили. Виростають крила у В. О. Ковбаси, коли після напруженого дня повертається додому, де чекає на нього тепло рідного гнізда, яке він ще облаштовує, а в ньому - кохана дружина Юля і маленька донечка Настуся. Побувши з цим цікавим чоловіком мало не весь день, я зрозуміла значення нашвидку мовленої ним фрази, що фермер - це не професія, це спосіб життя. І це справді так.
Валентина Василюк
В. О. Ковбаса з Ярешок свою пов’язав із селом і землею-годувальницею. Після закінчення школи без вагань пішов здобувати професію в сільськогосподарський вуз. Ще тоді, в студентські роки, так кортіло випробувати себе, впевнитися в тому, чи зробив вірний вибір: попросив у батька із шести соток присадибної ділянки, яка знаходилася біля їх дому в Андрушівці, виділити йому 4 - під капусту. Той надав синові таку можливість. Володимиру довелося добряче потрудитися, аби виростити її. Реалізував на ринку і був гордий з того, що тримав у руках перші 700 грн., зароблені власноруч. А коли став вченим агрономом, вирішив фермерувати, хоч і страшнувато було братися за таку відповідальну справу і в такий непевний час, коли зникали колгосп за колгоспом і земля, свята земля, заростала бур’янами. Непросто було, а все ж у 2002 році взяв в обробіток в Ярешках 5 га землі і відкрив селянське (фермерське) господарство «Геліос». Зараз у Володимира Олександровича понад 160 гектарів землі: у Ярешках - 50 га, Павелках - 110, Гарапівці - 5. Звісно, така розпорошеність земельних ділянок створює певні труднощі і в їх обробітку, і в збиранні врожаю, а також додаткові фінансові витрати. І ось ми в Ярешках. Підкорюємо знайомі фермеру вибоїсті польові дороги. Він наче вибачається за незручність, але мені зовсім байдуже - хто родом із села, при вигляді смарагдово-зеленого поля, скупаного в щедрих променях весняного сонця, не звертає на таке жодної уваги, бо велич і краса землі просто заворожує. Посвітлілий і урочистий Володимир Олександрович стоїть на своєму полі, а йому до ніг котить нескінченні зелені хвилі гарна озима пшениця, що починає уже вибивати колос. Наче вклоняється господарю і щось шепоче, тільки йому зрозуміле. А молодий чоловік зачудовано дивиться на цю красу і стільки тепла, доброти світиться в його погляді. - Це озима пшениця - еліта, сорт Золотоколоса, сподіваюся, що в цьому році порадує мене - дасть по 45-50 цнт. з гектара, - ділиться своїми прогнозами фермер, - бо в минулому зібрав лише по 40 цнт. - згоріла у спеку, як і весь ячмінь. А оце поруч, трохи менша, - продовжує мій співрозмовник, - на площі в 20 га росте яра пшениця. Звернула увагу на те, що посіви зернових чисті, незабур’янені і кинула погляд на ті, що через дорогу навпроти, сусідні - різниця відчутна. - Як обробиш посіви, те й матимеш - дав відповідь на моє мовчазне запитання В. О. Ковбаса. - В плані догляду за посівами я працюю за польською або німецькою технологіями. Дивно, що у нас всі засоби захисту рослин чужі. А де ж наші уми, наше виробництво? Його чи то докір, чи запитання так і зависли без відповіді… А далі Володимир Олександрович показав ділянку з шпинатом, якого посіяв на площі 0,5 га. Вирощує він його не перший рік. Сіє небагато, бо цю культуру, як і спаржеву квасолю, якої має 2 гектари, збирають вручну. На той час фермер вже мав вирізувати цю багату на цінні мікроелементи зелень і відправляти замовнику. Ось рівненькими рядочками на семигектарній площі підростає пізня капуста Агресор, Сінгента, а також цвітна Амеріго та Брокколі. Для обробітку цих культур використовує окрім техніки і працю найманих працівників, яких, до речі, останнім часом так важко знайти, хоча платить непогано - 1 тис. грн. за просапування гектара капусти. З останньою культурою має фермер теж чимало мороки, бо дуже вимоглива. А вирощує, бо є на неї попит, як і на цукрову кукурудзу чи спаржеву квасолю. До речі, з приводу технології вирощування останньої - в минулому році на базі його фермерського господарства фірма «Сінгента» проводила День поля, на якому були присутні й іноземні її представники, які давали на апробацію 8 сортів цієї культури. Вирощує В. О. Ковбаса і картоплю. В цьому році посадив її 8 га, в майбутньому планує збільшити площі цієї культури до 30 гектарів. Є у нього і столовий буряк, морква. - Як встигаєте все це вчасно доглянути? - запитую фермера. - Яка технічна база у Вас? - Маю два трактори, є весь ґрунтообробний інвентар, картоплесаджалка, планую придбати зернозбиральний комбайн, правда не новий, бо й на такий потрібно зібрати тисяч 100 грн. А за кредити - годі й думати - то справжня кабала. Шкода, що держава краще дбає за іноземних інвесторів, ніж за фермерів. Створили б сприятливіші умови для своїх господарів, які хочуть працювати на землі. А то дрібним господарствам навіть кабальні кредити важко взяти, а ціни на пальне, добрива під час важливих сільгоспкампаній завжди піднімаються до астрономічних позначок. Наприклад, аміачну селітру восени купував по 2100 грн. за тонну, а весною вона вже коштувала 3800. Єдине, що мають фермери від держави, - це лояльне оподаткування - ПДВ залишається у їх розпорядженні. А от ринок не піддається ніяким прогнозам. - Не шкодуєте, що залишилися в селі? На мої слова він посміхнувся: - Я люблю село, землю. Тут, у полі, я знаходжу душевну рівновагу, сюди йду, коли проблеми і життя заганяють в глухий кут… Тільки сніг розтає, я поспішаю в поле, аби просто побути тут, відчути ні з чим незрівнянний запах землі… Отак і господарює молодий чоловік на землі, сподівається, що за любов до неї і синівську турботу та щедро йому віддячить. У фермера немає вільного часу. Коли заростають морква чи капуста, вони з дружиною вдосвіта вже на полі з сапками. Коли ж настає час вручну збирати квасолю, вирізати капусту - допомагає вся родина. Часом виникають ситуації, що потрібна розумна порада, іноді допомога. В такому разі може розраховувати на С. В. Маліновського, родину Ткаченків, яким вдячний за підтримку, а ще - голові райдержадміністрації Б. В. Мазуру. Він перший з керівників району, хто побував у фермера, цікавився, як той господарює. І це в якійсь мірі додає йому сили. Виростають крила у В. О. Ковбаси, коли після напруженого дня повертається додому, де чекає на нього тепло рідного гнізда, яке він ще облаштовує, а в ньому - кохана дружина Юля і маленька донечка Настуся. Побувши з цим цікавим чоловіком мало не весь день, я зрозуміла значення нашвидку мовленої ним фрази, що фермер - це не професія, це спосіб життя. І це справді так.
Валентина Василюк
суботу, 28 травня 2011 р.
Ділилися досвідом
15:35 | Редагувати допис
26 травня на базі Андрушівської райдержадміністрації відбулося виїзне практичне заняття для начальників організаційних відділів райдержадміністрацій та міськвиконкомів Житомирської області. Голова районної ради Мельник О. В. розповів про район, про його людей, досягнення і проблеми, які щоденно доводиться вирішувати. Після цього начальник організаційного відділу райдержадміністрації Козловець А. А. поділився з колегами досвідом організації планування роботи управлінь та відділів, адміністрації в цілому, визначенням питань, що виносяться на засідання колегії, їх підготовкою. Учасники семінару побували на Алеї Слави, де поклали корзину квітів до могили воїнів-визволителів Андрушівки, відвідали музей рушників, ознайомилися з умовами відпочинку та оздоровлення дітей в ДОЗ "Чайка”. В Гальчинській сільській раді вивчали питання виконання делегованих повноважень. В роботі семінару-навчання взяли участь директор Центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій Глушко І. М. та заступник начальника організаційного відділу апарату обласноїдержавної адміністрації Базилюк В. М. Залишаючи наше місто, гості дякували за гостинність і сфотографувалися на пам’ять.
Марія Олексюк
Марія Олексюк
пʼятницю, 27 травня 2011 р.
Руки у мами пахнуть хлібом і рутою…
18:32 | Редагувати допис
Неньці, матусі, найдорожчій у світі людині, тій, що подарувала нам життя і завжди стоїть на початку наших доріг, було присвячене чергове засідання клубу любителів поезії «Берізка», яке відбулося нещодавно в фойє районного будинку культури.
Заквітчаний травень подарував нам немало чудових свят. А нещодавно зал районного будинку культури був прибраний по-святковому, на столиках - солодощі, чай і маленькі, світлі, як спомин про матір, букетики конвалії, що наповнили зал неповторним запахом весни і дитинства. Цього разу на засідання клубу любителів поезії були запрошені ті, кого Бог і доля обдарували талантом творити вірші. Це наші поети-земляки, котрі мають певний поетичний доробок - видали збірки своїх творів, та молодь, яка робить першу пробу пера. Тема засідання була близька кожному, вічна, як і любов до матері. Впевнена, що в залі не було жодної людини - чи зовсім юної, чи з посрібленими скронями, чиї б струни серця не зачепили слова, сказані щиро і тепло про наших мам - ангелів-охоронців. Споконвіків мати, яка благословляє нас на добро і є символом рідного дому, була і є джерелом натхнення. Про неї складені найкращі вірші, пісні, намальовані картини. В залі звучали «Пісня про рушник», «Чорнобривці», «Мама», читали свої вірші Л. І. Дюсенбаєва, Г. Л. Огородник, О. О. Хромченко, Л. С. Зарудяна, В. О. Кумечко, А. С. Пантелейчук, О. В. Кваша, В. В. Дорогова, Юлія Пально, Вікторія Бурякова, Іринка Копаниця. Свої поетичні твори вони присвятили українським мадоннам - своїм матерям. Наче із самого серця народжувалися найкращі слова, сповнені тепла і любові, вони торкалися найтонших струн душі, бо в уяві кожного виринав найпрекрасніший образ рідної неньки. Свята любов до матері невидимими нитками об’єднувала зал, підводила до думки, що немає нічого святішого на землі за матір і Батьківщину. Своїми думками з приводу порушеної теми ділилися Ю. К. Ракович, Я. К. Войцехівська, Н. І. Зільбан. А Р. А. Животовська запропонувала підняти клопотання перед відповідними органами про спорудження в районі пам’ятника матері-вдові. В цьому її підтримала начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Г. І. Білецька. Дякувала всім присутнім за чудові хвилини відпочинку і методист обласного будинку народної творчості О. П. Ільїнець, яка запросила аматорів поетичної творчості взяти участь в обласному поетичному конкурсі. Кращі поетичні твори будуть надруковані в обласному альманасі. Вона повідомила, що з метою поширення досвіду роботи поетичного об’єднання «Берізка», обласним будинком народної творчості буде створено ілюстрований буклет.
Валентина Василюк
Заквітчаний травень подарував нам немало чудових свят. А нещодавно зал районного будинку культури був прибраний по-святковому, на столиках - солодощі, чай і маленькі, світлі, як спомин про матір, букетики конвалії, що наповнили зал неповторним запахом весни і дитинства. Цього разу на засідання клубу любителів поезії були запрошені ті, кого Бог і доля обдарували талантом творити вірші. Це наші поети-земляки, котрі мають певний поетичний доробок - видали збірки своїх творів, та молодь, яка робить першу пробу пера. Тема засідання була близька кожному, вічна, як і любов до матері. Впевнена, що в залі не було жодної людини - чи зовсім юної, чи з посрібленими скронями, чиї б струни серця не зачепили слова, сказані щиро і тепло про наших мам - ангелів-охоронців. Споконвіків мати, яка благословляє нас на добро і є символом рідного дому, була і є джерелом натхнення. Про неї складені найкращі вірші, пісні, намальовані картини. В залі звучали «Пісня про рушник», «Чорнобривці», «Мама», читали свої вірші Л. І. Дюсенбаєва, Г. Л. Огородник, О. О. Хромченко, Л. С. Зарудяна, В. О. Кумечко, А. С. Пантелейчук, О. В. Кваша, В. В. Дорогова, Юлія Пально, Вікторія Бурякова, Іринка Копаниця. Свої поетичні твори вони присвятили українським мадоннам - своїм матерям. Наче із самого серця народжувалися найкращі слова, сповнені тепла і любові, вони торкалися найтонших струн душі, бо в уяві кожного виринав найпрекрасніший образ рідної неньки. Свята любов до матері невидимими нитками об’єднувала зал, підводила до думки, що немає нічого святішого на землі за матір і Батьківщину. Своїми думками з приводу порушеної теми ділилися Ю. К. Ракович, Я. К. Войцехівська, Н. І. Зільбан. А Р. А. Животовська запропонувала підняти клопотання перед відповідними органами про спорудження в районі пам’ятника матері-вдові. В цьому її підтримала начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Г. І. Білецька. Дякувала всім присутнім за чудові хвилини відпочинку і методист обласного будинку народної творчості О. П. Ільїнець, яка запросила аматорів поетичної творчості взяти участь в обласному поетичному конкурсі. Кращі поетичні твори будуть надруковані в обласному альманасі. Вона повідомила, що з метою поширення досвіду роботи поетичного об’єднання «Берізка», обласним будинком народної творчості буде створено ілюстрований буклет.
Валентина Василюк
четвер, 26 травня 2011 р.
Освятили новозбудований храм
18:54 | Редагувати допис
14 травня 2011 року в день сщмч. Макарія, митрополита Київського, в селі Ярешки відбулося освячення новозбудованого храму в честь Покрови Пресвятої Богородиці. Освячення здійснив Віссаріон, митрополит Овруцький і Коростенський (фото 1) в співслужінні з благочинним Андрушівського округу Української Православної Церкви, протоієреєм Миколаєм (с. Гальчин), протоієреєм Миколаєм (м. Андрушівка), протоієреєм Ярославом (Свято-Успенський храм м. Житомира), протоієреєм Володимиром (с. Червоне), ієреєм Іваном (м. Андрушівка), ієреєм Дмитрієм (с. Городківка), ієреєм Сергієм (с. Нехворощ), ієреєм Павлом (с. Міньківці), ієреєм Віктором (с. Василівка), ієреєм Миколаєм (с. Червоне).
В селі Ярешки довгий час не було храму, не було де помолитися, але знайшлися люди, які взялися за нелегку в наш час справу: будівництво нової церкви. Завдяки Божій допомозі вдалося звести храм (фото 2). Найбільший внесок у будівництво церкви в честь Покрови Пресвятої Богородиці зробили Сафонюк Людмила Йосипівна, Сафонюк Михайло Федорович, Лялюшко Віра Василівна, Яворська Зіна Павлівна, Шашкун Марія Кирилівна, Гуменюк Катерина Пилипівна, Матвєєва Галина Феодосіївна, Матвєєв Михайло Петрович, Суходольська Галина Йосипівна, Сафонюк Галина Миколаївна, Смоляк Веліна Сергіївна, Савенок Антоніна Микитівна, Тимощук Арсеній Ігнатович. Разом з цими людьми починав будівництво отець Віктор Нанівський з с. Василівка. Великі пожертви надавали жителі сіл Бровки Перші та Ярешки: Рублевська К. О., Берестяний Л. М., Берестяна Р. М., Маркевич В. М., Матей М. М, Ковбаса В. О, Бариш О. В та інші. Хай Господь винагородить кожну людину духовними дарами, здоров’ям та благословенним майбутнім життям тут і на небі. Вони зробили багато духовного добра не тільки для своїх душ, але й для дітей, онуків та правнуків. Після освячення відбулася Божественна Літургія. Митрополит Віссаріон подарував храму книгу "Закон Божий”. Настоятеля храму отця Назарія Палашовського нагородив грамотою, висловив слова подяки всім людям, які вклали свою частку в будівництво храму. Нехай Пресвята Богородиця оберігає всіх під своїм святим Покровом.
Матушка Марія Палашовська
В селі Ярешки довгий час не було храму, не було де помолитися, але знайшлися люди, які взялися за нелегку в наш час справу: будівництво нової церкви. Завдяки Божій допомозі вдалося звести храм (фото 2). Найбільший внесок у будівництво церкви в честь Покрови Пресвятої Богородиці зробили Сафонюк Людмила Йосипівна, Сафонюк Михайло Федорович, Лялюшко Віра Василівна, Яворська Зіна Павлівна, Шашкун Марія Кирилівна, Гуменюк Катерина Пилипівна, Матвєєва Галина Феодосіївна, Матвєєв Михайло Петрович, Суходольська Галина Йосипівна, Сафонюк Галина Миколаївна, Смоляк Веліна Сергіївна, Савенок Антоніна Микитівна, Тимощук Арсеній Ігнатович. Разом з цими людьми починав будівництво отець Віктор Нанівський з с. Василівка. Великі пожертви надавали жителі сіл Бровки Перші та Ярешки: Рублевська К. О., Берестяний Л. М., Берестяна Р. М., Маркевич В. М., Матей М. М, Ковбаса В. О, Бариш О. В та інші. Хай Господь винагородить кожну людину духовними дарами, здоров’ям та благословенним майбутнім життям тут і на небі. Вони зробили багато духовного добра не тільки для своїх душ, але й для дітей, онуків та правнуків. Після освячення відбулася Божественна Літургія. Митрополит Віссаріон подарував храму книгу "Закон Божий”. Настоятеля храму отця Назарія Палашовського нагородив грамотою, висловив слова подяки всім людям, які вклали свою частку в будівництво храму. Нехай Пресвята Богородиця оберігає всіх під своїм святим Покровом.
Матушка Марія Палашовська
середу, 25 травня 2011 р.
Дітворі - безпечних канікул
22:51 | Редагувати допис
На виконання плану основних заходів Міністерства внутрішніх справ України на 2011 рік від 30.12.2010 № 41085 активізовано роботу з ознайомлення школярів з правилами безпечної поведінки на вулицях та автошляхах. Незабаром шкільні канікули, а тому велика увага приділяється попередженню дитячого дорожньо-транспортного травматизму. Діти повинні знати елементарні правила учасника дорожнього руху - пішохода, велосипедиста. Зараз має бути посилена увага водіїв, бо на дорогах населених пунктів і поза ними, на переходах можуть раптово з’явитися діти. Так що уваги і ще раз уваги вимагається від водіїв, особливо при перевезенні дітей автобусами. Шановні батьки! Приділіть якомога більше уваги своїм дітям, роз’яснюйте їм елементарні правила дорожньго руху, бо попередження дитячого травматизму - наше спільне завдання.
Петро ДОВБНЯ,
інспектор адмінпрактики ВДАІ
Петро ДОВБНЯ,
інспектор адмінпрактики ВДАІ
Юність свою фронтову досі бачу у снах
01:56 | Редагувати допис
Напередодні Дня Перемоги гостем нашої редакції був Федір Михайлович Вавровський - відома і шанована в районі людина, керівник з великим трудовим стажем, фронтовик-орденоносець. Спогади його ми пропонуємо вашій увазі.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців - юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги - мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув - і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога - не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька - його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені - я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: - Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна - породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив - будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії - водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: - Ось тут ти її побудуєш - міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію - будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання - нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно - прекрасне.
Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни
Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців - юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги - мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув - і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога - не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька - його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені - я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: - Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна - породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив - будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії - водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: - Ось тут ти її побудуєш - міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію - будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання - нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно - прекрасне.
Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни
Сяють золотом нагороди
01:21 | Редагувати допис
Ще спозаранку 9 травня голова районної державної адміністрації Б. В. Мазур, голова районної ради О. В. Мельник відвідали ветеранів Великої Вітчизняної війни, привітали їх із святом, вручили букети живих квітів, пакети з продуктами, медикаментами. Побували вони й у андрушівчанина - полковника у відставці М. Ф. Суровцева (фото), який, з нагоди Дня Великої Перемоги зустрічав гостей у святковому вбранні. В ранішніх променях сонця золотом сяяли бойові нагороди, як спомин про фронтові будні. А потім корзини квітів були покладені до братських могил земляків, які загинули від рук фашистів.
Марія КОБИЛЯНСЬКА
Марія КОБИЛЯНСЬКА
вівторок, 24 травня 2011 р.
Весна знову тривожить пам'ять
23:35 | Редагувати допис
Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.
Валентина Василюк
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.
Валентина Василюк
Спогади про дідуся
21:48 | Редагувати допис
Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
Дорогою ціною нам дісталась Перемога
21:15 | Редагувати допис
Після святкування 66-ої річниці Великої Перемоги ми будемо відзначати чорну ювілейну дату в нашій історії - 70-річчя нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.
1418 днів і ночей - з 22 червня 1941 р. до 9 травня 1945 р. ми тернистими дорогами війни йшли до Перемоги.
Ще й зараз історики ведуть спір про прямі втрати Радянського Союзу й України у Великій Вітчизняній війні. За часів Й. Сталіна дослідники доводили, що ці втрати не перевищували 7 млн. чоловік. При М. Хрущові прямі втрати виміряли цифрою 20 млн. чол. А квапливий «перебудовник» М. Горбачов довів цю цифру до 27 мільйонів. Кому вірити? Хто правий? Сталін у свій час дав команду опублікувати цифру 7 млн. чол. Цю цифру назвав начальник Генштабу генерал Антонов на запитання Сталіна: «Скажіть, скільки в нас загинуло на полі бою?». Хрущов назвав загальну цифру втрат населення нашої держави у війні. Та, як вважають історики-дослідники, найдостовірнішою є цифра втрат - 27 мільйонів чоловік. У квітні 1995 року газета «Неделя» опублікувала статтю «Сколько же мы заплатили за Победу?», де названо загальну кількість людських втрат всіх країн у другій світовій війні - 50-55 млн. чол. Демографічні втрати Радянської Армії 8668400 чол., а втрати фашистської армії на радянсько-німецькому фронті - 8649000. У Книзі Пам’яті України 1941-45 рр. «Безсмертя» сказано, що до лав Червоної Армії на Україні в роки Великої Вітчизняної війни було призвано близько 7 мільйонів чоловік. З них вбито, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях у перші повоєнні роки близько 3,5 млн. чол. Наведені цифри, як і позиції дослідників, нерідко суперечливі, що дає підстави вважати: ретельний науковий пошук в цьому напрямку має бути продовжений. З нашого району було призвано до лав Червоної Армії і діяло в підпіллі та в партизанських загонах близько 12 тисяч чоловік. Геройськи загинули в боях за Батьківщину і занесені в Книгу Пам’яті 5575 наших земляків. Майже 6 тисяч повернулися з війни героями-переможцями. Більшість з них уже відійшла у вічність. Сплять мільйони загиблих в окопах, Це моєї країни сини, Де була б ти сьогодні, Європо? Де була б ти, якби не вони?! Все менше переможців сьогодні серед нас. Є села, в яких не залишилось жодного ветерана-фронтовика. Місцевим органам влади слід докласти всіх зусиль, що до книги «Переможці» були внесені імена всіх учасників бойових дій. До 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни слід організувати туристичні походи і поїздки, особливо шкільної молоді, по місцях бойових дій, зокрема, на Вінниччину, де в боях полягли смертю хоробрих близько 15 відсотків наших земляків. Від імені районної організації інвалідів війни і Збройних Сил щиро вітаю з Днем Перемоги всіх ветеранів війни. Бажаю міцного здоров’я, благополуччя і поваги.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
1418 днів і ночей - з 22 червня 1941 р. до 9 травня 1945 р. ми тернистими дорогами війни йшли до Перемоги.
Ще й зараз історики ведуть спір про прямі втрати Радянського Союзу й України у Великій Вітчизняній війні. За часів Й. Сталіна дослідники доводили, що ці втрати не перевищували 7 млн. чоловік. При М. Хрущові прямі втрати виміряли цифрою 20 млн. чол. А квапливий «перебудовник» М. Горбачов довів цю цифру до 27 мільйонів. Кому вірити? Хто правий? Сталін у свій час дав команду опублікувати цифру 7 млн. чол. Цю цифру назвав начальник Генштабу генерал Антонов на запитання Сталіна: «Скажіть, скільки в нас загинуло на полі бою?». Хрущов назвав загальну цифру втрат населення нашої держави у війні. Та, як вважають історики-дослідники, найдостовірнішою є цифра втрат - 27 мільйонів чоловік. У квітні 1995 року газета «Неделя» опублікувала статтю «Сколько же мы заплатили за Победу?», де названо загальну кількість людських втрат всіх країн у другій світовій війні - 50-55 млн. чол. Демографічні втрати Радянської Армії 8668400 чол., а втрати фашистської армії на радянсько-німецькому фронті - 8649000. У Книзі Пам’яті України 1941-45 рр. «Безсмертя» сказано, що до лав Червоної Армії на Україні в роки Великої Вітчизняної війни було призвано близько 7 мільйонів чоловік. З них вбито, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях у перші повоєнні роки близько 3,5 млн. чол. Наведені цифри, як і позиції дослідників, нерідко суперечливі, що дає підстави вважати: ретельний науковий пошук в цьому напрямку має бути продовжений. З нашого району було призвано до лав Червоної Армії і діяло в підпіллі та в партизанських загонах близько 12 тисяч чоловік. Геройськи загинули в боях за Батьківщину і занесені в Книгу Пам’яті 5575 наших земляків. Майже 6 тисяч повернулися з війни героями-переможцями. Більшість з них уже відійшла у вічність. Сплять мільйони загиблих в окопах, Це моєї країни сини, Де була б ти сьогодні, Європо? Де була б ти, якби не вони?! Все менше переможців сьогодні серед нас. Є села, в яких не залишилось жодного ветерана-фронтовика. Місцевим органам влади слід докласти всіх зусиль, що до книги «Переможці» були внесені імена всіх учасників бойових дій. До 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни слід організувати туристичні походи і поїздки, особливо шкільної молоді, по місцях бойових дій, зокрема, на Вінниччину, де в боях полягли смертю хоробрих близько 15 відсотків наших земляків. Від імені районної організації інвалідів війни і Збройних Сил щиро вітаю з Днем Перемоги всіх ветеранів війни. Бажаю міцного здоров’я, благополуччя і поваги.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Всяткували всім селом
16:42 | Редагувати допис
Гарно пройшло святкування Дня Перемоги в нашому селі. Спочатку люди зібралися на мітинг біля пам’ятника загиблим на фронтах минулої війни, де сільський голова Р. С. Постернак, директор школи І. Т. Саюк привітали усіх із святом, а отець Максим відправив панахиду по полеглих у Великій Вітчизняній війні, померлих від ран і хвороб. Єдиному фронтовику, що живе у Великих Мошківцях, Петру Миколайовичу Березюку, та двом солдатським вдовам - Марії Василівні Синюк та Павліні Терентіївні Пастернак вручили продовольчі набори та грошову допомогу від спонсорів - приватних підприємців Ю. Л. Мельника, М. М. Соколовського, СТОВ «Спіка», ПП «Імпак». Вітали сельчан також учні. Для присутніх співали учасники вокальної групи (фото), Микола Гелевей, школярі, гумор читала Фаїна Красовська.
Тетяна Поліщук,
секретар Великомошківецької сільської ради
Тетяна Поліщук,
секретар Великомошківецької сільської ради
Виховуємо патріотів
14:43 | Редагувати допис
18 травня на спортивному майданчику Івницької ЗОШ І-ІІІ ст. підбивали підсумки вивчення учнями 11-го класу предмету «Захист Вітчизни». Члени журі - сільський голова Кузьменко П. П, завуч школи Мотиженець Н. П. та вчителька англійської мови Матюшенко О. П. урочисто відкрили свято. Одинадцятикласники брали участь в естафеті фізичного навантаження, де показали свої знання, вміння, прагнення перемогти в бігові, перекиданні колеса вагою до 100 кг, ходьбі по рукоходу та в стрільбі з пневматичної гвинтівки. Юнаки вправно проходили лабіринтом, долаючи перешкоди, перелазили через щити, переносили гирі до фінішу. Втомлені, але щасливі в своїй перемозі, призові місця вибороли Бобровик Олег, Кузьменко Саша та Ісько Сергій, їм були вручені медалі і грамоти. Не залишилася поза увагою і решта учасників, яким спонсори - приватні підприємці Гебрич А., Іщенко В. та Ясенчук І. подарували пам’ятні сувеніри. Ми щиро вдячні вищезгаданим підприємцям, які неодноразово надавали спонсорську допомогу. А 20 травня учні нашої школи захищали честь району на другому обласному етапі Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Зірниця», яка проводилася в м. Житомир. Гощинська Анастасія виборола друге призове місце зі стрільби з пневматичної гвинтівки, за що нагороджена двома грамотами і двома медалями.
Сергій ГЕБРИЧ,
викладач предмету "Захист Вітчизни"
Сергій ГЕБРИЧ,
викладач предмету "Захист Вітчизни"
Ми йшли до Перемоги
13:58 | Редагувати допис
Люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди трудівники - господарі. Саме таким є Григорій Дмитрович Хоменко, який усе своє життя живе гідно і скромно, міцно прив’язаний до села Стара Котельня. Він був четвертою дитиною в сім’ї колгоспників. Зростав у батьківській любові, серед чарівної природи, співучих роботящих людей. З дитячих років батько привчав дітей до праці. Григорій ріс слухняним, до навчання охочим, допитливим, був улюбленцем брата і двох сестричок, а батьки раділи успіхам молодшого сина. Пережила сім’я страшний 33-й... Коли маленькому Григорію виповнилося 10 років, батька не стало і вся домашня робота лягла на тендітні дитячі плечі - зі співом півнів вставала дітвора, гонили на вигін корову, гуси, сапали город, бо мама працювала в колгоспі по 14-16 годин. З ніжною іскринкою в очах Григорій Дмитрович згадує лагідний голос мами: «Синочку, вставай». А вставати не хотілось, бо вранці найсолодше спиться, але слухняно підводився, випивши чашку теплого молока, ступав босими ногами по вранішній росі і замріяно дивився, як рожево прокидався став, що дрімав у густих верболозах. Верба вабила хлопчика своїми зеленими косами, що розпускалися по воді, а тихоплинна течія розчісувала їх. Малий хлопчина дослухався пісні жайворонка. Він мав ліричну душу, був мрійником. В 1941 році Григорій Дмитрович закінчив 7 класів Старокотельнянської школи. Війна чорним крилом перекреслила всі мрії юнака, забрала радість у матерів, жінок, дівчат, які провели на фронт своїх рідних. В село одна за одною почали надходити похоронки. В скорботі і печалі, затамувавши біль, не покладаючи рук працювали селяни. Григорій пішов на різні роботу в колгосп ім. Тельмана У 1943-ому під Вінницею загинув брат Павло. Ця втрата була для сім’ї надзвичайно важкою, нестерпним болем ятрилася в серці. ...Здригнулося небо, бо ніколи ще не було такого ревища - літали чорні круки із скорчено-закляклою свастикою на крилах, а мати проводжала другого сина, ще зовсім юного Григорія в армію. Три місяці навчався у Жмеринській снайперській школі, а потім у званні сержанта був відправлений на 2-й Український фронт. З боями пройшов до Польщі, де в м. Мали був контужений і важко поранений в ногу. Понад три місяці лікувався в госпіталях на польській території. Саме в цей час серце розривала ностальгія за рідним селом, домівкою, садом, уявляв, як мама і сестрички виглядають його. Після одужання Григорій Дмитрович повернувся в діючу армію, з боями через Чехословаччину дійшов до Німеччини. В м. Нюрнберг зустрів Перемогу. Позаду залишилися тисячі фронтових доріг і братських могил друзів-однополчан, які поклали своє життя на вівтар Перемоги. На запитання, чи страшно було на війні, він лагідно посміхнувся: - Ми йшли до Перемоги. Після закінчення Великої Вітчизняної війни був направлений на Схід - в Ірак, там закінчив курси водіїв і служив до кінця 1946 року. Згодом Григорій Дмитрович був відправлений в Баку, де прослужив до демобілізації. У травні 1951 року у званні старшого сержанта повернувся в свою рідну Україну. Довгих сім років не ступала його нога на багатостраждальну котельнянську землю. Довгих сім років прагнув вдихнути запах вишневого саду, пригорнутися до старої верби, яка колисала його в дитинстві. Повернувшись з армії, зразу ж іде працювати в Червоненську автоколону, згодом працює в колгоспі в с. Великі Мошківці, де в 1952 році зустрів своє перше кохання - чарівну, вродливу вчительку української мови і літератури Лідію Прокопівну. Разом з молодою дружиною переїжджають у Стару Котельню. 49 років прожили в любові та злагоді, народили дві прекрасні доньки - Ольгу і Валентину - дали їм вищу освіту. Має фронтовик шестеро онуків і сім правнуків. Сім’я є прикладом для односельчан. Все своє трудове життя Григорій Дмитрович працював водієм в колгоспі «Більшовик», невтомно плекав творчу молодь, для якої був наставником, мудрим порадником. В 1987 році вийшов на заслужений відпочинок. Має ветеран 49 років загального трудового стажу. Спливають роки... а він - фронтовик, не втрачає своєї чоловічої вроди, не скаржиться на бойові рани, які ниють, не дають спати. Він ласкаво посміхається долі, його очі випромінюють веселі іскринки життєрадісності, оптимізму. Це людина веселої вдачі, привітний, товаристський, великий гуморист. Григорій Дмитрович понад усе любить порядок, його домівка і прилегла територія - приклад для наслідування. А ще любить фронтовик природу, бо вона для нього колиска, і він залишається її неперевершеним співцем, саме тому, висаджені його руками плодові дерева щедро плодоносять смачними яблуками, грушами. Григорій Дмитрович нагороджений багатьма бойовими і трудовими нагородами: орденом Вітчизняної війни І і II ст., медалями «За бойові заслуги», «За победу над Германией», «За взятие Берлина», «За трудову доблесть», «Ударник коммунистического труда», Жукова, Захисник Вітчизни та багатьма ювілейними медалями. Минуло 66 роківвід Дня Великої Перемоги, але пам’ять про жахи Великої Вітчизняної війни жива в серці фронтовика. І сьогодні він зі сльозами на очах згадує бойових побратимів, які поклали життя за рідну країну, та всіх безневинних жертв найстрашнішої війни минулогог століття.
Неля ГЕБРИЧ,
с. Стара Котельня
andrushovka.pp.ua
Неля ГЕБРИЧ,
с. Стара Котельня
andrushovka.pp.ua
понеділок, 23 травня 2011 р.
Про виконання районного бюджету за І квартал 2011 року
14:12 | Редагувати допис
До загального фонду районного бюджету впродовж січня-березня 2011 року надійшло 2097,9 тис. грн., що на 162,7 тис. грн. більше надходжень за січень-березень 2010 року.
Найбільший відсоток у структурі надходжень доходів до районного бюджету (без врахування міжбюджетних трансфертів) за І квартал 2011 року має податок з доходів фізичних осіб, питома вага якого становить 98% від загальної суми. При плані на січень-березень 1800,2 тис. грн. до бюджету надійшло 2059,1 тис. грн. податку - додатково 258,90 тис. грн. Порівняно з аналогічним періодом 2010 року надходження збільшилися на 299,3 тис. грн. На збільшення надходжень цього податку вплинуло поетапне зростання мінімальної заробітної плати (у грудні 2010 року - 922 грн., січні-березні 2011 року - 941 грн.) та зростання середньомісячної заробітної плати в галузях економіки. Надходження податку на прибуток підприємств за І квартал 2011 року становить 26,3 тис. грн., тобто 52,6% від планових призначень. Порівняно з І кварталом 2010 року цей показник збільшився на 6,4 тис. грн. Питома вага власних надходжень бюджетних установ у структурі доходів районного бюджету становить 31,7%. У січні-березні 2011 року надходження склали 197,2 тис. грн. Порівняно з аналогічним періодом 2010 року надходження збільшилися на 49,0 тис. грн. Видатки загального фонду районного бюджету за І квартал 2011 року склали 19139,5 тис. грн., що перевищує відповідний показник 2010 року на 6276,0 тис. грн. Наявні ресурси районного бюджету спрямовувались, у першу чергу, на заробітну плату з нарахуваннями, інші соціальні виплати, віднесені до захищених статей бюджету відповідно до статті 55 Бюджетного Кодексу України. На утримання закладів соціально-культурного призначення спрямовано 60 відсотків обсягу видатків загального фонду районного бюджету, або 11472,7 тис. грн., що перевищує відповідний показник 2010 року на 3421,4 тис. грн. Найбільшу питому вагу, тобто 40%, становлять видатки на утримання установ та проведення заходів у галузі «Освіта». На дану галузь спрямовано кошти у сумі 7719,6 тис. грн., що на 1817,0 тис. грн. більше показника відповідного періоду 2010 року. На галузь «Охорона здоров’я» спрямовано кошти в сумі 3297,3 тис. грн., що також більше до відповідного показника 2010 року на 1476,7 тис. грн. На соціальний захист та соціальне забезпечення спрямовано 358,5 тис. грн., або на 143,0 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. По установах культури проведені видатки становлять 455,7 тис. грн., що на 127,6 тис. грн. більше, ніж у відповідному періоді 2010 року. На проведення заходів з фізичної культури і спорту спрямовано 82,7 тис. грн., що на 37,9 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. Для забезпечення функціонування органів місцевого самоврядування (районної ради) спрямовано кошти в загальній сумі 185,4 тис. грн. Аналізуючи виконання районного бюджету в розрізі напрямків використання коштів, необхідно, перш за все, відзначити пріоритетне їх спрямування на виплату заробітної плати з нарахуваннями, на що витрачено 9616,7 тис. грн., або на 3118,6 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. На придбання продуктів харчування для потреб бюджетних установ та на забезпечення їх медикаментами спрямовано відповідно 323,7 та 97,1 тис. грн. Крім того, на придбання предметів і матеріалів та на надання послуг використано 345,3 тис. грн. На розрахунки за спожиті бюджетними установами енергоносії та оплату комунальних послуг спрямовано 1540,9 тис. грн., що на 304,7 тис. грн. більше відповідного показника 2010 року. По спеціальному фонду районного бюджету проведено видатків на загальну суму 119,2 тис. грн. На проведення капітальних видатків із загального фонду бюджету спрямовано до спеціального фонду 846 тис. грн. У І кварталі 2011 року до районного бюджету надійшло з Державного бюджету 1689,6 тис. грн. дотації вирівнювання, що в повному обсязі відповідає запланованому показнику. До районного бюджету надійшло субвенції з Державного бюджету на загальну суму 7221,8 тис. грн., в тому числі: - на виплату допомог сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям та інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам та тимчасової державної допомоги дітям - 6039,8 тис. грн.; - надання пільг і субсидій населенню - 982,1 тис, грн.; - на утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошове забезпечення батьків-вихователів і прийомних батьків, за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принципом «Гроші ходять за дитиною» - 119,4 тис. грн.; - на збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування посадових осіб місцевого самоврядування з числа депутатів відповідних рад, що потребують працевлаштування в зв’язку із закінченням строку повноважень, 80,5 тис. грн.
Ніна СУБОТЕНКО,
начальник фінансового управління
райдержадміністрації
Найбільший відсоток у структурі надходжень доходів до районного бюджету (без врахування міжбюджетних трансфертів) за І квартал 2011 року має податок з доходів фізичних осіб, питома вага якого становить 98% від загальної суми. При плані на січень-березень 1800,2 тис. грн. до бюджету надійшло 2059,1 тис. грн. податку - додатково 258,90 тис. грн. Порівняно з аналогічним періодом 2010 року надходження збільшилися на 299,3 тис. грн. На збільшення надходжень цього податку вплинуло поетапне зростання мінімальної заробітної плати (у грудні 2010 року - 922 грн., січні-березні 2011 року - 941 грн.) та зростання середньомісячної заробітної плати в галузях економіки. Надходження податку на прибуток підприємств за І квартал 2011 року становить 26,3 тис. грн., тобто 52,6% від планових призначень. Порівняно з І кварталом 2010 року цей показник збільшився на 6,4 тис. грн. Питома вага власних надходжень бюджетних установ у структурі доходів районного бюджету становить 31,7%. У січні-березні 2011 року надходження склали 197,2 тис. грн. Порівняно з аналогічним періодом 2010 року надходження збільшилися на 49,0 тис. грн. Видатки загального фонду районного бюджету за І квартал 2011 року склали 19139,5 тис. грн., що перевищує відповідний показник 2010 року на 6276,0 тис. грн. Наявні ресурси районного бюджету спрямовувались, у першу чергу, на заробітну плату з нарахуваннями, інші соціальні виплати, віднесені до захищених статей бюджету відповідно до статті 55 Бюджетного Кодексу України. На утримання закладів соціально-культурного призначення спрямовано 60 відсотків обсягу видатків загального фонду районного бюджету, або 11472,7 тис. грн., що перевищує відповідний показник 2010 року на 3421,4 тис. грн. Найбільшу питому вагу, тобто 40%, становлять видатки на утримання установ та проведення заходів у галузі «Освіта». На дану галузь спрямовано кошти у сумі 7719,6 тис. грн., що на 1817,0 тис. грн. більше показника відповідного періоду 2010 року. На галузь «Охорона здоров’я» спрямовано кошти в сумі 3297,3 тис. грн., що також більше до відповідного показника 2010 року на 1476,7 тис. грн. На соціальний захист та соціальне забезпечення спрямовано 358,5 тис. грн., або на 143,0 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. По установах культури проведені видатки становлять 455,7 тис. грн., що на 127,6 тис. грн. більше, ніж у відповідному періоді 2010 року. На проведення заходів з фізичної культури і спорту спрямовано 82,7 тис. грн., що на 37,9 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. Для забезпечення функціонування органів місцевого самоврядування (районної ради) спрямовано кошти в загальній сумі 185,4 тис. грн. Аналізуючи виконання районного бюджету в розрізі напрямків використання коштів, необхідно, перш за все, відзначити пріоритетне їх спрямування на виплату заробітної плати з нарахуваннями, на що витрачено 9616,7 тис. грн., або на 3118,6 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. На придбання продуктів харчування для потреб бюджетних установ та на забезпечення їх медикаментами спрямовано відповідно 323,7 та 97,1 тис. грн. Крім того, на придбання предметів і матеріалів та на надання послуг використано 345,3 тис. грн. На розрахунки за спожиті бюджетними установами енергоносії та оплату комунальних послуг спрямовано 1540,9 тис. грн., що на 304,7 тис. грн. більше відповідного показника 2010 року. По спеціальному фонду районного бюджету проведено видатків на загальну суму 119,2 тис. грн. На проведення капітальних видатків із загального фонду бюджету спрямовано до спеціального фонду 846 тис. грн. У І кварталі 2011 року до районного бюджету надійшло з Державного бюджету 1689,6 тис. грн. дотації вирівнювання, що в повному обсязі відповідає запланованому показнику. До районного бюджету надійшло субвенції з Державного бюджету на загальну суму 7221,8 тис. грн., в тому числі: - на виплату допомог сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям та інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам та тимчасової державної допомоги дітям - 6039,8 тис. грн.; - надання пільг і субсидій населенню - 982,1 тис, грн.; - на утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошове забезпечення батьків-вихователів і прийомних батьків, за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принципом «Гроші ходять за дитиною» - 119,4 тис. грн.; - на збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування посадових осіб місцевого самоврядування з числа депутатів відповідних рад, що потребують працевлаштування в зв’язку із закінченням строку повноважень, 80,5 тис. грн.
Ніна СУБОТЕНКО,
начальник фінансового управління
райдержадміністрації
суботу, 21 травня 2011 р.
Розглянуто кримінальні справи
20:12 | Редагувати допис
Військовою прокуратурою Житомирського гарнізону протягом 2010 року проведено ряд прокурорських перевірок щодо дотримання у військових комісаріатах Житомирської області Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Під час перевірки у Бердичівському об’єднаному міському військовому комісаріаті встановлено, що 5 травня 2010 року рішенням призовної комісії призовник С. визнаний придатним до строкової військової служби і призначений для її проходження в стрілецькі та караульні частини. Отримавши повістку, призовник С. 20 травня 2010 року без поважних причин до Бердичівського об’єднаного міського військового комісаріату не прибув. У зв’язку з цим 7 червня 2010 року військовою прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальну справу щодо призовника С. 22 липня 2010 року Бердичівським міськрайонним судом призовника С. засуджено відповідно до ст. 335 КК України до обмеження волі на 1 рік. Аналогічні факти були виявлені під час перевірок у Черняхівському районному військовому комісаріаті та у Коростишівському об’єднаному міському військовому комісаріаті. Так, прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальні справи щодо двох призовників даних військових комісаріатів за ознаками злочину, передбаченого ст. 335 КК України. За результатами розгляду даних кримінальних справ 21 червня 2010 року Черняхівським районним судом засуджено призовника Д. до обмеження волі строком на 1 рік 6 місяців з випробуванням на 2 роки та 19 січня 2011 року Коростишівським районним судом засуджено призовника К. до обмеження волі строком на 1 рік з випробуванням на 1 рік. Під час перевірки в Андрушівсько-Попільнянському об’єднаному міському військовому комісаріаті встановлено, що мати одного з призовників з метою сприяння в ухиленні її сина від призову на строкову військову службу шляхом надання йому незаконної відстрочки від призову, протягом двох років надавала до вказаного військового комісаріату завідомо підроблені довідки про навчання сина в Житомирському інституті Міжрегіональної академії управління персоналом. За результатами перевірки військовою прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальну справу щодо громадянки 3. за ознаками злочинів, передбачених ст.ст. 27 ч.5, 335, 358 ч.2, 358 ч.З КК України. 20 вересня 2010 року Богунським районним судом Житомира громадянку 3. засуджено до штрафу у розмірі 1500 грн.
Андрій Глумаков,
заступник військового прокурора Житомирського гарнізону, капітан юстиції
Під час перевірки у Бердичівському об’єднаному міському військовому комісаріаті встановлено, що 5 травня 2010 року рішенням призовної комісії призовник С. визнаний придатним до строкової військової служби і призначений для її проходження в стрілецькі та караульні частини. Отримавши повістку, призовник С. 20 травня 2010 року без поважних причин до Бердичівського об’єднаного міського військового комісаріату не прибув. У зв’язку з цим 7 червня 2010 року військовою прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальну справу щодо призовника С. 22 липня 2010 року Бердичівським міськрайонним судом призовника С. засуджено відповідно до ст. 335 КК України до обмеження волі на 1 рік. Аналогічні факти були виявлені під час перевірок у Черняхівському районному військовому комісаріаті та у Коростишівському об’єднаному міському військовому комісаріаті. Так, прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальні справи щодо двох призовників даних військових комісаріатів за ознаками злочину, передбаченого ст. 335 КК України. За результатами розгляду даних кримінальних справ 21 червня 2010 року Черняхівським районним судом засуджено призовника Д. до обмеження волі строком на 1 рік 6 місяців з випробуванням на 2 роки та 19 січня 2011 року Коростишівським районним судом засуджено призовника К. до обмеження волі строком на 1 рік з випробуванням на 1 рік. Під час перевірки в Андрушівсько-Попільнянському об’єднаному міському військовому комісаріаті встановлено, що мати одного з призовників з метою сприяння в ухиленні її сина від призову на строкову військову службу шляхом надання йому незаконної відстрочки від призову, протягом двох років надавала до вказаного військового комісаріату завідомо підроблені довідки про навчання сина в Житомирському інституті Міжрегіональної академії управління персоналом. За результатами перевірки військовою прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальну справу щодо громадянки 3. за ознаками злочинів, передбачених ст.ст. 27 ч.5, 335, 358 ч.2, 358 ч.З КК України. 20 вересня 2010 року Богунським районним судом Житомира громадянку 3. засуджено до штрафу у розмірі 1500 грн.
Андрій Глумаков,
заступник військового прокурора Житомирського гарнізону, капітан юстиції
пʼятницю, 20 травня 2011 р.
Три Степани
16:51 | Редагувати допис
Коли за плечима маєш чималий життєвий і трудовий досвід, часто згадуєш, як все було, людей, з якими працював, вирішував щоденні проблеми, порівнюєш із сучасністю, робиш висновки. Скажу відверто, часом охоплює ностальгія. І не тільки тому, що минула молодість. Хоча історики критикують колишню партократичну систему, коли ще й «не пахло» демократією, але скільки доброго пішло в історію разом з тими часами.
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно - Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. - до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів - ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех - за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху - розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича - людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться - чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» - сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало - всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно - Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. - до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів - ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех - за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху - розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича - людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться - чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» - сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало - всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
четвер, 19 травня 2011 р.
Могила Невідомого льотчика
17:40 | Редагувати допис
Пролунав телефонний дзвінок. У трубці почувся приємний чоловічий голос: - Це Вас турбує Валентин Григорович Барабанов з Нехворощі, аби порадитися відносно могили невідомого льотчика, що похований в нашому лісі в 1943 році. Хочу до Вас приїхати. Десь через півгодини у двір зайшов з велосипедом вусатий, кремезної статури чоловік. З виду він не показував на свої 70. Ми розговорилися. Виявилося, що Валентин Григорович - син покійного ветерана війни Григорія Герасимовича Барабанова. Він і розповів мені про трагічну історію, що сталася в роки війни у їхньому селі і про яку йому повідала Галина Макарівна Лебедєва. Її старший брат Федір Кулик напередодні війни закінчив школу військових льотчиків і брав участь у боях за визволення Києва при форсуванні Дніпра. Друзі на фронті завжди мали домашню адресу один одного, щоб на випадок поранення чи смерті можна було повідомити рідних. В одному з повітряних поєдинків було збито літак Федорового товариша - чи то росіянина, чи татарина, чи єврея, рідні якого жили в Росії. У нього була адреса батьків Федора, куди він і прийшов, бо перейти лінію фронту було неможливо. Батьки переодягли льотчика в цивільний одяг і поселили у схованці. Через деякий час боєць вийшов з укриття, але потрапив не в хату Куликів, а в сусідню, де пиячили поліцаї. Вони схопили льотчика, повели в ліс і розстріляли. Наступного дня родичі Федора поховали бійця в лісі. Після визволення і Перемоги чомусь ніхто не приділяв уваги цій могилі, призабулися події воєнних років, померли свідки і очевидці трагедії. Через 66 років сивочолий ветеран праці Валентин Григорович Барабанов власноруч виготовив пам’ятничок з червоною зіркою зразка воєнних років і з написом «Невідомий льотчик» встановив на могилі загиблого. І він, і школярі, і сельчани приносять сюди квіти. Пам’ять увічнена, але залишилося головне: встановити ім’я загиблого пілота, розшукати його родину. Пошук розпочався, але завершиться він не скоро, бо багато часу спливло. Але Валентин Григорович вірить, що замість напису «Невідомий льотчик» колись з’явиться справжнє ім’я фронтовика, прах якого покоїться в нехворощанській землі.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
середу, 18 травня 2011 р.
Учительське щастя
21:14 | Редагувати допис
Шестеро молодих вчителів щоранку поспішають в Андрушівську загальноосвітню школу І-ІІІ ст. № 1, де на них чекає неспокійна і галаслива дітвора. Кожен з них вважає за подарунок долі, за щастя працювати в цьому навчальному закладі, вчити дітей, дарувати їм таємниці відкриттів та радість пізнання, допомагати зрозуміти навколишній світ і вчитися разом з ними.
В "Школі молодого вчителя”, яка діє в нашому навчальному закладі, протягом року активно працювали Рудюк Ірина Павлівна - вчителька математики, Поліщук Інна Василівна - вчителька початкових класів, Ляшевський Євгеній Анатолійович - вчитель географії, а також вчителі іноземної мови - Ляшук Олена Степанівна, Чернишова Ірина Валеріївна та Яблонська Людмила Олексіївна. Молоді педагоги - це яскраві особистості, які прагнуть зробити кожен свій урок та виховні заходи цікавими і змістовними. А завжди поряд з ними - старші, досвідчені колеги, які володіють високим мистецтвом - бути Вчителем. Молоді педагоги прислухаються до їх порад, дорожать дружбою з ними. Учительське щастя і полягає в тому, що педагог, навчаючи, вчиться сам, радіє успіхам колег.
Віра МАРЧУК,
заступник директора Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1
В "Школі молодого вчителя”, яка діє в нашому навчальному закладі, протягом року активно працювали Рудюк Ірина Павлівна - вчителька математики, Поліщук Інна Василівна - вчителька початкових класів, Ляшевський Євгеній Анатолійович - вчитель географії, а також вчителі іноземної мови - Ляшук Олена Степанівна, Чернишова Ірина Валеріївна та Яблонська Людмила Олексіївна. Молоді педагоги - це яскраві особистості, які прагнуть зробити кожен свій урок та виховні заходи цікавими і змістовними. А завжди поряд з ними - старші, досвідчені колеги, які володіють високим мистецтвом - бути Вчителем. Молоді педагоги прислухаються до їх порад, дорожать дружбою з ними. Учительське щастя і полягає в тому, що педагог, навчаючи, вчиться сам, радіє успіхам колег.
Віра МАРЧУК,
заступник директора Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1
вівторок, 17 травня 2011 р.
Вибір професії - серйозна справа
18:16 | Редагувати допис
13 травня Андрушівський районний центр зайнятості приймав гостей. На навчальний семінар з питань профорієнтації прийшли не хлопчики і дівчатка, а дорослі. Ініціював проведеня семінару районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Заняття з питань майбутнього вибору професії, закладу, де можна її здобути, роз’яснення прав і пільг дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, було організоване для опікунів та піклувальників, чиї діти закінчують навчання в школі.
Метою зустрічі стала необхідність навчити опікунів допомогти своїм вихованцям у виборі майбутньої професії. У світі існує понад 50 тисяч професій. Як знайти серед них свою? На запитання: «Ким ти хочеш стати після школи?» - старшокласники не завжди можуть відповісти. Отже, проблема вибору професії дуже серйозна. Допомогти розібратися в цьому питанні покликані не лише школа, державні установи, а й сім’я. Особливо важливо допомогти зробити такий вибір тим дітям, які потребують особливої турботи та уваги - дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. В роботі семінару взяли участь та виступили голова районної ради Мельник О. В., директор районного центру зайнятості Солопій С. Б., начальник служби у справах дітей райдержадміністрації Путій Н. А та автор цієї публікації (фото). Працівник центру зайнятості Кайзер Л. В. розповіла присутнім про всі види пільг для дітей, про навчальні заклади Житомирської області та України, про потреби на ринку праці в Андрушівському районі, підготувала кожному учаснику пакет документів із потрібною і корисною інформацією. Психолог центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Кравчук І. В. провела показове тестування для дорослих і запропонувала повторити його в колі сім’ї із своїми, щоб зацікавити дітей пройти професійне тестування в стінах районного центру зайнятості чи в центрі молоді. Опікуни отримали корисну інформацію, запрошення на індивідуальні консультації від голови районної ради, працівників центру зайнятості, соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, служби у справах дітей РДА. Більшість учасників семінару скористалась такою пропозицією одразу ж. Присутні отримали вичерпні відповіді на всі поставлені запитання.
Тетяна Юрченко,
директор районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді
Метою зустрічі стала необхідність навчити опікунів допомогти своїм вихованцям у виборі майбутньої професії. У світі існує понад 50 тисяч професій. Як знайти серед них свою? На запитання: «Ким ти хочеш стати після школи?» - старшокласники не завжди можуть відповісти. Отже, проблема вибору професії дуже серйозна. Допомогти розібратися в цьому питанні покликані не лише школа, державні установи, а й сім’я. Особливо важливо допомогти зробити такий вибір тим дітям, які потребують особливої турботи та уваги - дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. В роботі семінару взяли участь та виступили голова районної ради Мельник О. В., директор районного центру зайнятості Солопій С. Б., начальник служби у справах дітей райдержадміністрації Путій Н. А та автор цієї публікації (фото). Працівник центру зайнятості Кайзер Л. В. розповіла присутнім про всі види пільг для дітей, про навчальні заклади Житомирської області та України, про потреби на ринку праці в Андрушівському районі, підготувала кожному учаснику пакет документів із потрібною і корисною інформацією. Психолог центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Кравчук І. В. провела показове тестування для дорослих і запропонувала повторити його в колі сім’ї із своїми, щоб зацікавити дітей пройти професійне тестування в стінах районного центру зайнятості чи в центрі молоді. Опікуни отримали корисну інформацію, запрошення на індивідуальні консультації від голови районної ради, працівників центру зайнятості, соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, служби у справах дітей РДА. Більшість учасників семінару скористалась такою пропозицією одразу ж. Присутні отримали вичерпні відповіді на всі поставлені запитання.
Тетяна Юрченко,
директор районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді
понеділок, 16 травня 2011 р.
Всім було цікаво на сімейному святі
13:18 | Редагувати допис
5 травня в Україні, як і в багатьох країнах світу, відзначали Міжнародний день сім’ї.
В цей день в міському парку Андрушівки за сприяння районної державної адміністрації, районної ради, відділу у справах сім’ї, молоді та спорту РДА, районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, Андрушівської міської ради, благодійної організації "Прорив-Перемога” було організовано веселе дійство.
В нашому районі нараховується 12780 сімей, з яких 7546 - це сім’ї з дітьми. Немало уваги приділяється проблемі сімейного виховання, бо лише в сім’ї дитина вчиться бути доброю, подільчивою, працьовитою, відповідати за свої вчинки, приймати мудрі рішення. Більшість батьків по-справжньому любить своїх дітей, займається їх вихованням, організовує оздоровлення і відпочинок. Минулої неділі діти разом із своїми батьками прийшли у міський парк, щоб відпочити, взяти участь у конкурсах і вікторинах, позмагатися у спритності й кмітливості. Перед початком організованих розваг ведуча привітала всіх із святом - Днем сім’ї та запросила до слова секретаря міської ради В. В. Пташник, яка, звертаючись до присутніх, зичила кожній родині сімейного затишку та слухняних дітей. Організатори конкурсів допомогли дітям створити команди, а потім проводили різні змагання.
Марія ОЛЕКСЮК
В цей день в міському парку Андрушівки за сприяння районної державної адміністрації, районної ради, відділу у справах сім’ї, молоді та спорту РДА, районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, Андрушівської міської ради, благодійної організації "Прорив-Перемога” було організовано веселе дійство.
В нашому районі нараховується 12780 сімей, з яких 7546 - це сім’ї з дітьми. Немало уваги приділяється проблемі сімейного виховання, бо лише в сім’ї дитина вчиться бути доброю, подільчивою, працьовитою, відповідати за свої вчинки, приймати мудрі рішення. Більшість батьків по-справжньому любить своїх дітей, займається їх вихованням, організовує оздоровлення і відпочинок. Минулої неділі діти разом із своїми батьками прийшли у міський парк, щоб відпочити, взяти участь у конкурсах і вікторинах, позмагатися у спритності й кмітливості. Перед початком організованих розваг ведуча привітала всіх із святом - Днем сім’ї та запросила до слова секретаря міської ради В. В. Пташник, яка, звертаючись до присутніх, зичила кожній родині сімейного затишку та слухняних дітей. Організатори конкурсів допомогли дітям створити команди, а потім проводили різні змагання.
Марія ОЛЕКСЮК
неділю, 15 травня 2011 р.
Розвиваємо таланти
22:51 | Редагувати допис
Травень - напружена й відповідальна пора для учнів Андрушівської школи мистецтв, бо вони звітують про свої досягнення у навчанні. Найкращі знання показали Богуш Тетяна, Степанчук Олександра, Логвінова Богдана, Оганян Артур, Черниш Ольга. Впродовж навчального року творчі колективи та окремі учні Андрушівської школи мистецтв займали призові місця на обласних, всеукраїнських та міжнародному конкурсах. 14 травня в Житомирській філармонії відбувся фестиваль хорової дитячої та юнацької творчості, на якому хор старших класів нашої школи показав викокий рівень майстерності і був відзначений дипломом управління культури і туризму Житомирської облдержадміністрації. 27 травня у школі відбудуться урочистості з нагоди випуску наших учнів. Нам, викладачам, сумно розлучатися з талановитими та цілеспрямованими випускниками. Але на зміну їм ми чекаємо нові юні таланти, вступні іспити для яких відбудуться 28 травня 2011 року о 10.00 у приміщенні школи. Сподіваємося, що серед них відкриються віртуози-піаністи, скрипалі, баяністи, гітаристи, домристи, музиканти духового оркестру, а ще талановиті художники та завзяті танцюристи. Педагогічний колектив мріє, щоб всі маленькі андрушівчани зростали ініціативними, творчими, культурними людьми, які будуть славити рідний край.
Марта СВЄТЛОВА,
викладач Андрушівської школи мистецтв
Марта СВЄТЛОВА,
викладач Андрушівської школи мистецтв
Механізм сплати єдиного податку
16:25 | Редагувати допис
Починаючи з 7 лютого 2011 року (з дня відкриття Державним казначейством України рахунків з обліку надходжень до Державного та місцевого бюджетів), відповідно чинного законодавства нараховані за звітні періоди 2011 року суми єдиного податку будуть сплачуватись платниками до місцевих бюджетів у розмірі 43 відсотки від загальної нарахованої суми єдиного податку на рахунки, відкриті за кодами бюджетної класифікації 18050300 для юридичних осіб та за кодом 18050400 - для фізичних осіб, а єдиний внесок на загальнодержавне державне соціальне страхування - на окремий рахунок, відкритий Державним казначейством України. Оскільки раніше відкриті рахунки (за кодами 16050100 та 16050200) є розподільчими, то будь-які суми, що надходили на них, розподілялись відповідно вимог Указу № 727/98, а саме: 43% єдиного податку - до місцевих бюджетів, 57% - до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування. Тому авансові платежі, сплачені платниками єдиного податку на раніше відкриті розподільчі рахунки (за кодами 16050100 та 1605020) у січні-лютому за звітні періоди 2011 року, розподілені органами Держказначейства України у встановленому раніше порядку. Наприклад, платник єдиного податку за ставкою 10% отримав дохід у січні 2011 року 10000 грн. виручки від реалізації, а 2 лютого сплачено на раніше відкритий рахунок авансовий платіж з єдиного податку в сумі 430 грн. (10000 грн.х 0,1х0,43=430 грн.). До місцевого бюджету надійшло лише 184,9 грн., оскільки отримана сума розподілилась на 43% та 57%. (430грн.х 0,43=184.9 грн.). Таким чином, до місцевого бюджету не надійшло 245 грн. (430 грн.-185 грн.). Якщо підприємець - платник єдиного податку, ставка, наприклад, 200 грн., то він сплатив 86 грн. (200 грн.х0,43=86 грн). В даному випадку до місцевого бюджету на розподільчий рахунок надійшло лише 43%-37 грн. (86 грн.х 0,43=37 грн.). Таким чином, втрати місцевого бюджету становитимуть 49 грн. (86 грн.- 37 грн.). Враховуючи вищезазначене, якщо до 07.02.2011 року вказані авансові платежі сплачувались у розмірі 43 відсотків єдиного податку, то з метою упередження виникнення недоплат єдиного податку до місцевих бюджетів платникам необхідно самостійно доплатити до раніше сплачених та розмежованих авансових внесків до рівня 43 відсотків єдиного податку, тобто доплатити 57% від частини єдиного податку. Кошти повинні бути спрямовані на рахунки, відкриті за кодом бюджетної класифікації 18050300 для платників - юридичних осіб, 18050400 для платників - фізичних осіб. У разі наявності у платника заборгованості з єдиного податку станом на 07.02.2011, кошти спрямовані в рахунок погашення такого податкового боргу, повинні сплачуватись на розподільчі рахунки, відкриті за кодами бюджетної класифікації, - 18050100 та 18050200, що є аналогічними кодам 16050100 та 16050200, оскільки ці кошти підлягають розподілу за нормативно встановленими пропорціями до місцевого бюджету та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, які діяли у період виникнення цього боргу. Після 07.02.11 року платежі, що підлягають сплаті до бюджету, вносяться платниками в розмірі 43 відсотків єдиного податку на рахунки, відкриті за кодом бюджетної класифікації 18050300 для платників юридичних осіб, 18050400 - для платників фізичних осіб. Для фізичних осіб: 43% від ставки єдиного податку перераховується на місцевий бюджет, а ставка єдиного соціального внеску становить 34,7% від мінімальної заробітної плати, а саме 326,53 грн. (в І кварталі 2011 року мін. з/п -941 грн). перераховується на рахунок Пенсійного фонду.
Сектор масово- роз’яснювальної роботи та звернень громадян ДПІ в Андрушівському районі
andrushovka.pp.ua
Сектор масово- роз’яснювальної роботи та звернень громадян ДПІ в Андрушівському районі
andrushovka.pp.ua
суботу, 14 травня 2011 р.
"Чайка" готова зустріти дітвору
21:25 | Редагувати допис
В дитячому оздоровчому закладі «Чайка» щоліта із задоволенням відпочивають, набираються сил хлопчики і дівчатка не лише з нашого району. Гарнішого місця годі й шукати: кругом ліс, чисте, цілюще повітря, поряд - річка. Особлива краса там зараз, коли ніжні, молоді листочки на деревах утворюють смарагдове диво навколо корпусів і тягнуться до сонечка фіалки, первоцвіт та конвалія. Навколо панує урочиста тиша. Та це ненадовго, бо зовсім скоро задзвенить стоголоссям і ліс, і вся територія дитячого закладу. А поки що тут завершуються останні приготування до відкриття нового оздоровчого сезону. Чимало зусиль доклали і працівники закладу, і наймані - всього їх тут трудилося 18 чоловік, аби чистотою і затишком зустріти дітвору. Побілили корпуси всередині, пофарбували, підправили зовні, відремонтували водогінну і каналізаційну системи, котли, плити, крани, склили вікна, аби все це надійно служило в гарячий сезон. - Окрім того, що ми дбаємо про естетичний вигляд, відповідний санітарний стан нашого оздоровчого закладу, а також про те, щоб дітям влітку відпочивалося в ньому цікаво, - ділиться директор С. Б. Жуковський, - насамперед думаємо про безпечне перебування в ньому хлопчиків і дівчаток. В цьому нам посприяли працівники РЕМ - замінили на території ДОЗ «Чайка» звичайні голі проводи на ізольовані, витративши на ці цілі понад 100 тис. грн., з метою протипожежної безпеки здійснили просочування дерев’яних конструкцій даху спеціальною сумішшю - на це гроші виділили з місцевого бюджету. Хоч і відчуваємо постійно дефіцит коштів, все ж думаємо обновити меблі - купити нові тумбочки, шафи, спортивний інвентар, ігри. Територію теж упорядковуємо. - А як у вас з кадрами? - Колектив у нас в основному стабільний - маю на увазі працівників кухні, техперсонал. Що стосується педагогічних кадрів, то з ними теж особливих проблем немає - йдуть до нас працювати на період оздоровчого сезону педагоги міських навчальних закладів, студенти Коростишівського, Бердичівського педколеджів та Житомирського держуніверситету ім. І. Франка, з якими ми попередньо укладаємо договори. У нас будуть обов’язково лікарі і медсестри. Отож дорослі роблять все, аби діти відпочили влітку і сито, і змістовно, і безпечно. А відкриття оздоровчого сезону не за горами - 8 червня. В дитячому оздоровчому закладі працюватиме три зміни. Адміністрація «Чайки» виграла тендер на оздоровлення дітей з Радомишльської школи-інтернату, відпочиватимуть тут понад 160 дітей працівників АПК, а також усі бажаючі. Щодо вартості путівок, то вона становитиме від 2200 грн. до 1750 грн. і менше - може бути договірною. Звісно, що її диктує недешеве наше життя. Але, незважаючи ні на що, «Чайка» чекає дітвору.
Валентина Василюк
Валентина Василюк
Село Мала П'ятигірка, Андрушівський район
00:54 | Редагувати допис
МАЛА П'ЯТИГІРКА — село, центр сільської Ради. Розташована на правому березі річки Гуйви (притока Тетерева), за 24 км на південний захід від районного центру та за 9 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 289. Населення — 715 чоловік. За колгоспом «Здобуток Жовтня», центральна садиба якого розміщена в селі, закріплено 1170,7 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1070,1 га орної землі. В господарстві вирощують зернові культури, цукрові буряки, розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Тут є млин.
У селі працюють восьмирічна школа, в якій 12 педагогів навчають 163 учнів, клуб, бібліотека з фондом 8,8 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла, магазин.
Парторганізація налічує 16 комуністів, дві комсомольські — 40 членів ВЛКСМ.
За високі трудові успіхи 45 жителів села нагороджено орденами й медалями СРСР, у т. ч. ланкову О.. К. Маслюк — орденом Леніна, шофера Т. А. Маслюка — орденом Жовтневої Революції, колгоспницю Б. С. Козлівську — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1864 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. В 1925 році організовано ТСОЗ.
В роки Великої Вітчизняної війни билося з німецько-фашистськими загарбниками 127 жителів села, з них 63 — загинуло в боях, 112 — відзначено орденами й медалями.
На братській могилі воїнів-визволителів села в 1956 році споруджено пам'ятник.
Уродженцями села є Герой Соціалістичної Праці Л. Ю. Іщук та В. П. Шевчук, який брав участь у боротьбі за встановлення Радянської влади в Середній Азії. За героїзм, виявлений у боях з басмачами, його нагороджено орденом Червоного Прапора.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
У селі працюють восьмирічна школа, в якій 12 педагогів навчають 163 учнів, клуб, бібліотека з фондом 8,8 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла, магазин.
Парторганізація налічує 16 комуністів, дві комсомольські — 40 членів ВЛКСМ.
За високі трудові успіхи 45 жителів села нагороджено орденами й медалями СРСР, у т. ч. ланкову О.. К. Маслюк — орденом Леніна, шофера Т. А. Маслюка — орденом Жовтневої Революції, колгоспницю Б. С. Козлівську — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1864 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. В 1925 році організовано ТСОЗ.
В роки Великої Вітчизняної війни билося з німецько-фашистськими загарбниками 127 жителів села, з них 63 — загинуло в боях, 112 — відзначено орденами й медалями.
На братській могилі воїнів-визволителів села в 1956 році споруджено пам'ятник.
Уродженцями села є Герой Соціалістичної Праці Л. Ю. Іщук та В. П. Шевчук, який брав участь у боротьбі за встановлення Радянської влади в Середній Азії. За героїзм, виявлений у боях з басмачами, його нагороджено орденом Червоного Прапора.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
пʼятницю, 13 травня 2011 р.
Навічно в пам’яті народній
13:38 | Редагувати допис
Так в Зарубинцях відзначали 31-шу річницю Великої Перемоги. 117 жителів цього населеного пункту поклали на її алтар свої життя. Отож до цієї дати тут вирішили в пам’ять про загиблих односельців спорудити пам’ятник.
Доклали чималих зусиль до цього тодішній заступник голови місцевого господарства В. Г. Шаламай, педагогічний та учнівський колективи місцевої школи, працівники сільради. Усе село зійшлося на відкриття пам’ятника, прибули навіть військові, які давали салют. Минули роки, але ту урочисту мить пам’ятаю і досі. З великою вдячністю і болем в серці до меморіальних плит з викарбуваними на них іменами загиблих односельців і стендів з їх портретами підходили солдатські вдови уже із внуками. Ці великі трудівниці, обділені долею, клали спрацьованими, мозолястими руками на камінь перші весняні квіти, скроплені гіркими жіночими сльозами. Звучали пісні воєнного часу. День Перемоги залишиться назавжди в пам’яті народній. Скільки ветеранів війни, із тих, хто зображений на фото, уже пішли у вічність, але свята пам’ять про безсмертний подвиг народу житиме вічно.
Василь Гребенюк
Доклали чималих зусиль до цього тодішній заступник голови місцевого господарства В. Г. Шаламай, педагогічний та учнівський колективи місцевої школи, працівники сільради. Усе село зійшлося на відкриття пам’ятника, прибули навіть військові, які давали салют. Минули роки, але ту урочисту мить пам’ятаю і досі. З великою вдячністю і болем в серці до меморіальних плит з викарбуваними на них іменами загиблих односельців і стендів з їх портретами підходили солдатські вдови уже із внуками. Ці великі трудівниці, обділені долею, клали спрацьованими, мозолястими руками на камінь перші весняні квіти, скроплені гіркими жіночими сльозами. Звучали пісні воєнного часу. День Перемоги залишиться назавжди в пам’яті народній. Скільки ветеранів війни, із тих, хто зображений на фото, уже пішли у вічність, але свята пам’ять про безсмертний подвиг народу житиме вічно.
Василь Гребенюк
четвер, 12 травня 2011 р.
Маслозавод в Житомирской области реализовал растительное "сливочное масло"
21:31 | Редагувати допис
Івано-Франківське обласне територіальне відділення Комітету оштрафувало ТОВ «Андрушівський маслосирзавод» (м. Андрушівка, Житомирська обл.) на 14 тис. грн за недобросовісну конкуренцію у вигляді поширення інформації, що вводить в оману.
Як повідомили paralleli ( http://paralleli.if.ua/news/11605.html ) у прес-службі АМКУ, маслосирзавод поширював неправдиві відомості про склад продукту власного виробництва під ТМ «Золотава». Зокрема, на упаковці зазначалося, що це солодковершкове селянське масло. Натомість, як показало розслідування, до складу цього продукту входило 60,9 % рослинних жирів.
Відділення зобов’язало маслосирзавод припинити неправомірні дії. Відповідач визнав порушення та зобов’язався сплатити штраф до державного бюджету.
Житомир.info
http://www.zhitomir.info/news_85685.html
Як повідомили paralleli ( http://paralleli.if.ua/news/11605.html ) у прес-службі АМКУ, маслосирзавод поширював неправдиві відомості про склад продукту власного виробництва під ТМ «Золотава». Зокрема, на упаковці зазначалося, що це солодковершкове селянське масло. Натомість, як показало розслідування, до складу цього продукту входило 60,9 % рослинних жирів.
Відділення зобов’язало маслосирзавод припинити неправомірні дії. Відповідач визнав порушення та зобов’язався сплатити штраф до державного бюджету.
Житомир.info
http://www.zhitomir.info/news_85685.html
Ветерани в строю
19:50 | Редагувати допис
Голова районної державної адміністрації Б. В. Мазур, голова районної ради О. В. Мельник та ветерани Великої Вітчизняної війни М. О. Семенов, М. В. Мосійчук, Г. І. Путій, Н. М. Лоханська, Й. В. Лоханський, Н. А. Юзефович взяли участь в урочистостях з нагоди 66-ої річниці Великої Перемоги, які проходили в Житомирі. Сивочолих ветеранів, на чиїх грудях золотом сяяли бойові нагороди, чиє життя уособлює доблесть, героїзм, ратну працю та вічну скорботу, щиро вітали голова обласної державної адміністрації С. М. Рижук, голова обласної ради Й. А. Запаловський. Тож низький уклін нашим батькам, дідам, які відчайдушно чинили опір ворогу на лінії фронту, в підпіллі, страждали у пеклі концтаборів. Шана матерям, які на тендітних плечах винесли весь непомірно важкий воєнний тягар, невтомною працею наближали Перемогу. Наш святий обов’язок - бути гідними Вашого подвигу, усіма своїми справами утверджувати мир та суспільну злагоду на нашій рідній українській землі. День Перемоги назавжди залишиться Днем нашого національного тріумфу, слугуватиме гуртуванню та єднанню українського народу.
Марія ОЛЕКСЮК
andrushivka.ucoz.ua
Марія ОЛЕКСЮК
andrushivka.ucoz.ua
Село Любимівка, Андрушівський район
17:48 | Редагувати допис
ЛЮБИМІВКА (до 1963 року — Вербів) — село, центр сільської Ради. Розташована за 18 км на схід від районного центру, за 22 км від залізничної станції Попільня і за 2 км від автомобільного шляху Житомир — Сквира. Дворів — 334. Населення — 918 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу «Шлях комунізму», за яким закріплено 2953,5 га сільськогосподарських угідь, у 7. ч. 2700,3 га орної землі. Господарство багатогалузеве, вирощує зернові й технічні культури. Розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Тут працюють млин, деревообробна майстерня.
В селі є середня школа, де навчаються 225 учнів і працюють 15 учителів, клуб з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 8,'5 тис. книг, медичний пункт, пологовий будинок, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, 2 магазини.
Партійна організація, що створена в 1924 році, налічує 25 комуністів, 2 комсомольські —100 членів ВЛКСМ.
За високі досягнення в праці 63 трудівників села нагороджено орденами і медалями Союзу PCP, у т. ч. комбайнера В. М. Талалаєва — орденом Жовтневої Революції, тракториста І. Я. Остапчука — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з XVIII століття.
Радянська влада встановлена в січні 1918 року. 1923 року організовано комуни «Промінь» і «Вінок».
Під час Великої Вітчизняної війни 302 жителі села брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 136 — відзначено орденами і медалями, 148 — полягло смертю хоробрих за Батьківщину.
1958 року на братській могилі воїнів-визволителів Любимівки споруджено пам'ятник.
Уродженцями села є український радянський письменник В. С. Кучер (1911—1967) та Герой Соціалістичної Праці M. Т. Северенчук.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
В селі є середня школа, де навчаються 225 учнів і працюють 15 учителів, клуб з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 8,'5 тис. книг, медичний пункт, пологовий будинок, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, 2 магазини.
Партійна організація, що створена в 1924 році, налічує 25 комуністів, 2 комсомольські —100 членів ВЛКСМ.
За високі досягнення в праці 63 трудівників села нагороджено орденами і медалями Союзу PCP, у т. ч. комбайнера В. М. Талалаєва — орденом Жовтневої Революції, тракториста І. Я. Остапчука — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з XVIII століття.
Радянська влада встановлена в січні 1918 року. 1923 року організовано комуни «Промінь» і «Вінок».
Під час Великої Вітчизняної війни 302 жителі села брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 136 — відзначено орденами і медалями, 148 — полягло смертю хоробрих за Батьківщину.
1958 року на братській могилі воїнів-визволителів Любимівки споруджено пам'ятник.
Уродженцями села є український радянський письменник В. С. Кучер (1911—1967) та Герой Соціалістичної Праці M. Т. Северенчук.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
Село Лебединці, Андрушівський район
01:29 | Редагувати допис
ЛЕБЕДИНЦІ — село, центр сільської Ради. Розташовані за 14 км на південний схід від районного центру та за 9 км від залізничної станції Бровки. Дворів — 441. Населення — 1350 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу «Перше травня», за яким закріплено 2223,1 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1954,7 га орної землі. Господарство багатогалузеве, вирощують зернові й технічні культури. Розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Колгосп має млин, олійню, пилораму.
В Лебединцях є восьмирічна школа, в якій навчається 186 учнів і працює 12 учителів, будинок культури, бібліотека з фондом 8 тис. книг, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв'язку, ощадна каса, два магазини.
Партійна організація об'єднує 23 комуністи, дві комсомольські — 51 члена ВЛКСМ.
За трудові успіхи і високі виробничі показники 62 передовиків виробництва нагороджено орденами й медалями Союзу PCP.
Село відоме з 1683 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року.
Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім. В. І. Чапаєва. В одній з операцій смертю хоробрих загинули комсомольці К. А. Шлапак, В. І. Гагич, І. С. Гагич та А. Т. Перець. У боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брало участь 290 жителів села, з них 140 — полягло смертю хоробрих, 142 — відзначено орденами й медалями. В 1956 і 1959 роках на братських могилах воїнів-визволителів Лебединців споруджено два пам'ятники.
Уродженцями села є кандидати сільськогосподарських наук А. А. Зелінський, А. В. Кошмак і Є. П. Шут, заслужений художник РРФСР В. С. Рогаль, заслужена артистка Української PCP О. П. Павлівська.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
В Лебединцях є восьмирічна школа, в якій навчається 186 учнів і працює 12 учителів, будинок культури, бібліотека з фондом 8 тис. книг, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв'язку, ощадна каса, два магазини.
Партійна організація об'єднує 23 комуністи, дві комсомольські — 51 члена ВЛКСМ.
За трудові успіхи і високі виробничі показники 62 передовиків виробництва нагороджено орденами й медалями Союзу PCP.
Село відоме з 1683 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року.
Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім. В. І. Чапаєва. В одній з операцій смертю хоробрих загинули комсомольці К. А. Шлапак, В. І. Гагич, І. С. Гагич та А. Т. Перець. У боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брало участь 290 жителів села, з них 140 — полягло смертю хоробрих, 142 — відзначено орденами й медалями. В 1956 і 1959 роках на братських могилах воїнів-визволителів Лебединців споруджено два пам'ятники.
Уродженцями села є кандидати сільськогосподарських наук А. А. Зелінський, А. В. Кошмак і Є. П. Шут, заслужений художник РРФСР В. С. Рогаль, заслужена артистка Української PCP О. П. Павлівська.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
середу, 11 травня 2011 р.
Незабутня зустріч
23:55 | Редагувати допис
9 травня учні 9-А класу Андрушівської гімназії зустрілися з ветераном Великої Вітчизняної війни Мосійчуком Михайлом Васильовичем, уважно слухали його розповіді про фронтові будні, героїзм і мужність, дружбу і взаємовиручку бойових побратимів. Ми щиро вдячні ветерану за цікаві спогади і низько схиляємо голови перед кожним ветераном війни, чиєю кров’ю скроплена рідна земля.
Маргарита Борисова,
учениця Андрушівської гімназії
andrushivka.ucoz.ua
Маргарита Борисова,
учениця Андрушівської гімназії
andrushivka.ucoz.ua
"Спред" продавали як селянське масло
18:28 | Редагувати допис
Івано-Франківське обласне територіальне відділення Комітету оштрафувало ТОВ «Андрушівський маслосирзавод» (м. Андрушівка, Житомирська обл.) на 14 тис. грн за недобросовісну конкуренцію у вигляді поширення інформації, що вводить в оману.
Як повідомили paralleli ( http://paralleli.if.ua ) у прес-службі АМКУ, маслосирзавод поширював неправдиві відомості про склад продукту власного виробництва під ТМ «Золотава». Зокрема, на упаковці зазначалося, що це солодковершкове селянське масло. Натомість, як показало розслідування, до складу цього продукту входило 60,9 % рослинних жирів.
Відділення зобов’язало маслосирзавод припинити неправомірні дії. Відповідач визнав порушення та зобов’язався сплатити штраф до державного бюджету.
http://paralleli.if.ua/news/11605.html
Як повідомили paralleli ( http://paralleli.if.ua ) у прес-службі АМКУ, маслосирзавод поширював неправдиві відомості про склад продукту власного виробництва під ТМ «Золотава». Зокрема, на упаковці зазначалося, що це солодковершкове селянське масло. Натомість, як показало розслідування, до складу цього продукту входило 60,9 % рослинних жирів.
Відділення зобов’язало маслосирзавод припинити неправомірні дії. Відповідач визнав порушення та зобов’язався сплатити штраф до державного бюджету.
http://paralleli.if.ua/news/11605.html
вівторок, 10 травня 2011 р.
Село Крилівка, Андрушівський район
21:10 | Редагувати допис
КРИЛІВКА — село, центр сільської Ради. Розташована на правому березі річки Пустохи (притока Гуйви), за 13 км на південний схід від районного центру та за 16 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 621. Населення — 1709 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу ім. М. В. Фрунзе, за яким закріплено 1878,6 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1553,7 га орної землі. Господарство — багатогалузеве, вирощує зернові й технічні культури. Розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Тут є млин, пилорама і деревообробна майстерня.
Працюють восьмирічна школа, в якій 15 педагогів навчають 288 дітей, клуб, бібліотека з фондом 6,4 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, два магазини.
За самовіддану працю 79 трудівників села нагороджено орденами і медалями Союзу PCP.
Партійна організація (створена 1929 року) об'єднує 31 комуніста, дві комсомольські (осередок в селі виник 1927 року) — 47 членів ВЛКСМ.
Перша згадка про село належить до 1616 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року.
1926 року організовано сільськогосподарську комуну «Нове життя».
В роки Великої Вітчизняної війни 270 жителів села боролися проти німецько-фашистських загарбників, 90 — полягли в боях з ворогом, 135 — відзначені орденами й медалями.
В 1952, 1954 та 1964 роках споруджено три пам'ятники на братських могилах воїнів, які загинули смертю хоробрих під час визволення села від гітлерівських окупантів.
У Крилівці живе і творить майстер декоративної різьби по дереву В. Ф. Петрук.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
Працюють восьмирічна школа, в якій 15 педагогів навчають 288 дітей, клуб, бібліотека з фондом 6,4 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, два магазини.
За самовіддану працю 79 трудівників села нагороджено орденами і медалями Союзу PCP.
Партійна організація (створена 1929 року) об'єднує 31 комуніста, дві комсомольські (осередок в селі виник 1927 року) — 47 членів ВЛКСМ.
Перша згадка про село належить до 1616 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року.
1926 року організовано сільськогосподарську комуну «Нове життя».
В роки Великої Вітчизняної війни 270 жителів села боролися проти німецько-фашистських загарбників, 90 — полягли в боях з ворогом, 135 — відзначені орденами й медалями.
В 1952, 1954 та 1964 роках споруджено три пам'ятники на братських могилах воїнів, які загинули смертю хоробрих під час визволення села від гітлерівських окупантів.
У Крилівці живе і творить майстер декоративної різьби по дереву В. Ф. Петрук.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
понеділок, 9 травня 2011 р.
Нетлінної пам’яті Вічний Вогонь хай в кожному серці палає!
23:49 | Редагувати допис
Вранішнє сонце обціловувало ніжні пелюстки тюльпанів, вишні, наче наречені, пишалися своїм білим вбранням, легкий вітерець перешіптувався з молодими зеленими листочками - ось таким видався 66-й День Великої Перемоги.
Традиційно біля міської школи №1 збиралися ветерани Великої Вітчизняної війни, громадськість міста, учні навчальних закладів, шикувалася колона, яка під супровід духового оркестру пройшла центральною вулицею Андрушівки до Алеї Слави. У колоні прапороносців першим, як і годиться, несли червоне знамено Перемоги. Школярі, які утворили живий коридор, вітали ветеранів, дарували їм квіти. Коли колона зупинилася біля обеліска Слави, де викарбувані імена наших земляків, які воювали й загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, керівники району, підприємств, організацій і установ міста поклали до обеліска вінки, корзини та букети квітів, а військовослужбовці - гірлянду. Пролунав салют. Під звуки пісні «Степом, степом…» лягли квіти до Братської могили та Монумента Слави. В кожне серце запали слова ведучих: Дев’яте травня не затьмариться в віках, В цей день нестимуть люди завжди квіти. Не обміліє пам’яті ріка, В серцях нащадків вічно буде жити! 9 Травня - це сонячна дата, яку ми по праву називаємо другим днем народження людства, Днем великої Радості і великої Скорботи. Крізь свинцеві дощі, тамуючи страждання і біль, тисяча чотириста вісімнадцять днів і ночей ішов наш народ до омріяної Перемоги. Смертоносне полум’я війни спопелило понад двадцять вісім мільйонів життів - дев’ятнадцять тисяч сімсот сорок шість вбитих щоденно, вісімсот двадцять дві нерозквітлі долі - щогодини, чотирнадцять загиблих кожну хвилину. На Алеї Слави - ветерани. Роки схилили їх плечі, сивина посріблила скроні, але в очах не згас вогонь патріотизму, лише час від часу там бринять сльози, бо згадують колишні фронтовики побратимів, тих, з ким пліч-о-пліч йшли важкими дорогами війни. І ми не маємо права забути понад вісім мільйонів українців, що загинули у кровопролитних поєдинках з ворогом, та імена п’яти тисяч семисот трьох наших земляків-андрушівчан, чиї імена навіки занесено в скрижалі пам’яті… Присутні на мітингу-реквіємі хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять полеглих. Із святом Великої Перемоги привітав усіх голова районної державної адміністрації Б. В. Мазур. Зокрема, він сказав: - До цього святого місця всіх нас привела людська вдячність. Пам’ять про війну, її сувора правда залишаються з нами як найбільший за силою духу приклад мужності, патріотизму, важкої ратної праці і вічної скорботи за тими, хто поклав на вівтар Перемоги найдорожче - життя. Б. В. Мазур також висловив упевненість, що спільними зусиллями, виваженою політикою Президента України Віктора Федоровича Януковича та уряду ми зуміємо подолати нинішні труднощі в ім’я гідного майбутнього наших родин, дітей, онуків і правнуків, прийдешніх поколінь. На мітингу виступили також командир військової частини А-1912 Ю. В. Білецький, ветеран Великої Вітчизняної війни М. О. Семенов, учень Андрушівської гімназії Роман Лисюк. Стискали серце слова ведучих: Все менше вас, учасників війни, Та ви завжди в строю, солдати-ветерани, І знову шанобливо, як і кожної весни, Сьогодні вам дарують ваші правнуки тюльпани… В руках колишніх офіцерів і сержантів, старшин і рядових полум’яніли живі квіти. Солдатські вдови… Їх тендітні плечі витримали настільки важкий тягар, що часто він був не під силу чоловікам. Сьогодні виросли їх діти, стали дорослими внуки. А солдатська вдова, як символ вірності і відданості, кожного дев’ятого травня із квітами в руках приходить до братської могили, де сплять визволителі, до Монумента Слави, щоб віддати данину пам’яті і шани загиблим, вклонитися переможцям. В цей час до Братської могили та до Монумента Слави лягли гірлянди, звучали залпи салюту, а народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Криниченька» виконав пісню «Степом, степом…». Під звуки урочистого маршу Алеєю Слави пройшли військовослужбовці. Про те, як відбуваються урочистості у столиці та у великих містах України, ми бачимо по телевізору. Організація ж і проведення свята в нашому місті - це зразок високої шани й поваги до ветеранів Великої Вітчизняної війни, земляків-андрушівчан. На сцені міського парку було показано святковий концерт Перемоги, довго звучали пісні періоду війни, а поряд стояла польова солдатська кухня, де військовослужбовці пригощали ветеранів, всіх бажаючих смачною гречаною кашею. Вже багато років підряд після урочистостей з нагоди Дня Перемоги в парку проходять народні гуляння. Так було й цього дня.
Марія ОЛЕКСЮК
andrushivka.ucoz.ua
Традиційно біля міської школи №1 збиралися ветерани Великої Вітчизняної війни, громадськість міста, учні навчальних закладів, шикувалася колона, яка під супровід духового оркестру пройшла центральною вулицею Андрушівки до Алеї Слави. У колоні прапороносців першим, як і годиться, несли червоне знамено Перемоги. Школярі, які утворили живий коридор, вітали ветеранів, дарували їм квіти. Коли колона зупинилася біля обеліска Слави, де викарбувані імена наших земляків, які воювали й загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, керівники району, підприємств, організацій і установ міста поклали до обеліска вінки, корзини та букети квітів, а військовослужбовці - гірлянду. Пролунав салют. Під звуки пісні «Степом, степом…» лягли квіти до Братської могили та Монумента Слави. В кожне серце запали слова ведучих: Дев’яте травня не затьмариться в віках, В цей день нестимуть люди завжди квіти. Не обміліє пам’яті ріка, В серцях нащадків вічно буде жити! 9 Травня - це сонячна дата, яку ми по праву називаємо другим днем народження людства, Днем великої Радості і великої Скорботи. Крізь свинцеві дощі, тамуючи страждання і біль, тисяча чотириста вісімнадцять днів і ночей ішов наш народ до омріяної Перемоги. Смертоносне полум’я війни спопелило понад двадцять вісім мільйонів життів - дев’ятнадцять тисяч сімсот сорок шість вбитих щоденно, вісімсот двадцять дві нерозквітлі долі - щогодини, чотирнадцять загиблих кожну хвилину. На Алеї Слави - ветерани. Роки схилили їх плечі, сивина посріблила скроні, але в очах не згас вогонь патріотизму, лише час від часу там бринять сльози, бо згадують колишні фронтовики побратимів, тих, з ким пліч-о-пліч йшли важкими дорогами війни. І ми не маємо права забути понад вісім мільйонів українців, що загинули у кровопролитних поєдинках з ворогом, та імена п’яти тисяч семисот трьох наших земляків-андрушівчан, чиї імена навіки занесено в скрижалі пам’яті… Присутні на мітингу-реквіємі хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять полеглих. Із святом Великої Перемоги привітав усіх голова районної державної адміністрації Б. В. Мазур. Зокрема, він сказав: - До цього святого місця всіх нас привела людська вдячність. Пам’ять про війну, її сувора правда залишаються з нами як найбільший за силою духу приклад мужності, патріотизму, важкої ратної праці і вічної скорботи за тими, хто поклав на вівтар Перемоги найдорожче - життя. Б. В. Мазур також висловив упевненість, що спільними зусиллями, виваженою політикою Президента України Віктора Федоровича Януковича та уряду ми зуміємо подолати нинішні труднощі в ім’я гідного майбутнього наших родин, дітей, онуків і правнуків, прийдешніх поколінь. На мітингу виступили також командир військової частини А-1912 Ю. В. Білецький, ветеран Великої Вітчизняної війни М. О. Семенов, учень Андрушівської гімназії Роман Лисюк. Стискали серце слова ведучих: Все менше вас, учасників війни, Та ви завжди в строю, солдати-ветерани, І знову шанобливо, як і кожної весни, Сьогодні вам дарують ваші правнуки тюльпани… В руках колишніх офіцерів і сержантів, старшин і рядових полум’яніли живі квіти. Солдатські вдови… Їх тендітні плечі витримали настільки важкий тягар, що часто він був не під силу чоловікам. Сьогодні виросли їх діти, стали дорослими внуки. А солдатська вдова, як символ вірності і відданості, кожного дев’ятого травня із квітами в руках приходить до братської могили, де сплять визволителі, до Монумента Слави, щоб віддати данину пам’яті і шани загиблим, вклонитися переможцям. В цей час до Братської могили та до Монумента Слави лягли гірлянди, звучали залпи салюту, а народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Криниченька» виконав пісню «Степом, степом…». Під звуки урочистого маршу Алеєю Слави пройшли військовослужбовці. Про те, як відбуваються урочистості у столиці та у великих містах України, ми бачимо по телевізору. Організація ж і проведення свята в нашому місті - це зразок високої шани й поваги до ветеранів Великої Вітчизняної війни, земляків-андрушівчан. На сцені міського парку було показано святковий концерт Перемоги, довго звучали пісні періоду війни, а поряд стояла польова солдатська кухня, де військовослужбовці пригощали ветеранів, всіх бажаючих смачною гречаною кашею. Вже багато років підряд після урочистостей з нагоди Дня Перемоги в парку проходять народні гуляння. Так було й цього дня.
Марія ОЛЕКСЮК
andrushivka.ucoz.ua
Село Камені, Андрушівський район
14:54 | Редагувати допис
КАМЕНІ — село, центр сільської Ради. Розташовані на лівому березі річки Гуйви (притока Тетерева), за 20 км на південний захід від районного центру та за 10 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 93. Населення — 254 чоловіка. Сільраді підпорядковані села Бровки Другі і Жерделі. На території Каменів розміщена центральна садиба колгоспу ім. M. І. Калініна, за яким закріплено 1905,1 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1752,7 га орної землі. В господарстві вирощують зернові й технічні культури, розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Колгосп має млин.
У селі працюють початкова школа, бібліотека з фондом 5,3 тис. книг, медпункт, відділення зв'язку, ощадна каса, побутова майстерня, магазин.
Партійна організація (створена в 1930 році) об'єднує 25 комуністів, комсомольська (виникла 1929 року) — 30 членів ВЛКСМ.
За самовіддану працю 38 трудівників нагороджено урядовими нагородами, серед них колишнього бригадира А. В. Мисика — орденом Леніна, голову колгоспу В. М. Пасічника, доярку А. Т. Дудюк — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з XVIII століття.
В січні 1918 року встановлено Радянську владу.
В роки Великої Вітчизняної війни 129 жителів села боролося проти німецько-фашистських загарбників, 68 — загинуло смертю хоробрих, 72 — нагороджено орденами й медалями.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
У селі працюють початкова школа, бібліотека з фондом 5,3 тис. книг, медпункт, відділення зв'язку, ощадна каса, побутова майстерня, магазин.
Партійна організація (створена в 1930 році) об'єднує 25 комуністів, комсомольська (виникла 1929 року) — 30 членів ВЛКСМ.
За самовіддану працю 38 трудівників нагороджено урядовими нагородами, серед них колишнього бригадира А. В. Мисика — орденом Леніна, голову колгоспу В. М. Пасічника, доярку А. Т. Дудюк — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з XVIII століття.
В січні 1918 року встановлено Радянську владу.
В роки Великої Вітчизняної війни 129 жителів села боролося проти німецько-фашистських загарбників, 68 — загинуло смертю хоробрих, 72 — нагороджено орденами й медалями.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
неділю, 8 травня 2011 р.
Село Яроповичі, Андрушівський район
18:58 | Редагувати допис
ЯРОПОВИЧІ — село, центр сільської Ради. Розташовані у верхів'ї річки Ірпеня (притока Дніпра), за 20 км на північний схід від районного центру, за 6 км від залізничної станції Яроповичі та за 5 км від автомобільного шляху Житомир — Сквира. Дворів —675. Населення — 1986 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу ім. Я. М. Свердлова, за яким закріплено 4031,8 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3362,9 га орної землі. Провідними сільськогосподарськими культурами є пшениця, ячмінь, цукрові буряки, кормові культури. Розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. В господарстві є млин, механічна і деревообробна майстерні, пилорама.
В селі міститься також відділок Андрушівського бурякорадгоспу.
Працюють середня школа, де 22 педагоги навчають 333 учнів, будинок культури з залом на 600 місць та з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 9,2 тис. книг, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, побутова майстерня, 7 магазинів.
Партійна організація (створена в 1925 році) об'єднує 34 комуністи, дві комсомольські — 92 члени ВЛКСМ. Комсомольський осередок у селі виник 1921 року.
За самовіддану працю 76 трудівників села нагороджено урядовими нагородами, в т. ч. вчительку X. А. Бойко — орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора, тракториста Й. Е. Ковалевського, бригадира тракторної бригади А. І. Більмовича та колишнього директора школи О. Г. Бойка — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1740 року.
В січні 1918 року встановлена Радянська влада. Перше колективне господарство — ТСОЗ організовано восени 1927 року.
Під час Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брало участь 405 жителів села, з них 190 — загинуло, 202 — нагороджено орденами й медалями, в т. ч. В. X. Бабича — орденом Леніна.
1962 і 1965 років на двох братських могилах воїнів-визволителів Яроповичів споруджено пам'ятники.
1967 року в центрі села встановлено пам'ятник В. І. Леніну.
Яроповичі — батьківщина Героя Соціалістичної Праці Л. А. Любченко, кандидата історичних наук А. В. Калиниченка.
На околиці села виявлено городище — залишки давньоруського міста Ярополча, згаданого в літопису під 1160 роком.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
В селі міститься також відділок Андрушівського бурякорадгоспу.
Працюють середня школа, де 22 педагоги навчають 333 учнів, будинок культури з залом на 600 місць та з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 9,2 тис. книг, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, побутова майстерня, 7 магазинів.
Партійна організація (створена в 1925 році) об'єднує 34 комуністи, дві комсомольські — 92 члени ВЛКСМ. Комсомольський осередок у селі виник 1921 року.
За самовіддану працю 76 трудівників села нагороджено урядовими нагородами, в т. ч. вчительку X. А. Бойко — орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора, тракториста Й. Е. Ковалевського, бригадира тракторної бригади А. І. Більмовича та колишнього директора школи О. Г. Бойка — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1740 року.
В січні 1918 року встановлена Радянська влада. Перше колективне господарство — ТСОЗ організовано восени 1927 року.
Під час Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брало участь 405 жителів села, з них 190 — загинуло, 202 — нагороджено орденами й медалями, в т. ч. В. X. Бабича — орденом Леніна.
1962 і 1965 років на двох братських могилах воїнів-визволителів Яроповичів споруджено пам'ятники.
1967 року в центрі села встановлено пам'ятник В. І. Леніну.
Яроповичі — батьківщина Героя Соціалістичної Праці Л. А. Любченко, кандидата історичних наук А. В. Калиниченка.
На околиці села виявлено городище — залишки давньоруського міста Ярополча, згаданого в літопису під 1160 роком.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
Роки, обпалені війною
01:49 | Редагувати допис
Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських загарбників - пекуча рана, яка досі болить чи не кожній родині в Україні. Воїни-переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, до останнього подиху, до останньої краплі крові воювали за кожен клаптик рідної землі, вистояли і перемогли. Для України ціна цієї перемоги жахлива - мільйони людських життів, зруйнована економіка, кожен другий воїн поліг у бою, хто залишився в живих - поранений, скалічений. 6 травня у Малоп’ятигірській ЗОШ І-ІІ ст. була проведена відкрита виховна година «Роки, обпалені війною». У нашому селі залишилось три ветерани Великої Вітчизняної війни - Лук’янчук Ніна Петрівна, Горошко Федір Давидович, Маслюк Степан Романович. Учні запросили на зустріч Ф. Д. Горошка (фото), очевидця і учасника тих страшних подій, який розповів про грізні бойові будні. Слухаючи ветерана, страшно було уявити те, що він пережив, бачив, відчував. Дійсно, це роки, обпалені війною. Квітами, теплими словами із святом Великої Перемоги вітали ветерана діти та вчителі. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто загинув на фронті, помер від ран та хвороб після закінчення війни. Потім розпочався концерт, в якому брали участь майже всі учні нашої маленької школи. Дівчатка 7 класу виконували пісні на воєнну тематику, учні 9 класу читали вірші, хор школи виконав пісню «День Победы». Заключним моментом свята була пісня «Солнечный круг».
Юлія КОЛЕСНИЦЬКА,
директор Малоп’ятигірської ЗОШ І-ІІ ст.
andrushivka.ucoz.ua
Юлія КОЛЕСНИЦЬКА,
директор Малоп’ятигірської ЗОШ І-ІІ ст.
andrushivka.ucoz.ua
суботу, 7 травня 2011 р.
Село Городківка, Андрушівський район
16:12 | Редагувати допис
ГОРОДКІВКА (до 1946 року — Халаімгородок) — село, центр сільської Ради. Розташована на правому березі річки Гуми (притока Тетерева), за 15 км на південь від районного центру та за 8 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 679. Населення — 1914 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу ім. В. І. Чапаєва, за яким закріплено 3144,6 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2861,5 га орної землі. Господарство спеціалізується на вирощуванні зернових і технічних культур. Розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Колгосп має млин, деревообробну і механічну майстерні, пилораму.
В Городківці працюють середня школа, де 28 учителів навчають 423 учнів, будинок культури з залом на 400 місць і широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 8,3 тис. книг, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, відділення зв'язку, ощадна каса, майстерня побутового обслуговування, 4 магазини.
Партійна організація об'єднує 48 комуністів, дві комсомольські —131 члена ВЛКСМ. їх осередки створені в 1924 році.
За трудові успіхи 95 жителів села удостоєно урядових нагород, серед них доярку Л. А. Коцюк, секретаря парткому Д. С. Драгана, голову сільської Ради М. М. Барчука, тракториста С. Й. Ашарда — ордена Трудового Червоного Прапора, а голову колгоспу П. В. Подлевського — орденів Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора. Він був делегатом 3-го Всесоюзного з'їзду колгоспників.
Село відоме з 1724 року. Радянську владу в Городківці встановлено у січні 1918 року.
В роки Великої Вітчизняної війни 480 жителів села брали участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками, 205 — відзначено орденами і медалями, 178 — полягли смертю хоробрих.
1961 року на братській могилі 13 воїнів — визволителів села встановлено пам'ятник.
Уродженцями села є доктор сільськогосподарських наук В. О. Андрусенко та доктор медичних наук Б. О. Зелінський.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
В Городківці працюють середня школа, де 28 учителів навчають 423 учнів, будинок культури з залом на 400 місць і широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 8,3 тис. книг, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, відділення зв'язку, ощадна каса, майстерня побутового обслуговування, 4 магазини.
Партійна організація об'єднує 48 комуністів, дві комсомольські —131 члена ВЛКСМ. їх осередки створені в 1924 році.
За трудові успіхи 95 жителів села удостоєно урядових нагород, серед них доярку Л. А. Коцюк, секретаря парткому Д. С. Драгана, голову сільської Ради М. М. Барчука, тракториста С. Й. Ашарда — ордена Трудового Червоного Прапора, а голову колгоспу П. В. Подлевського — орденів Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора. Він був делегатом 3-го Всесоюзного з'їзду колгоспників.
Село відоме з 1724 року. Радянську владу в Городківці встановлено у січні 1918 року.
В роки Великої Вітчизняної війни 480 жителів села брали участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками, 205 — відзначено орденами і медалями, 178 — полягли смертю хоробрих.
1961 року на братській могилі 13 воїнів — визволителів села встановлено пам'ятник.
Уродженцями села є доктор сільськогосподарських наук В. О. Андрусенко та доктор медичних наук Б. О. Зелінський.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
Больше немцев у нас боялись полицаев
01:33 | Редагувати допис
Во время эвакуации на Ташкент мать Георгия Андрушко вышла из поезда в Андрушевке, потому что не верила, что война дойдет так далеко.
«Я хоть был мал, но помню, как нас эвакуировали из Хмельницкого. Отправлять нас собирались в Ташкент. Военной машиной-полуторкой мы доехали до Проскурова, ныне Хмельницкий. Там уже собрали много женщин с детьми из семей военнослужащих, посадили на поезд, и мы двинулись на восток. По дороге мы часто попадали под обстрелы. Тогда поезд останавливался, и все выбегали из вагонов и ложились в рожь. Одна женщина потеряла во ржи ребенка, и когда поезд тронулся, она все рвалась из вагона, но ее держали, потому что в вагоне с ней еще были дети. Матери очень не хотелось ехать в Ташкент. Мы сошли с поезда и пошли в Андрушевку, где жила наша родня. Нам тогда не верилось, что война зайдет так далеко. А уже где-то в августе-сентябре пришли немцы. Я хорошо помню, как немцы выгнали нас из дома, изрубили стол, натопили печку и пьяные улеглись спать. А мы стоим на морозе в саду за деревьями. Я плачу, потому мерзну в ноги. А меня утешают: вот немцы уснут, и мы юркнем на печь. Но, пожалуй, больше немцев у нас боялись полицейских. Они согнали евреев и партийных, и расстреляли в урочище Красная горка в Андрушевке. Моя мать очень боялась, что очередь дойдет и до нас, как семьи красного командира. Когда пришли наши, то одних полицейских судили и отправили на Воркуту, а другие ушли на фронт, искупать свою вину. Все они остались живы и вернулись домой. А мои два дяди погибли. Дети полицаев ходили со мной в школу. Институтов не покончали, но в партию прошли. Отчего она и развалилась».
«Я хоть был мал, но помню, как нас эвакуировали из Хмельницкого. Отправлять нас собирались в Ташкент. Военной машиной-полуторкой мы доехали до Проскурова, ныне Хмельницкий. Там уже собрали много женщин с детьми из семей военнослужащих, посадили на поезд, и мы двинулись на восток. По дороге мы часто попадали под обстрелы. Тогда поезд останавливался, и все выбегали из вагонов и ложились в рожь. Одна женщина потеряла во ржи ребенка, и когда поезд тронулся, она все рвалась из вагона, но ее держали, потому что в вагоне с ней еще были дети. Матери очень не хотелось ехать в Ташкент. Мы сошли с поезда и пошли в Андрушевку, где жила наша родня. Нам тогда не верилось, что война зайдет так далеко. А уже где-то в августе-сентябре пришли немцы. Я хорошо помню, как немцы выгнали нас из дома, изрубили стол, натопили печку и пьяные улеглись спать. А мы стоим на морозе в саду за деревьями. Я плачу, потому мерзну в ноги. А меня утешают: вот немцы уснут, и мы юркнем на печь. Но, пожалуй, больше немцев у нас боялись полицейских. Они согнали евреев и партийных, и расстреляли в урочище Красная горка в Андрушевке. Моя мать очень боялась, что очередь дойдет и до нас, как семьи красного командира. Когда пришли наши, то одних полицейских судили и отправили на Воркуту, а другие ушли на фронт, искупать свою вину. Все они остались живы и вернулись домой. А мои два дяди погибли. Дети полицаев ходили со мной в школу. Институтов не покончали, но в партию прошли. Отчего она и развалилась».
пʼятницю, 6 травня 2011 р.
Село Глинівці, Андрушівський район
21:57 | Редагувати допис
ГЛИНІВЦІ (до 1946 року — Ляхівці) — село, центр сільської Ради. Розташовані за 24 км на захід від районного центру та за 14 км від залізничної станції Кодня. Дворів —410. Населення — 1256 чоловік. За колгоспом ім. Ілліча, центральна садиба якого розміщена в селі, закріплено 2307,8 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2058,1 га орної землі. В господарстві вирощують зернові й технічні культури, розвинуте тваринництво м'ясо-молочного напряму. Колгосп має механічну і деревообробну майстерні, млин.
Працюють восьмирічна школа, в якій 15 педагогів навчають 230 учнів, будинок культури на 300 місць, бібліотека з фондом 8,7 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, два магазини.
Партійна організація (осередок виник у 1921 році) об'єднує 23 комуністів, дві комсомольські — 56 членів ВЛКСМ.
За трудові успіхи 56 чоловік нагороджено орденами і медалями СРСР, у т. ч. бригадира рільничої бригади М. А. Андрощука — орденом Жовтневої Революції.
Село відоме з 1735 року.
У січні 1918 року в Глинівцях встановлено Радянську владу. 1923 року створено сільськогосподарське товариство.
В роки Великої Вітчизняної війни 240 жителів села брало участь у боях проти німецько-фашистських загарбників, 128 — полягло смертю хоробрих, 112 — за виявлену хоробрість відзначено орденами і медалями, а старшому лейтенанту С. В. Савчуку за подвиг, виявлений під час форсування річки Одера, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В 1956 році на братській могилі воїнів — визволителів села споруджено пам'ятник.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
Працюють восьмирічна школа, в якій 15 педагогів навчають 230 учнів, будинок культури на 300 місць, бібліотека з фондом 8,7 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, два магазини.
Партійна організація (осередок виник у 1921 році) об'єднує 23 комуністів, дві комсомольські — 56 членів ВЛКСМ.
За трудові успіхи 56 чоловік нагороджено орденами і медалями СРСР, у т. ч. бригадира рільничої бригади М. А. Андрощука — орденом Жовтневої Революції.
Село відоме з 1735 року.
У січні 1918 року в Глинівцях встановлено Радянську владу. 1923 року створено сільськогосподарське товариство.
В роки Великої Вітчизняної війни 240 жителів села брало участь у боях проти німецько-фашистських загарбників, 128 — полягло смертю хоробрих, 112 — за виявлену хоробрість відзначено орденами і медалями, а старшому лейтенанту С. В. Савчуку за подвиг, виявлений під час форсування річки Одера, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В 1956 році на братській могилі воїнів — визволителів села споруджено пам'ятник.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
Напився, вкрав трактор, покатався, пішов спати...
19:44 | Редагувати допис
4 травня до чергової частини Андрушівського райвідділу міліції надійшло повідомлення від жителя с. Галчин Андрушівського району про те, що цього ж дня невідома особа незаконно заволоділа його трактором МТЗ-82, який знаходився в с. Забара.
Проведеними організаційно-розшуковими заходами працівниками ДАІ було встановлено, що близько 23 години 4 травня 20-річний житель с. Забара, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, викрав трактор. Через деякий час він залишив його без нагляду на одній із сільських вулиць.
Старший інспектор групи профілактики УДАІ УМВС Ольга НОМЕРЧУК
Проведеними організаційно-розшуковими заходами працівниками ДАІ було встановлено, що близько 23 години 4 травня 20-річний житель с. Забара, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, викрав трактор. Через деякий час він залишив його без нагляду на одній із сільських вулиць.
Старший інспектор групи профілактики УДАІ УМВС Ольга НОМЕРЧУК
четвер, 5 травня 2011 р.
Учні Червоненської школи - переможці районного "Брейн-рингу"
22:36 | Редагувати допис
Щорічно навесні проходить традиційна фестивальна гра АРФІ за участю шкільних команд району. Нещодавно з ініціативи Андрушівського районного центру зайнятості та при його фінансовій підтримці в районному будинку культури відбувся такий фестиваль під назвою: «Моя професія - моє майбутнє». Учасниками були 16 команд.
До складу журі увійшли Мельник О. В. - голова районної ради, Олексюк Ю. А. - начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту, Солопій С. Б. - директор районного центру зайнятості, Комарчук А. Б. - підприємець, Сіра В. В. - начальник управління юстиції в Андрушівському районі, Андрушкевич С. З. - суддя Житомирського обласного апеляційного суду.
Організацією фестивалю, підготовкою запитань займалися працівники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а директор цього центру Юрченко Т. В. є незмінною ведучою брейн-рингів, які проводяться в районі.
Гра була дуже цікава і напружена. Найцікавіше було запитання про професію: «Один американець порахував, що людству дані йому 10 перетворило в своїй життєдіяльності в 35 мільйонів. Зрозумівши, що за професія у цього американця, ви без проблем можете дати відповідь - 10 чого, і 35 мільйонів чого. Обидва слова починаються з однієї літери». (Заповіді і закони. Професія - юрист).
Загалом гра показала високий рівень підготовки команд. Особливо вражали своєю ризикованою, творчою грою команди «Дежавю» з Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 та «Троя» з Андрушівської гімназії. А чемпіоном сезону 2010-2011 років стала команда «Афіна» Червоненської ЗОШ І-ІІІ ст., віце-чемпіоном - «Дежавю» Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1, ІІІ місце виборола команда «Спарта» Андрушівської гімназії. Кращим гравцем сезону стала представниця команди «Афіна» Пашинська Олеся (Червоненська ЗОШ І-ІІІ ст.).
Під час усієї гри присутні в залі підтримували учасників дружнім сміхом та шквалом аплодисментів, а команди емоційно обговорювали усі без винятку питання. Проведення подібних фестивалів сприяє активізації інтелектуального потенціалу молоді.
До складу журі увійшли Мельник О. В. - голова районної ради, Олексюк Ю. А. - начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту, Солопій С. Б. - директор районного центру зайнятості, Комарчук А. Б. - підприємець, Сіра В. В. - начальник управління юстиції в Андрушівському районі, Андрушкевич С. З. - суддя Житомирського обласного апеляційного суду.
Організацією фестивалю, підготовкою запитань займалися працівники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а директор цього центру Юрченко Т. В. є незмінною ведучою брейн-рингів, які проводяться в районі.
Гра була дуже цікава і напружена. Найцікавіше було запитання про професію: «Один американець порахував, що людству дані йому 10 перетворило в своїй життєдіяльності в 35 мільйонів. Зрозумівши, що за професія у цього американця, ви без проблем можете дати відповідь - 10 чого, і 35 мільйонів чого. Обидва слова починаються з однієї літери». (Заповіді і закони. Професія - юрист).
Загалом гра показала високий рівень підготовки команд. Особливо вражали своєю ризикованою, творчою грою команди «Дежавю» з Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 та «Троя» з Андрушівської гімназії. А чемпіоном сезону 2010-2011 років стала команда «Афіна» Червоненської ЗОШ І-ІІІ ст., віце-чемпіоном - «Дежавю» Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1, ІІІ місце виборола команда «Спарта» Андрушівської гімназії. Кращим гравцем сезону стала представниця команди «Афіна» Пашинська Олеся (Червоненська ЗОШ І-ІІІ ст.).
Під час усієї гри присутні в залі підтримували учасників дружнім сміхом та шквалом аплодисментів, а команди емоційно обговорювали усі без винятку питання. Проведення подібних фестивалів сприяє активізації інтелектуального потенціалу молоді.
Село Гальчин, Андрушівський район
14:26 | Редагувати допис
ГАЛЬЧИН — село, центр сільської Ради. Розташований на лівому березі річки Гуйви, в місці впадіння в неї Пустохи, прилягає до південної околиці районного центру, за 23 км від залізничної станції Бровки. Дворів — 790. Населення — 2221 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу «Україна», в користуванні якого 2971,7 га земельних угідь, у т. ч. 2688,8 га орної землі. В господарстві вирощують зернові й технічні культури. Колгосп спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби.
В селі є механічна майстерня, млин.
Працюють восьмирічна школа, в якій 14 учителів навчають понад 200 учнів, будинок культури на 450 місць з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 9,5 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, магазин.
Партійна організація об'єднує 35 комуністів, дві комсомольські — 41 члена ВЛКСМ.
За сумлінну працю 52 трудівників села відзначено урядовими нагородами, в т. ч. колишнього машиніста паровоза С. П. Клименка — орденом Леніна, ланкову Н. М. Грицюк, бригадира рільничої бригади С. П. Гарастівського, бригадира тракторної бригади Г. Й. Соколівського, тракториста М. С. Махинчука — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1683 року.
Після реформи 1861 року селяни не раз виступали за свої права, відмовлялися працювати на поміщика за низьку плату. Особливо посилилися виступи селян під час першої російської революції 1905—1907 років.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. 1924 року створено артіль «Хлібороб».
У роки Великої Вітчизняної війни 420 жителів села брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 162 — полягли в боях, 196 — нагороджено орденами й медалями.
1958 року на братській могилі воїнів — визволителів села споруджено пам'ятник.
Уродженцем села є генерал-лейтенант Д. М. Чуйко.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
В селі є механічна майстерня, млин.
Працюють восьмирічна школа, в якій 14 учителів навчають понад 200 учнів, будинок культури на 450 місць з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 9,5 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, магазин.
Партійна організація об'єднує 35 комуністів, дві комсомольські — 41 члена ВЛКСМ.
За сумлінну працю 52 трудівників села відзначено урядовими нагородами, в т. ч. колишнього машиніста паровоза С. П. Клименка — орденом Леніна, ланкову Н. М. Грицюк, бригадира рільничої бригади С. П. Гарастівського, бригадира тракторної бригади Г. Й. Соколівського, тракториста М. С. Махинчука — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1683 року.
Після реформи 1861 року селяни не раз виступали за свої права, відмовлялися працювати на поміщика за низьку плату. Особливо посилилися виступи селян під час першої російської революції 1905—1907 років.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. 1924 року створено артіль «Хлібороб».
У роки Великої Вітчизняної війни 420 жителів села брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 162 — полягли в боях, 196 — нагороджено орденами й медалями.
1958 року на братській могилі воїнів — визволителів села споруджено пам'ятник.
Уродженцем села є генерал-лейтенант Д. М. Чуйко.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
середу, 4 травня 2011 р.
Смт. Червоне, Андрушівський район
13:41 | Редагувати допис
ЧЕРВОНЕ — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване на річці Пустохи (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 1350. Населення — 4800 чоловік. На території селища розміщена центральна садиба Червоненського бурякорадгоспу, за яким закріплено 4371 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3982 га орної землі. Основний напрям господарства — вирощування насіння цукрових буряків і зернових культур, м'ясо-молочне тваринництво, розведення птиці.
З 1954 року в селищі існує відгодівельний радгосп, за яким закріплено 779 га сільськогосподарських угідь, з них 708 га орної землі. Господарство спеціалізується на відгодівлі свиней та великої рогатої худоби.
Тут працюють цукровий, спиртовий та хлібний заводи.
В селищі є середня школа, де навчаються 1010 учнів і працюють 56 учителів, школа ФЗН, яка готує спеціалістів для цукрової промисловості республіки, філіал музичної школи, два будинки культури на 750 місць з широкоекранними кіноустановками, три бібліотеки з фондом 30,3 тис. книг, 2 дошкільні заклади, дільнична лікарня на 50 ліжок, відділення зв'язку, ощадна каса, комбінат побутового обслуговування, 2 їдальні, 14 магазинів, парк відпочинку.
8 партійних організацій об'єднують 138 комуністів, шість комсомольських — 547 членів ВЛКСМ.
203 трудівників селища — передовиків сільськогосподарського, промислового виробництва і культурного будівництва нагороджено орденами й медалями Союзу РСР, у т. ч. орденом Леніна — агронома І. Л. Мілінського, орденом Трудового Червоного Прапора — апаратника спиртозаводу В. М. Косинкова, апаратника цукрозаводу Н. М. Бородій, теплотехніка цукрозаводу Т. Ф. Олександренко, старшого машиніста ТЕЦ цукрозаводу П. К. Колесника, доярку бурякорадгоспу Н. А. Прилуцьку, робітника цукрозаводу С. І. Пальна.
Село відоме з 1737 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. В липні 1921 року на території Червоного засновано кооперативне єдине суспільне товариство.
Під час Великої Вітчизняної війни 302 уродженці селища билися проти німецько-фашистських загарбників, 120 — загинуло, 193—відзначено бойовими орденами й медалями.
В 1956, 1960, 1964 і 1965 роках у Червоному встановлено шість пам'ятників на братських могилах воїнів-визволителів селища від гітлерівців.
Уродженцем села є В. П. Цимбаліст — заслужений артист УРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
З 1954 року в селищі існує відгодівельний радгосп, за яким закріплено 779 га сільськогосподарських угідь, з них 708 га орної землі. Господарство спеціалізується на відгодівлі свиней та великої рогатої худоби.
Тут працюють цукровий, спиртовий та хлібний заводи.
В селищі є середня школа, де навчаються 1010 учнів і працюють 56 учителів, школа ФЗН, яка готує спеціалістів для цукрової промисловості республіки, філіал музичної школи, два будинки культури на 750 місць з широкоекранними кіноустановками, три бібліотеки з фондом 30,3 тис. книг, 2 дошкільні заклади, дільнична лікарня на 50 ліжок, відділення зв'язку, ощадна каса, комбінат побутового обслуговування, 2 їдальні, 14 магазинів, парк відпочинку.
8 партійних організацій об'єднують 138 комуністів, шість комсомольських — 547 членів ВЛКСМ.
203 трудівників селища — передовиків сільськогосподарського, промислового виробництва і культурного будівництва нагороджено орденами й медалями Союзу РСР, у т. ч. орденом Леніна — агронома І. Л. Мілінського, орденом Трудового Червоного Прапора — апаратника спиртозаводу В. М. Косинкова, апаратника цукрозаводу Н. М. Бородій, теплотехніка цукрозаводу Т. Ф. Олександренко, старшого машиніста ТЕЦ цукрозаводу П. К. Колесника, доярку бурякорадгоспу Н. А. Прилуцьку, робітника цукрозаводу С. І. Пальна.
Село відоме з 1737 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. В липні 1921 року на території Червоного засновано кооперативне єдине суспільне товариство.
Під час Великої Вітчизняної війни 302 уродженці селища билися проти німецько-фашистських загарбників, 120 — загинуло, 193—відзначено бойовими орденами й медалями.
В 1956, 1960, 1964 і 1965 роках у Червоному встановлено шість пам'ятників на братських могилах воїнів-визволителів селища від гітлерівців.
Уродженцем села є В. П. Цимбаліст — заслужений артист УРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст
Невідправлений лист
00:21 | Редагувати допис
Я народилася в мирний час. Про страхи війни знаю тільки з книг, кінофільмів і розповідей свого прадідуся Дем’янчука Бориса Олександровича. Йому, дорогому і незабутньому, адресований цей лист у вічність.
Ти мав незгасиму жадобу до життя, переніс голодне дитинство, мужнів у випробуваннях, пройшов усю війну, побував у оточенні і вибрався. У боях з фашистами не ховався за чиюсь спину, воював, як годилось, був поранений і контужений. Залишився в строю, бо любив життя щирою синівською любов’ю. Я - з наймолодшого покоління твого роду. Коли народилася, ти був уже далеко немолодий. У своєму щасливому дитинстві я боялася одного - втратити тебе. Бо коли підростала, то розуміла, що на землі немає нічого вічного. А потім забувала про це, удвох ми робили мої уроки, дивились телевізор, я слухала твої розповіді про минуле і мудрі поради. І раптом підступна хвороба підкосила тебе. На мій випуск четвертокласників ти прийти уже не зміг, хоч хотів дуже побачити свою улюблену правнучку, побачити школу. Стало несила, а затим прийшла смерть. Вона стала моїм найбільшим горем. Я навіть не встигла сказати, як сильно я тебе любила… Ти цього листа уже не побачиш і не почуєш, але я пишу, перечитую і плачу. Коли проходжу мимо твоєї школи, директором якої ти був кілька десятиріч (тепер це спустошене, старе, забуте приміщення), мені завжди стає сумно. Уявляю, як цими східцями ти щоранку входив до приміщення, перевіряв, як добрий господар, чи все в порядку, аж потім прямував до свого кабінету. Бачу на фото, як під крислатими вітами старих черешень проходили учнівські лінійки, як біля парадного входу урочисто вручали атестати випускникам. Ти для всіх був директор - вимогливий, строгий, а для мене - милий дідусь, яким я невимовно пишалася. Мені боляче ходити мимо руїн твоєї школи, здається, тут тебе пам’ятає кожне дерево, кожна стежина. Все забуте, немає тінистої алеї, що вела до парадного шкільного входу, не цвітуть нарцизи. Немає криниці з кришталево-чистою водою. Мені здається, що ти і щкола були невіддільні. Ти пішов за межу і школи нема - вона перетворилася в руїну. Якщо на самотинці дослухатися, то можна почути, як вона скрипить, стогне і сумує. А, може, й плаче за своїм минулим, за тобою і твоїми колегами. Я зберігаю всі твої фото. Оцей знімок найдорожчий: ви з бабусею проводжаєте мене перший раз у перший клас. Ти навіть одягнув свій парадний костюм з орденами і медалями, який ми й досі свято бережемо. Цей костюм ти одягав тільки один раз на рік - в День Перемоги, це було для тебе найбільше свято. Тебе в нашому селі пам’ятають і згадують добром. Щороку після чергового шкільного випуску на твоїй могилі з’являються свіжі живі квіти. І я з батьками в День Перемоги теж принесу тобі квіти любові і вічної пам’яті.
Сьогодні я пригадала, як малою читала вірш на урочистому вечорі до дня визволення нашого села від фашистських загарбників. Я декламувала, а ти сидів у залі і плакав - це заболіла твоя фронтова пам’ять. А вірш той був про війну і написав його колишній солдат- переможець М. Рибалко. Досі пам’ятаю ці рядки, які тривожать наші душі, а душі фронтовиків і поготів:
И будет так, неотвратимо будет…
На сцену выйдет в орденах старик-
Последний на планете фронтовик,
И перед ним в порыве станут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как солнце наше сохранил для нас.
И парни будут очень удивляться,
Девчонки будут горестно вздыхать:
Как это можно умирать в семнадцать,
Как можно в годик маму потерять?!
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их, пока не поздно,
Пока они живут среди живых!
Я не спізнилася: ти в моєму серці, дідусю, назавжди.
Катерина Дзівалтовська,
с. Брівки Перші
andrushivka.ucoz.ua
Ти мав незгасиму жадобу до життя, переніс голодне дитинство, мужнів у випробуваннях, пройшов усю війну, побував у оточенні і вибрався. У боях з фашистами не ховався за чиюсь спину, воював, як годилось, був поранений і контужений. Залишився в строю, бо любив життя щирою синівською любов’ю. Я - з наймолодшого покоління твого роду. Коли народилася, ти був уже далеко немолодий. У своєму щасливому дитинстві я боялася одного - втратити тебе. Бо коли підростала, то розуміла, що на землі немає нічого вічного. А потім забувала про це, удвох ми робили мої уроки, дивились телевізор, я слухала твої розповіді про минуле і мудрі поради. І раптом підступна хвороба підкосила тебе. На мій випуск четвертокласників ти прийти уже не зміг, хоч хотів дуже побачити свою улюблену правнучку, побачити школу. Стало несила, а затим прийшла смерть. Вона стала моїм найбільшим горем. Я навіть не встигла сказати, як сильно я тебе любила… Ти цього листа уже не побачиш і не почуєш, але я пишу, перечитую і плачу. Коли проходжу мимо твоєї школи, директором якої ти був кілька десятиріч (тепер це спустошене, старе, забуте приміщення), мені завжди стає сумно. Уявляю, як цими східцями ти щоранку входив до приміщення, перевіряв, як добрий господар, чи все в порядку, аж потім прямував до свого кабінету. Бачу на фото, як під крислатими вітами старих черешень проходили учнівські лінійки, як біля парадного входу урочисто вручали атестати випускникам. Ти для всіх був директор - вимогливий, строгий, а для мене - милий дідусь, яким я невимовно пишалася. Мені боляче ходити мимо руїн твоєї школи, здається, тут тебе пам’ятає кожне дерево, кожна стежина. Все забуте, немає тінистої алеї, що вела до парадного шкільного входу, не цвітуть нарцизи. Немає криниці з кришталево-чистою водою. Мені здається, що ти і щкола були невіддільні. Ти пішов за межу і школи нема - вона перетворилася в руїну. Якщо на самотинці дослухатися, то можна почути, як вона скрипить, стогне і сумує. А, може, й плаче за своїм минулим, за тобою і твоїми колегами. Я зберігаю всі твої фото. Оцей знімок найдорожчий: ви з бабусею проводжаєте мене перший раз у перший клас. Ти навіть одягнув свій парадний костюм з орденами і медалями, який ми й досі свято бережемо. Цей костюм ти одягав тільки один раз на рік - в День Перемоги, це було для тебе найбільше свято. Тебе в нашому селі пам’ятають і згадують добром. Щороку після чергового шкільного випуску на твоїй могилі з’являються свіжі живі квіти. І я з батьками в День Перемоги теж принесу тобі квіти любові і вічної пам’яті.
Сьогодні я пригадала, як малою читала вірш на урочистому вечорі до дня визволення нашого села від фашистських загарбників. Я декламувала, а ти сидів у залі і плакав - це заболіла твоя фронтова пам’ять. А вірш той був про війну і написав його колишній солдат- переможець М. Рибалко. Досі пам’ятаю ці рядки, які тривожать наші душі, а душі фронтовиків і поготів:
И будет так, неотвратимо будет…
На сцену выйдет в орденах старик-
Последний на планете фронтовик,
И перед ним в порыве станут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как солнце наше сохранил для нас.
И парни будут очень удивляться,
Девчонки будут горестно вздыхать:
Как это можно умирать в семнадцать,
Как можно в годик маму потерять?!
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их, пока не поздно,
Пока они живут среди живых!
Я не спізнилася: ти в моєму серці, дідусю, назавжди.
Катерина Дзівалтовська,
с. Брівки Перші
andrushivka.ucoz.ua
Підписатися на:
Дописи
(Atom)