Шукати в цьому блозі

Translate

Статистика сайта

Відвідувачі по країнам
Відвідувачі за останні 24 години
Показ дописів із міткою Історія Андрушівки та району. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Історія Андрушівки та району. Показати всі дописи
вівторок, 23 травня 2017 р.

Інформація до історичної довідки мікрорайону Гардишівка Андрушівського району, м.Андрушівка

Найважливішими питаннями життя нашої країни наприкінці 20-х років (xx ст.) було питання колективізації сільського господарства. Уже в 1928 році на засіданні Андрушівського райнарткому розглядалось це питання і відмічалось, що в 1928 році в районі уже були первісні сільськогосподарські об`єднання - товариства СОЗи та машинно-тракторні товариства.
1929 року було створено колгосп «Серп і Молот», першим головою якого було обрано Римара Степана Семеновича. 1934 року колгосп був переіменований іменем Куйбишева. 1951 року колгосп села Гардишівка було укрупнено з колгоспом с.Волиця, а 1957 року – розукруплено.
Друге укрупнення колгоспу пройшло в 1959 році з Андрушівкою і названо іменем Шевченка.
В післявоєнні роки в колгоспі був запроваджений стахановський рух , активними учасниками якого були : Климчук Настя, Шиманська Устина, Березова Тетяна, Крижанівська Ольга , Климчук Ганна та інші.
Під час Великої Вітчизняної війни гітлерівські загарбники зруйнували колгосп по-звірячому розправлялися з населенням. Весною 1942р. гітлерівці розстріляли в лісі 4 комуністи. Багато молоді було вивезено на каторжні роботи в Німеччину. Після війни зруйноване господарство було повністю відбудовано. В колгоспі збудовано новий свинарник. Побудовано два приміщення для школи та багато житлових будинків.
В 1958 році в жителів села є 6 мотоциклів,одна легкова машина, 3 телевізори,багато радіоприймачів . Все село електрифіковано та проведено радіо. В селі відкрито фельдшерський пункт , де працює Гербич Микола Іванович , є клуб,бібліотека сільська та шкільна. В сільській бібліотеці нараховується 5 тисяч книг, 600 читачів. Першим бібліотекарем була Веровчук В.Д, Лєбєдєва К.О. З 1980 року по сьогодення працює Бурякова Л.І.
Школа с. Гардишівка заснована на початку 20 ст. як церковно-парафіальна, учнями були діти селян,котрі працювали на поміщицьких землях ,гуральні і цукроварні, власником яких був відомий цукрозаводчик М.Терещенко.
Після революції 1917 року, школа стала початковою і лише після війни 1941-1945 рр, вона почала функціювати як семирічка,а дещо пізніше – як Гардишівська восьмирічна школа. У 1975 році у зв`язку з приєднанням с.Гардишівка до Андрушівки, назва школи змінилася, вона стала найменуватися Андрушівською восьмирічкою, а згодом неповною середньою школою. Тривалий період з (1975 по 1992 рр ) школу очолював здібний організатор і керівник Л.А.Коваль.
При ньому добудувалося приміщення школи, кількісно збільшився педколектив, зросла його професійна і методична майстерність, поліпшились показники навчально-виховного процесу. Школа пишається своїми випускниками ,серед яких кавалер 3-х орденів Слави О.В.Броніцький , А.Б.Лазанський, І.В. Чорноморденко, В.С.Бех. Назавжди в історії школи залишаться її кращі вчителі справжні майстри педагогічноюї справи.
Першою вчителькою була Н.С Рудякевич, О.М.Семикашева, О.М.Рудюк, Я.С. Скрижицька, Н.І.Уманець. З 1992 року школу очолює В.І.Ульянинський. Тут навчається 125 учнів, навчально-виховний процес здійснюють 14 вчителів, з яких 12 мають вищу освіту,2-середню спеціальну, 1-вчитель вищої категорії,7-першої категорії. Нині педагогічний колектив цілеспрямовано і результативно працює над актуальною науково-методичною проблемою «Кожному уроку-ініціативу вчителя,методологію творчого пошуку». В березні 1975 року Гардишівка входить до складу м.Андрушівка.

Наші орденоносці:
Орден Слави 3 ступені:
Войцехівський Г.Г.
Ковальчук В.Ф.

Матері-героїні:
Ткачук Є.
Абрамович П. Поліщук Т.

В 2002 р. відкрито Українську православну церкву Київського патріархату «Святого Димитрія Солунського». Настоятель церкви протоієрей отець Микола.

Бібліотекар Бурякова Л.І.
неділю, 16 квітня 2017 р.

Андрушівська Чорна Руда

Одна з сотень тонких блакитних стрічок, яким зобов’язаний своєю життєвою силою великий Дніпро, хоча ім’я багатьох з них навряд чи згадується в будь-якої енциклопедії.

Вони химерною мережею обплітають безкраї придніпровські зелені пагорби і долини, щоб ще раз довести єдність — це сила. Одна з таких невідомих перлин української землі стає частиною Гуйви і носить ім’я Чорної Руди.

І хоча родючі берега багатої рибою річки були заселені в районі Андрушівки ще в I тисячолітті до н.е. (про що залишила нагадування ранньослов’янських черняхівська культура), згідно акту від 1683 року це землі не були заселені, хоча і стояли на обліку містечка Котельня.

Справжнє життя тут з’являється з приходом господарів з польського роду Бержинських в кінці XVII сторіччя, які в середині наступного XVIII-го розгорнули тут грандіозне будівництво палацу, а Чорну Руду за допомогою дамб в районі садиби перетворили на мальовничу мережу ставків.

Але по-справжньому важливу роль в економічному благополуччі Андрушівки річка стала грати з будівництвом на її правому березі Святославом Йосиповичем Бержинським (1796 – 1863) навпроти родового гнізда першого на житомирській землі цукропереробного заводу в 1848 році, що став запорукою процвітання села з чисельністю вже понад тисячу осіб і отримання ним статусу містечка десять років потому.

Пройдуть століття війн, революцій і зміни правлячих режимів, поки на зорі нового третього тисячоліття Україна, нарешті, здобуде незалежність і ступить на шлях прогресивного капіталізму. У Андрушівського цукрового заводу з’явиться нові власники і напрямки діяльності крім закладених в середині XIX століття (будівельні матеріали, кормова продукція), а Чорна Руда все також буде служити надійним помічником в людських починаннях, щоб потім виконати свою велику місію і стати водами прекрасного Чорного моря.

Річка, уздовж русла якої розтягнулася південна частина міста Андрушівка має загальну протяжність вісім кілометрів і максимальну ширину – сто метрів. Вона входить в басейн Гуйви (права притока), що є правою притокою Тетерева (дніпровський басейн). Основним напрямком її течії (ухил близько 1м/км) є південний схід. Басейн — близько 28км.

Людськими руками вздовж русла Чорної Руди при допомозі насипних дамб споруджена мережа ставків призначена для ведення господарської діяльності (колгоспів, цукрозаводу, комбікормового заводу) і естетичної досконалості ландшафту (в районі палацу Терещенко), загальна чисельність яких сягає дев’яти.

Місце розташування: Україна, Житомирська обл., м. Андрушівка.

Як дістатися:
Автотранспортом по трасах Р18 (Житомир – Попільня – Сквира – Володарка – Ставище), а потім повернути в районі Волиці на Андрушівку. Річка перетинає центральну частину міста.

Міжміським транспортом з Житомира до станцій Андрушівки, а потім уздовж вул. Корольова до Чорної Руди.

Виктория Шовчко
четвер, 15 вересня 2016 р.

Стару Котельню вважають найстарішим поселенням в Україні

Це невелике село в Житомирській області має досить давню історію, хоча зараз воно є, на жаль, досконалим глушиною.

Стара Котельня знаходиться недалеко від Андрушівки, і заїхати сюди по дорозі цілком можна.

У всякому разі, жаліти вам навряд чи доведеться, оскільки види тут досить гарні, і є архітектурна пам'ятка - костел святого Антонія Падуанського.

До речі, якщо зараз Стара Котельня знаходиться в Андрушівському районі, то раніше все було навпаки - Андрушівка була селом, приписаним до містечка Котельниці.

Ось такі фортелі, буває, викидає історія.

Стара Котельня може вважатися одним з найстаріших міст України. Згадки про це село з населенням трохи більше тисячі чоловік зустрічаються в літописах ще з середини 12-го століття.

У ті часи тут знаходилося давньоруське городище, яке називалося те Котельниця, то Котельня. Зараз від цього поселення залишилося п'ять курганів, фортець ж, на жаль, не збереглося.

Швидше за все, вони були знищені ще до навали монгольського війська, а потім просто не були відбудовані. За часів Хмельницького містечко теж існував, а в кінці дев'ятнадцятого століття Котельня не просто існувала, а процвітала.

У той час там жило значно більше людей, ніж зараз - більше трьох тисяч чоловік, при цьому в містечку працювали два заводика і три млини, була і школа.

До нас у котельних дожили тільки два храми з шести релігійних будівель, які функціонували століття тому.

Православна церква 19-го століття, взагалі, досить скромна, а от костел Антонія Падуанського, зведений у стилі бароко в кінці 18-го століття, вражає. Він знаходиться на території старовинного городища, і від цього костелу відкриваються чудові краєвиди на околиці.

Сам храм виглядає зараз не дуже презентабельно, але він функціонує, і поступово реставрується.

Від цегляної огорожі з воротами, на жаль, залишилося зовсім небагато, але дзвіниця, типова для костелів, збереглася. Храм був зведений на гроші Антонія Прушинського, від якого залишилися і інші пам'ятки архітектури, наприклад, палац в Новій Чорторий. Раніше тут був католицький центр усієї округи, зараз же католиків в Житомирській області зовсім небагато, і прихід явно не дуже багатий.

Порадували діти, які ходять в костел - виховані, чемні, акуратно одягнені. Немає пафосу, який постійно можна побачити в місцях, де водяться гроші. Священик, якого ми зустріли, приїхав на "Жигулях" не першої свіжості, а не на іномарці останньої моделі.

вівторок, 2 серпня 2016 р.

Святкування 100-річчя Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

1971 року школа відзначала своє сторіччя. Чудового осіннього дня в парку біля школи зібралися майже всі жителі Андрушівки та гості, долі яких пов язані з першою школою. Люди різного віку обнімалися , цілувалися, сміялися, згадували своє дитинство, юність, вчителів, школу. На святі були присутні випускники першого випуску десятих класів 1937 року випуску, повоєнного 1941 року та інші.

Під сонцем виграє окраса парку фонтан, гримить музика шкільного оркестру. Телебачення проводить зйомку знаменної події. В парку біля школи панує атмосфера радості і гордості за навчальний заклад, який об єднав усіх присутніх. Гостям свята роздавали пам ятні значки з силуетом школи і цифрою - 100.

Та раптом все затихло. Звучить фанфари. На сцену-балкон виносять державний прапор та стяг школи. Почесна президія займає свої місця. Звучить державний гімн. З доповіддю про історичний шлях та сьогодення школи виступає директор Лялюшко Микола Минович. В своій промові він відмітив, що школа дала знання понад 2000 учнів. Багато з них продовжили навчання у вищих учбових закладах, стали кваліфікованими спеціалістами у всіх сферах народного господарства. Школа пишається своїми випускниками, які відданою працею на благо Батьківщини прославили школу.

Присутніх вітали представники влади, почесні гості. Було зачитано листи, телеграми, привітальні листівки з усіх куточків Радянського Союзу.

Свято тривало до півночі. А схід сонця колишні учні зустріли в парку біля школи.

P.S. Про цей славний ювілей був знятий фільм за участю М. І. Слободяна. На жаль, сліди його загубилися.

Історія Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

1871 рік- на кошти поміщика М.А. Терещенка в містечку Андрушівка , Житомирського повіту засноване однокласне училище.

Перші відомості про дату заснування школи з явились в 1986 році в газеті » Волинь» про святкування 22 жовтня 25-річного ювілею однокласного училища міністерства народної освіти.

1904 рік-збудоване приміщення училища,яке мало одну класну кімнату. Зараз достеменно відомо, що воно знаходилось на місці нинішньої бібліотеки біля церкви, яка стояла раніше поруч.

1908 рік - училище реорганізоване в двукласне.

1914 рік - переведена в розряд земських училищ.

1918 рік - створена трудова 7-річна загальноосвітня школа

1920 рік - школа почала працювати в палаці Терещенка, де вона знаходиться і в наш час.

До 1923 року школа була утриманні цукроварні, а з 1924 року перейшла на державне фінансування.

1934 рік - школа реорганізована в загальноосвітню десятирічку.

1937 рік - відбувся перший випуск десятикласників.

1944 рік - школа відновила роботу в повоєнний період.

1971 рік - школа відмітила 100-літній ювілей.

За матеріалами Житомирського обласного архіву, Ленінградського історичного архіву, люб язно представлених вчителем історії, краєзнавцем Й.В.Лоханським.

середу, 18 травня 2016 р.

Костьол св. Антонія Падуанського (1786 р., барокко) с.Стара Котельня

Костьол св. Антонія Падуанського (1786 р., барокко) с.Стара Котельня - пам'ятка архітектури національного значення. Будівля церкви – це трьохнефна, чотирьохстовпна базиліка, яка має п'ятигранний пресбитерій і прямокутні сакристії, гвинтові дубові сходи. На півциркульне зведення з розпалубками перекривають центральний неф, хрестові зведення – бічні нефи. Прикрасою фасадів служать спарені пілястри іонічного ордена з гірляндами в капітелях, тосканські колонки фланірують арку головного входу в костьол. Пам'ятник архітектури обнесений цегляною огорожею, в північно-східному кутку якої розташовується трьохпролітна дзвіниця.

суботу, 30 квітня 2016 р.

Дворец Терещенко в Андрушевке

Дворец Терещенко в Андрушевке - сооружен во второй половине ХІХ века, промышленником-сахарозаводчиком Николаем Терещенко, который в 1848 году приобрел имение у графов Бержинских.

Дворец построен в стиле неоренессанса. Замок, двухэтажное кирпичное сооружение, располагается в прекрасной местности на реке Гуйва и окружен удивительным парком, среди растительности которого можно встретить кедр и пробковое дерево. Сейчас парк находится под государственной опекой.

В 1920 году во дворце располагался штаб легендарного Семена Буденного, о чем до сих пор напоминает мемориальная доска на фасаде здания.

В 1975 году дворец несколько преобразовали - был надстроен второй этаж, произведен капитальный ремонт хозяйственных помещений.

Сегодня во Дворце Терещенко находится городская средняя школа №1.

неділю, 27 грудня 2015 р.

Історія Андрушівського професійного ліцею

Історія підготовки ремісників в Андрушівці простежується ще з ХІХ століття. Вирощування солодких коренів протягом 19 століття швидко поширювалось на схід, південь і захід України. Не минуло це і Андрушівку, де були сприятливі грунтово-кліматичні умови для цукрових буряків, чималі водні ресурси, добре розвинуте тваринництво. Спочатку виникає невеличка соковарня на лівому березі Гуйви, на так званій Яцюковій землі. Працював тут в основному покріпачений люд. Буряк терли на спеціальних тертушках вручну, для вичавлювання соку використовували примітивні пристрої, які приводили в рух кіньми та волами.
Поява соковарні сприяла появі нової категорії трудящих робітників.
В 1869 році маєток Бержинського придбав цукрозаводчик Артем Якович Терещенко, який 9 грудня 1870 року подарував помістя сину Миколі Артемовичу. Тоді відкрилась нова сторінка розвитку цукроваріння в Андрушівці.

Швидкими темпами на місці колишньої соковарні почалося спорудження на той час високомеханізованого цукрового заводу, який в 1873 році був зареєстрований в акцизному товаристві, як промислове підприємство.
В 1871 році Микола Артемович Терещенко заснував однокласне училище, в якому готували спеціалістів для цукрозаводу. Протягом 25 років роботи училища навчання в ньому починало 815 учнів, а закінчило 135, у тому числі 11 дівчат.
В 1902 році училище було реорганізоване в двокласне. Зросла кількість учнів – в 1915 році тут їх навчалося 256. В 1920 році двокласне було перетворено в трудову семирічну школу. А в 1922 році підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводу була відкрита школа ФЗУ.
В газетах «Молодий пролетар» з’явилась стаття «Готуємо себе до виробництва», в якій йшлося про навчання учнів у ФЗУ. У ній, зокрема, писали: Школа в 1932 році випускала 67 свідомих кваліфікованих робітників для цукрової промисловості.
Але поряд з гарними зразками в школі є перешкоджання, що заважають успішній роботі, необхідно будувати нове приміщення для школи, бо те, що є, знаходиться в загрозливому стані. Адміністрація посилається на різні “об’єктивні” причини, а будівництво ані з місця, тим часом, цими днями має бути набір 75 учнів.
Школа випускала спеціалістів для цукрових заводів по спеціальностях: слюсар-натурник, токар-випарник, слюсар-ремонтник, слюсар-інструктор газової печі, слюсар-інструментальщик. Набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2-3 роки (в залежності від спеціальності), а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки.
Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович, учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу.
В 30-ті роки завідуючим учбової частиною був Іван Афанасійович Усаневич, директором ФЗУ – Губаренко. Ось що згадує про навчання в школі Іван Захарович Яцюк, який почав працювати на цукровому заводі з 1928 року.
– Тридцяті роки позначені голодомором на Україні. У квітні 1931 року я став учнем ФЗУ та слухачем робітфаху, який діяв при цукрозаводі на базі Сміленського технологічного училища цукрової промисловості. Навкруги був голод. Мерли люди, гинула худоба. Нас годували теж не дуже добре. На обід отримували розольник або капусняк, у вечері пшонний суп, уранці картопляне пюре з тюлькою. Кожного разу був солодкий чай або компот, і давали 600 грамів хліба на добу.
З ініціативи завідуючого учбовою частиною Івана Афанасійовича Усаневича мене зарахували в групу котельників, бо я вже мав 4-й розряд слюсаря. Але так сталося, що учні, які були з сільської місцевості, через голодування залишити навчання і я залишився сам. Але невдовзі директор ФЗУ Губаренко написав наказ і в 1932 році зробили набір нових учнів. Мене зарахували в групу ковалів. У 1934 році я закінчив робітфах та школу ФЗУ.

В 1936 році поряд з названими професіями при школі створювалися курси по підготовці кадрів для сільського господарства. Згодом школа переходить на підготовку кадрів для сільського господарства і носить назву СГУ. Директором школи був Яблуновський І.В., замполітом – Подлевський С.П, секретарем комсомольської організації – Терещенко С. М., завучем Злобінський Г.С.

З 1924 року по 1941 р. майстром ковального цеху працював Толкачов М.А.
В 1940 р. в країні створюється комітет трудових резервів. З цього часу школа носить назву ФЗО №2.
З липня 1941 року по квітень 1944 року училище не працювало.
Після звільнення Андрушівки в 1944 році на базі ФЗО №2 організовується ремісниче училище № 1 (РУ №1), яке готувало столярів – червонодеревників, ковалів, токарів.
Директором училища працював Мішин В.А., який до війни з 1924 по 1941р.р. працював ковалем – учителем.

З 1952 року училище мало назву РУМСГ № 2. Тут відкриваються різні курси по підготовці трактористів-машиністів широкого профілю з напрямком підготовки механізаторів для цілинних земель.
В зв’язку з реорганізацією трудових резервів з 1963 року училище має назву СПТУ-32.

За час свого існування училище підготувало понад 20 тисяч молодих спеціалістів. Багато з них працювало і працює на керівних посадах.

Це – Герой Соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, працював начальником нафтопровода „Дружба”, допомагав в газифікації училища, Дев’ятко Володимир Григорович – Герой Соціалістичної праці, працював начальником участка шахтоуправління в Норільському (помер).

Орденом Леніна нагороджені слідуючі випускники училища: Пташник В.Т. – працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім.Шевченка;
Порскаленко М.А. – бувший комбайнер колгоспу ім.Шевченка, Ващенко В.Т. – комбайнер колгоспу „Більшовик”.
ОРДЕНОМ ТРУДОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА НАГОРОДЖЕНІ: Фом’юк С.О., Войтович О, Ярош Л., Поліщук Л., Чорний Б., Рудюк В.П.

Серед колишніх викладачів і майстрів виробничого навчання училища:

Лєбєдєв Микола Фірсович (помер), нагороджений орденом Трудового Червоного прапора, працював директором училища.

Огороднійчук Надія Дмитрівна – заслужений працівник системи профтехосвіти Української республіки, працювала викладачем спецдисциплін.

Войнаровський Олександр Васильович – нагороджений знаком „Відмінник системи профтехосвіти” працював майстром виробничого навчання (помер).

Звання Відмінник профтехосвіти отримали викладач спецдисциплін Лістопадова Валентина Митрофанівна, майстри виробничого навчання Родзінський Микола Іванович (помер), Іщенко П.І., Моторний Л.Я. (пенсіонери).
Відмінником профтеховсіти є колишній директор училища Кукса Василь Андрійович. 30 років він очолював училище. А стаж його роботи в навчальному закладі 44 роки.

З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. В цьому ж році відкрито новий навчальний корпус на 450 навчальних місць.
В 1986 році введено в дію новий гуртожиток секційного типу.
В період роботи з 1995р. по 2000р. були підготовлені спеціалісти для народного господарства за спеціальностями: продавець, бухгалтер сільськогосподарського виробництва.

З 2004 року училище реорганізовано в Андрушівський професійний ліцей. Директор ліцею – Сословський Василь Михайлович.

Сьогодні в ліцеї працює 38 педагогічних працівників.

Станом на 01.09.2014 р. Андрушівський професійний ліцей готує кваліфікованих робітників за такими професіями:
- Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, категорія “А1”, водій автотранспортних засобів, категорія “С”», освітня база – 11 класів, термін навчання – 1 рік.
- Кухар, офіціант, освітня база – 9 класів, термін навчання – 3 роки.
- Оператор комп’ютерного набору, конторський (офісний) службовець (бухгалтерія), освітня база – 9 класів, термін навчання – 3 роки.
- Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, категорії “А1”, “А2”, “В1”, слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування 2 розряду, водій автотранспортних засобів, категорія “С”,
освітня база – 9 класів, термін навчання – 3 роки.

Центром народознавчої роботи в ліцеї став етнографічний музей «Народні джерела». В спеціально відведений під музей секції в гуртожитку вже обладнано 8 кімнат. У двох із них оформлено імітовану світлицю. В інших – витвори національної народної творчості. Це вишивка, ткацтво, лозоплетіння, гончарство, писанкарство, вироби з дерева та кімната про історію ліцею. Започатковано пошук та збір матеріалів до кімнати бойової слави.

понеділок, 16 листопада 2015 р.

Замок Федора Ніколовича Терещенка (XIII ст.) смт. Червоне

Замок Федора Ніколовича Терещенка (XIII ст.) смт. Червоне - розкішна споруда виконана у стилі неоготики, подібному до англійської готики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого. Канули в Лету мармурові каміни, обшита деревом їдальня. Лише домашній театр гнилим вискалом посміхається до туристів.

Але найголовнішим фактом є те, що Микола Терещенко неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня.

суботу, 7 лютого 2015 р.

Історія села Лісівка (Андрушівський район)

Лісівка — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 732 осіб. Село розташоване на берегах річки Гандзі, притоки Гуйви в південно-східній частині Житомирської області. Від Андрушівки віддалене на 3 км, а від обласного центру — на 50 км.

Історія

Поширена легенда про походження назви цього поселення така:

Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало.

Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.

Пожежа вирувала. Велика вогненна лавина сунула на оселі, жадаючи спалити все. Але люди не хотіли вмирати, тому з сокирами і мечами в руках вступили в боротьбу за життя.

Падали додолу зрубані дерева. Ніхто не рахував жертв. Боротьба тривала довго, та на допомогу прийшла сама природа — невдовзі почалась злива і вогонь згасав. Важко дихаючи та скорботно зітхаючи, він помирав біля ніг людей.

Лихо, зім'яте силою, дружбою і сміливістю людей, залишило поселення. Настав ранок — світлий, лагідний, як ніколи раніше. Сонячні промені пробивались навипередки, щоб зігріти відважних життєлюбів.

Після цього люди з гордістю назвали себе лісівчанами, а поселення — Лісівкою. Вони поклялись назавжди лишитись на цій землі. Жили мирно, багато працювали і берегли відвойоване мужністю своєю життя.

Справді, по обидва боки поселення був Андрушівський ліс, і село було, наче в лісі. Від цього пішла і назва цього поселення — Лісівка. В поселенні проживали і українці, і поляки, тому село мало дві назви: Лісівка (українське) і Лясівка (польське).

В XVII ст. село належало польським панам. В 1793 році Лісівка відійшла до складу Російської імперії і належала Волинській губернії Андрушівського повіту.

За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинула 41 людина.

пʼятницю, 6 лютого 2015 р.

Андрушівський парк або парк «Садиба Терещенка»

Андрушівський парк або парк «Садиба Терещенка» — парк навколо садиби-палацу Бержинських-Терещенків, пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, розташований у місті Андрушівці (районний центр Житомирської області); одне з улюблених місць відпочинку мешканців та гостей міста, його туристичний об'єкт.

У парку в середмісті Андрушівки розташовані ставки (на них щороку повертаються лебеді), палац Бержинських-Терещенків, декілька монументів другої світової війни радянської доби.

Площа парку — 9,38 га. Насадження верхнього ярусу — 150–170, а другого — 90–120-річного віку. Дендрологічний склад — дерева місцевих порід, хоча також ростуть рідкісні для цих широт кедр та коркове дерево.

Парк у Андрушівці був закладений у 1-й половині XIX століття тодішніми власниками села Андрушівка панами Бержинськими. У 2-й половині XIX століття, коли місцевий цукрозавод і графський маєток придбали українські цукрозаводчики Терещенки, парк і розташована у ньому садиба були розширені і реконструйовані (зокрема, Артемієм Терещенком). У Андрушівці дотепер пам'ятають діда Каленика, який ще в часи Терещенків підгодовував лебедів та доглядав за парком.

У теперішній час Андрушівський парк є пам'яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення, використовується як місце відпочинку й туристичний об'єкт.

четвер, 5 лютого 2015 р.

Персоналії села Бровки Перші, Андрушівського району

Збігнєв Сцібор-Рильський (Zbigniew Scibor-Rylski) (10 березня 1917), генерал польської армії (капітан Армії Крайової під час Другої світової війни), учасник Варшавського повстання 1944 року. Разом із сестрами Калиною (*1910), Євою (*1912), Данутою (*1915) народився в родовому маєтку свого батька Оскара в Бровках (який володів також навколишніми селами - Ярешки, Шпичинці, Волиця). Незважаючи на революцію, стосунки з місцевим населенням були добрими, що дозволило родині рік проживати у власному маєтку, але вже 1918 року сім'я змушена була залишити Бровки і в 1920 році виїхала з України до Польщі. Оскар Сцібор-Рильський помер 1931 року.

Шевченко Олесь Євгенович (22 лютого 1940), народився в м.Сквира Київської обл. Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч, кавалер ордена "За мужність" 1 ступеня. У 1957 р. закінчив десятирічку у школі, що розміщувалася в маєтку Сцібор-Рильських. Надалі навчався й мешкав у Києві. Одружений з Лідією Шевченко ( дів. - Сидоренко, с. Бровки, 16 липня 1946), яка по материнській лінії (Шостаківські) є прямим нащадком діда президента УНР Михайла Грушевського Федора Грушевського.

З Бровками пов'язнані дитячі спогади Максима Рильського, який гостював у родичів по батьковій лінії, маєток яких знаходився в Бровках. Ці спогади знайшли відображення у перших віршах поета:

ДИТИНСТВО

М.Т.Рильський

На стільці я їду по Сахарі,
Пелікана з палички стріляю,
Поринаю в піну Ніагари,
Океан на трісці пропливаю.

Вчора був я лоцманом. Синіли
І ревіли темнокосі хвилі,
А сьгодні я господар вілли,
Де в саду блукають пави білі.

Взавтра маю їхати в Пампаси,
Де бізони бродять табунами,
І складаю їстівні припаси:
Сухарі, консерви, сир од лами.

А Ясько готує томагавки
І бурмоче, чистячи гвинтовки,
Що, мовляв, бізон - не для забавки,
А Пампаси - не Криве й не Бровки.

1911-1918

середу, 4 лютого 2015 р.

Історія села Бровки Перші, Андрушівського району

Під час правління польського короля Сигізмунда III село було колонізоване польським дворянством. Воно було власністю князів Любомирських, а потім Рогожинських. Починаючи з 18 століття, селом, яке входило до Сквирського повіту, володів рід Сцібор-Рильських. Село мало власну церкву та вітряний млин.

З 1834 року селом, разом із сусідніми Ярешками (загалом — 412 чоловіч. душ), володів Діонизій-Каетан (Діонисій Антонів) Рильський — двоюрідний брат Теодора Рильського — прадіда Максима Рильського і онук відомого Шимона Рильського, що належав до гербу Остоя. Протягом трьох років згідно з вибором місцевого дворянства Діонисій Сцібор-Рильський був сквирським повітовим суддею. У 1870 населення становило 723 православних і 39 католиків.

До 1918 селом володів Оскар Сцібор-Рильський (Oskar Scibor-Rylski) разом з дружиною Марією з роду Раціборовських.

За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинуло 19 людей.

вівторок, 3 лютого 2015 р.

Походження назви села Бровки Перші, Андрушівського району

Бровки Перші — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області.

Село розташоване за 1 км від залізничної станції Брівки (з 1870 року) (лінія Фастів - Козятин). Село межує з селом Ярешки і підпорядковується спільній сільській раді.

Щодо походження назви села “Брівки” існує три легенди.

Перша роповідає, що на місті села було два великі озера. Люди почали селитися навколо цих озер, і дивлячись звисока, неважко було помітити, що будинки були ніби брови над очима. І саме на честь цього незвичного явища поселення назвали Брівками.

Інша розповідає,що жив тут пан, який мав у своєму розпорядженні велику територію. І була в нього дочка з надзвичайно красивими бровами. Саме на честь краси брів своєї доньки він назвав одне із сіл Брівками.

Третя легенда розповідає, що в нашому селі за часів козаччини жив козак на ім`я Бровко. У селі він побудував красиву церкву і саме на честь засновника цієї споруди село було назване Брівками.

понеділок, 2 лютого 2015 р.

Усадьба Рыльского в с.Бровки Первые

В Андрушевском районе недалеко от центра, расположено живописное село Бровки Первые. В этой местности пока еще можно полюбоваться старинной усадьбой Рыльского. Развалины, к сожалению другого слова, не подберешь, все еще несут в себе вид былой славы и если бы, не «старания» людей над этой усадьбой не имела бы силу даже многовековая природа.

Территория, на которой расположен исторического значения дом давно не напоминает парк, скорее полу-лесье из-за которого даже уже и усадьбы полностью не разглядишь. И если не предпринять действий по спасению усадьбы то через пару лет Житомирская область довольно таки красивое здание со своей историей и легендами, одна из которых настолько невероятна, что даже те, кто ее рассказывает, сомневаются в достоверности.

В революционные времена восставший народный класс безжалостно уничтожал практически все, что принадлежало помещикам. И не миновать бы такой судьбы и поместью Рыльского, если бы сам хозяин не попросил местных представителей революционной власти в 1917 году не разрушать дом, а сделать из него школу. После такого разговора, а он проходил на крыльце усадьбы, по дошедшей до наших дней информации очевидцев хозяин вошел в дом и исчез. Местные старожилы предполагают, что в доме был подземный тоннель, через который помещик и скрылся, но, ни тоннеля, ни помещика так обнаружить и не удалось.

Второй не мнение интересной легендой (кстати, не такой уж и древней) является рассказ о том, как в село приехала женщина, называя себя наследницей помещика, долго расхаживала по парку с какой-то картой, а ночью пригнав спец-технику, что-то искали в озере. По слухам сельчан ее интересовала карета с золотом. Нашли они ее или нет, но утром ее и рабочих уже не было.

неділю, 1 лютого 2015 р.

Історія села Степок (Андрушівський район)

Степок — село в Україні, в Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 678 осіб.

Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її «степок». Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.

Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.

В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них — 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.

Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці старішої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.

Село розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та за 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році становила 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.

четвер, 1 травня 2014 р.

Гнатів дуб, Миньківці, Андрушівського району

В урочищі Миньківці, Андрушівського району на Житомирщині майже на 40 м підійняв свої віти могутній дуб. Біля нього табличка «1467» — рік посадки. Його називають Гнатів дуб. Під час Коліївщини, за переказами, тут стратили одного з найактивніших учасників повстання — Гната.

суботу, 5 квітня 2014 р.

История, архитектура и культура Андрушевки Житомирской области Украины

Современная Андрушевка является значимым районным центром в Житомирской области Украины. Этот город входит в туристические маршруты и славится наикрасивейшими архитектурными памятниками старины, некоторые из которых до сих пор используются местными жителями. А начиналось все с маленькой деревушки, которая называлась Андрусовка. Первое документальное упоминание приходится на 1683 год, когда начальствующий губернии повелел внести в список название всех «пустых сел». В то время деревенька действительно была настолько мала, что ее приписали к рядом расположенному селу Котельня.

С наступлением 17 века история Андрушевки исторически меняется земля, на которой находилась Андрушевка, переходит во владение польского государства и село становится собственностью пана Бержинских в то время богатого магната, который нещадно эксплуатировал селян. Бержинские силами местного населения возвели дворец на берегу пруда и разбили парк что, несомненно, повлияло и на рост всей деревни. Но после вторичного разделения земельных границ в 1793 году Андрушевка отходит к российской империи причисленная в состав правобережной Украины.

Тихая обыденная жизнь Андрушевки закончилась с наступлением 1848 года, когда набирающий силу предприниматель Артемий Терещенко облюбовав красивые места, построил первый в России сахарный завод. Бытует мнение что «сахарный король» купил рецепт приготовления белого сахара у самого индийского раджи и благодаря этой технологии за короткий срок Терещенко стал монополистом сахарного рынка империи.

Процветал Терещенко, процветало и село, в построенный дворец магната частенько заезжал в гости сам вседержитель Русской империи. К 1859 году село разрослось и стало относиться к разряду города, но официальное значение как районный центр получила только в1975 году.

Сейчас в Андрушевке проживает 13 тысяч человек, и этот район считается самым самостоятельным регионом во всей Житомирской области. Край зажиточен, благодаря, все тому же производству сахара, кроме того, здесь также ведется добыча бурого угля и производится спирт. И хотя многоэтажное строительство не имеет здесь популярности, город все равно с каждым годом растет благодаря расширению частного сектора.

Как писалось выше, Андрушевский район богат архитектурным зодчеством и привлекает туристов не только с Украины. Самым выдающимся памятником считается усадьба более похожая на дворец пана Бержинских, не смотря на вековую историю здание настолько надежно, что в настоящий момент отведена под учебное заведение и является школой для местной детворы. Старинный парк не обходит вниманием не один турист также и популярна современная местная достопримечательность частная обсерватория, благодаря которой открыто полторы сотни новых звезд. Села районного центра ничем не уступают в достопримечательностях, так что любой человек найдет здесь для себя массу интересного. Поэтому стоит непременно посетить Андрушевку, что бы все увидеть лично.

Раскольников Н.Р.
суботу, 15 березня 2014 р.

Усадьба барона де-Шодуара в селе Ивница Андрушевского района

В старинном парке Ивницы село Андрушевского р-она расположена усадьба, француза де-Шодуара примерный возраст которой датируется 18 веком. Род барона де-Шодуара долгие годы являлся владельцем села Ивницы и был настолько богат, что легенды о зарытых сокровищах до сих пор будоражат умы кладоискателей. Эти сокровища продолжают искать с 1919 года, именно тогда умер последний представитель рода Шодуара.

Барон Станиславов де-Шодуар для Ивницы оставил богатое наследие это лучший в области музей – картинной галереи, где собраны предметы античной эпохи, гравюры и большая коллекция редких старинных монет.

В усадьбе была огромная библиотека, где находилось около 40 тысяч различных рукописей, старопечатных книг с автографами королей и польской знати. Еще при жизни последнего борона часть ценного раритета была передана в музеи и библиотеки Ленинграда, Киева и краеведческому музею Житомирской области.

Усадьба французского барона официально считается памятником архитектуры и находится под охраной государства. Ее окружает парк, в котором зеленый массив занимает 14 га, площади и тянется он по склону реки Случ. Парк был заложен еще в 18 веке и богат на разнообразие растительности, где можно увидеть около 50 различных видов кустарника и деревьев. Есть среди насаждений парка и долгожители, которым более 200 лет в основном это ель, вяз и ясень. Но как всегда не хватает у руководства возможностей содержать парк в должном состоянии, поэтому скорее это уже не парк, а дремучий лес. Здесь уже давно нет ухоженных аллей, а только тропинки протоптанные местными жителями.

И в наши дни весь дворцово-парковый ансамбль имеет всего лишь несколько сохранившихся сооружений. Первое что можно увидеть это парадные въездные ворота, выполненные в одном из стилей барокко. Далее башенные ограды и хозяйственные постройки. К сожалению, мы уже не когда не уведем прекрасного дворца французских баронов, так как его разрушили еще во второй середине 19 века. Это лишь малая доля того чем богат Житомирский край но даже такого описания хватит для того чтобы любящие старину люди могли приехать и воочию оценить красоту этого края.

Раскольников. Н.Р.
пʼятницю, 14 березня 2014 р.

Костел Святой Клары в с.Городовка Андрушевского района

Костел Святой Клары в селе Городовка Андрушевского района, это сказочной красоты здание, больше похоже на древний замок, на крепость на берегу античного озера. Что особо удивительно, так это то, что архитектурный стиль был совершенно не свойствен Центральной Украине, не только современной архитектуре, но и тогда, когда костел строился. И это, несомненно, делает костел одним из ценнейших памятников, причем действующих, а Житомирской области.

В основу проекта архитектор заложил переплетение двух культур романовской и готической эпохи. Построен костел из неотесанного камня и красного кирпича, крыша была покрыта черепицей (которая, к сожалению, не сохранилась) специально привезенной из Польши. Как считается, основателем проекта был поляк писатель Евстафий Ивановский больше известный как Гелениуш. Храм строился по его инициативе и был посвящен Клары Ивановской покровительнице его матери. В 1913 году костел был открыт, но к тому времени Гелениуша уже не стало.

Яблонский архитектор костела для возведения храма пригласил польских мастеров, в подмастерьях же были местные жители из Халаимгородка и Жердели. В результате край получил прекрасный замок со строгой внешностью и изящным интерьерам. На колокольни костела было три колокола весом до 150 кг, окна переливались цветными витражами, а под куполом красовалась огромная хрустальная люстра. Мелодичная органная музыка завораживала посетителей, а настенные фрески побуждали задуматься о смысле жизни.

Костел до сих пор имеет практически не измененный первозданный вид, что свидетельствует о мастерстве архитектора и строителей. Находясь на берегу озера, храм имеет величественный вид, а на лужайках перед фасадом можно отдохнуть и насладится великолепием застывшей архитектурной музыки. Сейчас храм находится в распоряжении римско-католического ордена под название Босые Кармелиты.

Архів блогу