1971 року школа відзначала своє сторіччя. Чудового осіннього дня в парку біля школи зібралися майже всі жителі Андрушівки та гості, долі яких пов язані з першою школою. Люди різного віку обнімалися , цілувалися, сміялися, згадували своє дитинство, юність, вчителів, школу. На святі були присутні випускники першого випуску десятих класів 1937 року випуску, повоєнного 1941 року та інші.
Під сонцем виграє окраса парку фонтан, гримить музика шкільного оркестру. Телебачення проводить зйомку знаменної події. В парку біля школи панує атмосфера радості і гордості за навчальний заклад, який об єднав усіх присутніх. Гостям свята роздавали пам ятні значки з силуетом школи і цифрою - 100.
Та раптом все затихло. Звучить фанфари. На сцену-балкон виносять державний прапор та стяг школи. Почесна президія займає свої місця. Звучить державний гімн. З доповіддю про історичний шлях та сьогодення школи виступає директор Лялюшко Микола Минович. В своій промові він відмітив, що школа дала знання понад 2000 учнів. Багато з них продовжили навчання у вищих учбових закладах, стали кваліфікованими спеціалістами у всіх сферах народного господарства. Школа пишається своїми випускниками, які відданою працею на благо Батьківщини прославили школу.
Присутніх вітали представники влади, почесні гості. Було зачитано листи, телеграми, привітальні листівки з усіх куточків Радянського Союзу.
Свято тривало до півночі. А схід сонця колишні учні зустріли в парку біля школи.
P.S. Про цей славний ювілей був знятий фільм за участю М. І. Слободяна. На жаль, сліди його загубилися.
Костел Святой Клары в селе Городовка Андрушевского района, это сказочной красоты здание, больше похоже на древний замок, на крепость на берегу античного озера. Что особо удивительно, так это то, что архитектурный стиль был совершенно не свойствен Центральной Украине, не только современной архитектуре, но и тогда, когда костел строился. И это, несомненно, делает костел одним из ценнейших памятников, причем действующих, а Житомирской области.
В основу проекта архитектор заложил переплетение двух культур романовской и готической эпохи. Построен костел из неотесанного камня и красного кирпича, крыша была покрыта черепицей (которая, к сожалению, не сохранилась) специально привезенной из Польши. Как считается, основателем проекта был поляк писатель Евстафий Ивановский больше известный как Гелениуш. Храм строился по его инициативе и был посвящен Клары Ивановской покровительнице его матери. В 1913 году костел был открыт, но к тому времени Гелениуша уже не стало.
Яблонский архитектор костела для возведения храма пригласил польских мастеров, в подмастерьях же были местные жители из Халаимгородка и Жердели. В результате край получил прекрасный замок со строгой внешностью и изящным интерьерам. На колокольни костела было три колокола весом до 150 кг, окна переливались цветными витражами, а под куполом красовалась огромная хрустальная люстра. Мелодичная органная музыка завораживала посетителей, а настенные фрески побуждали задуматься о смысле жизни.
Костел до сих пор имеет практически не измененный первозданный вид, что свидетельствует о мастерстве архитектора и строителей. Находясь на берегу озера, храм имеет величественный вид, а на лужайках перед фасадом можно отдохнуть и насладится великолепием застывшей архитектурной музыки. Сейчас храм находится в распоряжении римско-католического ордена под название Босые Кармелиты.
В цьому році ми будемо відзначати 70-річчя визволення Андрушівського району від фашистських окупантів. Понад 12 тисяч наших земляків брали участь у Великій Вітчизняній війні, близько 6 тисяч полягли в боях за Вітчизну.
Та, на жаль, лише 1254 з них внесено в 1-й том книги «Переможці», що вийшла з друку в 2010 році. Якось зателефонував мені син ветерана Великої Вітчизняної війни Півня Семена Григоровича Віктор: - Йосипе Володимировичу, знаємо Вас як людину, яка роками збирала матеріали про ветеранів війни. Наш батько, Семен Григорович, пройшов ту війну з боями від першого і до останнього дня, закінчив її в битвах з японцями. Були в батька ордени і медалі, посвідчення до них. На жаль, ми, діти, не завжди розуміли, яка то цінність для прийдешніх поколінь. Згадую, що колись, років 30-40 тому, учні міської школи № 1 разом з вчителями збирали матеріали про ветеранів для музею бойової слави… Можливо, щось Ви знаєте і про нашого батька? Допоможіть… Прикро, що ми не бережемо, не шануємо правду історії. У своїх архівах я розшукав 5 нагородних документів Півня С. Г. - посвідчення про нагородження його медалями. Ці посвідчення збереглись у мене після ліквідації музею в школі в 90-х роках. Через день після нашої розмови прийшов до мене Віктор Семенович за документами батька. Він приніс мені реферат правнучки Семена Григоровича - учениці 5 класу Київської школи І-ІІІ ступенів № 298 Захлібної Софії під заголовком: «Мій прадідусь - ветеран Великої Вітчизняної війни». Чудово оформлена робота проникнута любов’ю і гордістю за подвиги прадідуся, його бойові і трудові звершення. Софійці є ким пишатися. Багато років після війни Семен Григорович працював водієм автобуса в Андрушівському автопарку, брав активну участь у громадському житті. Хор ветеранів війни, в якому він співав, виступав в Андрушівці, в селах району, в Житомирі і навіть у Москві. Нещодавно у відділі освіти райдержадміністрації відбулась нарада директорів навчальних закладів, де я з дозволу начальника відділу С. І. Сословської виступив і порадив їм допомогти працівникам сільських рад виявити односельців, учасників бойових дій, прізвища яких ще не внесені в книгу «Переможці». Орієнтиром щодо кількості фронтовиків, які живими повернулися в село, можуть послужити книги «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» та «Переможці». Перша книга вийшла з друку в 1973 році, коли більшість ветеранів ще була жива, а тому наведені тоді дані про учасників війни були більш точними. Кожне село, провівши на війну своїх найкращих синів, не дочекалося багатьох з них. Так, з Антопільської сільської ради пішли воювати 183 чоловіки, загинуло - 99, а повернулося - 84. На жаль, в книгу «Переможці» внесено лише 11 чоловік. А де 73 ?.. І так по кожному населеному пункту. З Бровківської сільської ради воювало 337 чоловік, загинуло 152; Великомошківецької - 423 і 130; Волицької - 232 і 113; Волосівської - 225 і 160; Гальчинської - 420 і 162; Глинівецької - 240 і 128; Городківської - 480 і 178; Забарської - 62 і 26; Зарубинецької - 320 і 117; Іванківської - 208 і 116; Івницької - 492 і 263; Каменівської - 129 і 68; Крилівської - 270 і 90; Лебединецької - 290 і 140; Любимівської - 302 і 148; Малоп’ятигірської - 127 і 63; Маломошківецької - 273 і 120; Міньківецької - 400 і 170; Мостівської - 370 і 159; Нехворощанської - 335 і 147; Павелківської - 322 і 122; Старокотельнянської - 597 і 362; Степківської - 414 і 222; Червоненської - 302 і 120; Яроповицької - 405 і 190; Андрушівської - 895 і 304. Після виходу 1-го тому книги «Переможці» в районі проведено роботу і складено додаткові списки ветеранів-переможців, та, на жаль, ще сотні учасників бойових дій не внесено і в них. Від імені районної організації інвалідів війни вітаю всіх з Днем Перемоги. Згадаймо всіх поіменно. Доки не запізно.
Йосип Лоханський,
голова районної організації інвалідів війни, краєзнавець
Спогади ветерана.
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.
Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка
Ось і пролетіло 40 років від дня, коли ми відзначали столітній ювілей школи. Багато змінилося за цей час в історії школи, про що буде йти мова на святі 140-річчя школи. А я хочу розповісти про перші дні навчання в школі після визволення Андрушівки від німецько-фашистських загарбників. Переглядаючи свої архіви, а натрапив на газету «Фронтовые иллюстрации», в якій вміщено на 2-х сторінках фотографії про Андрушівку в перші дні після визволення. Знімки, зроблені відомим фронтовим фотокореспондентом, старшим лейтенантом А. Шайхетом, розповідають про те, що воїни доблесної Червоної Армії і партизани врятували від підриву заміновану німцями середню школу № 1, цукровий завод, МТС (машино-тракторну станцію). «Партизаны пришли вовремя» - під цим заголовком розміщені, крім вище згаданих, фото підпільників-партизан і окремо фото Ольги Мехеди. Під усіма фотографіями пояснюючі підписи (читай під фото школи). А ще в моєму архіві зберігається лист ветерана Великої Вітчизняної війни, визволителя Андрушівки Соколова П. А., надісланий до музею школи в 1975 р. 30 років зберігав Соколов П. А. статтю з армійської газети «За честь Родины» про Андрушівську середню школу № 1, написану кореспондентом, капітаном А. Верхолєтовим. Стаття називається «В школе-десятилетке» під рубрикою «На земле, которую ты освободил». Ця стаття, на моє переконання, має величезне значення для патріотичного виховання молоді, її ставлення до навчання, для усвідомлення школярами причин Перемоги їх дідів і прадідів у Великій Вітчизняній війні. Нижче друкується вона мовою оригіналу без скорочення. Вчителям та класним керівникам раджу використати її у виховній роботі.
Йосип Лоханський,
директор Андрушівської середньої школи (1975-1989 рр.), історик-краєзнавець
Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.
Валентина Василюк
З автором цієї публікації ми земляки: коли я народилась, Віра Антонівна Коток уже вийшла заміж у сусідні Міньківці. А рідному обійсті – давно стоїть нова хата, але в ній живуть чужі люди – померли Котки. Діти дітей – онуки, правнуки живуть, де кого доля приголубила. А віра Антонівна, яка вже розміняла девятий десяток, все рівно серцем лине до рідної Лісівки, спілкується по телефону із знайомими ровесниками, а чи їх дітьми. Щаслива нагода звела мене з цією доброю жінкою, я заслухалась її розповіддю про минуле і порадила написати до газети. Так і зявилась ця публікація, за яку, думаю, читачі будуть вдячні автору.
Лідія Наконечна.
Збігають роки, як весняні струмки. На моєму особистому календарі їх уже 80. Скажете, багато? Можливо, й так. Але вони всі такі дорогі, незабутні - спогадами долинеш до кожного. Вони, роки, то гріють душу милим дитинством, то тривожать і печалять за втраченими назавжди дорогими серцю людьми. У мене було налякане, обстріляне війною дитинство. Народилась у Лісівці, в сім’ї нас було троє - я та старший і молодший брати Ваня й Володя. Того світлого й теплого червневого дня ми чекали батьків з базару, вони мали привезти нам хоч якісь гостинці. Коли бачу, йде наша мама заплакана. «Війна, - каже, - почалася, - а це значить, що заберуть на фронт батька, а, може, й Ваню». Невдовзі через село вже гнали корів, овечок. Йшли групи солдат по 5-10 чоловік - поранені в руки, ноги, на милицях. Батько казав, що так добиралися вони ближче до Києва. Якогось дня ми дуже злякалися, як налетів німецький літак і почав поливати кулями колону солдатів. Бідні хлопці розбігалися, хто куди. Корови ревли, овечки бекали, не знали, куди їм подітися. Я з дворічним братиком Володею забігла аж на берег і там сховалися у лозах. В липні німці вже були в Андрушівці, мали там управу, а в нашому селі правили староста і комендант, знайшлися і поліцаї-добровольці. Першого вересня в райцентрі навіть відкрили школу і я із своїми ровесниками пішла у 5-ий клас. Вчителькою була Любов Миколаївна. Вранці на урок заходили вчителька, яка говорила по-німецьки і хотіла, щоб і ми теж відповідали їй так же, а також батюшка і німець здоровенний, на кашкеті - орел. Він шварготів, а вчителька перекладала, що Гітлер добрий, він завоює весь світ. Від цього наші дитячі серця ледь не розривалися від страху. З ляку ту німецьку можна було вивчити навіть за 3 місяці, але в жовтні школу закрили, туди поселили ворожих солдатів. В селі нашому, як і скрізь, вводились нові порядки. В сім’ї, де двоє і більше дітей, одного відбирали на роботу в Німеччину. Пройшло два набори, а за третім горе не обминуло і нашу хату - в списки внесли нашого Ваню. Скільки вдома було сліз і горя. Добре, що знайшли хлопця, який згодився поїхати замість Івана. Дні в окупації тягнулися довго, наче роки. В людей все забирали, але нічого не давали. Натомість німці та поліцаї знущалися з жителів і цим потішалися: зловлять чоловіка або хлопця, приведуть ввечері до управи і після пиятики б’ють, скільки хочуть. Молодь ховалася по лісах та дібровах - хто де міг. Після поразки під Москвою німці геть озвіріли, їм всі здавалися партизанами. А коли фашисти зайняли Київ і пішли далі на схід, багато наших солдатів залишилося по селах. Якось наш батько привів додому молодого парашутиста. Довго ми переховували і Ваню, і цього солдата, якого звали Сенею. Пізніше, щоб злі язики не виказали хлопця німцям, його оженили на сільській дівчині Туні. Безвихідь змушувала хлопців і дівчат шукати зв’язки з партизанами. Наш Ваня, а з ним Геннадій Ленський і Степан Пастовенський стали зв’язковими у партизанському загоні імені Чапаєва, що діяв у Коростишівських лісах. Мене брали на допомогу. У Лісівці на колгоспному подвір’ї стояв зерновий магазин на палях. В мене були дуже гарні коси. Хлопці заховають в них записку, вдягнуть мене у мамину свитку. Я ту записку покладу в умовлене місце - запхну у стовпчик і назад, де мене вже ждуть. Так зв’язувалися з партизанами. Одного дня приходить німецький комендант, наш же сільський дядько, і каже, що в поліцію треба дати на службу молодого гарного хлопця, такого, як наш Ваня. Мама в сльози, що люди скажуть. До нас прийшов Сенька і батьки домовились, що він піде на службу в поліцію замість Вані, лишалось тільки вговорити коменданта. Так і зробили. Брат мій залишився зв’язковим і передавав партизанам дані, одержані від Сені: коли будуть ловити молодь для відправки в Німеччину, коли корови забиратимуть, які плануються каральні операції. Німці почали зганяти людей до недобудованої конюшні, повісили брами і замки, начебто для якихось породистих рисаків. А люди відчували тривогу і страх. Вже горіли села за Івницею. Фашисти за кожну велику поразку - як от під Москвою, Сталінградом, мстили мирним жителям окупованих територій. До нас в село та в сусідні - Тарасівку, Зарубинці, наїхало багато фріців. Сенька забіг до нас і сказав, що це каральний загін, можуть спалити село і людей. Мама хрестилась і казала батькові, що то не конюшню, а душогубку для людей зробили. Посходились сусіди, вирішили йти до коменданта і старости, щоб упросити німців не палити село, що, мовляв, самі будуть охороняти його від партизанів і не допустять їх сюди. Села наші вціліли, за що жителі в серцях дякували і зв’язківцям, і молодим хлопцям-підпільникам, котрі підривали сили ворога з тилу. А перед цим якось пізно ввечері, коли ще молодь не розійшлася з вечорниць, а поліцаї спали, до клубу підійшла група невідомих. То були партизани. Всі порозбігались, а нашого Ваню вони забрали з собою, щоб показав їм дорогу до Івницького лісу. Брат і сам тієї дороги не знав, але мусив іти. Повернувся під ранок втомлений, мокрий. Розказав, що довів він хлопців до Котельнянського яру і відпросився повернутися, бо як не знайдуть його вранці в селі і хтось розкаже, що він повів партизанів, фашисти розстріляють всю родину. Комендант прийшов до хати того ж дня, йому вже донесли, де був Ваня. - Я зроблю витримку,- сказав мамі, - але якщо хтось скаже німцям про вашого хлопця, всіх відвезуть на Демченку як партизанську сім’ю. Одного вечора прийшов Сеня, розказав, що наші війська вже під Києвом, попрощався і пішов на Тарасівський ліс. Люди дослухалися до канонад, дуже хотіли побачити своїх солдат. І нарешті дочекалися. Я із-за тину побачила, як з боку Зарубинець рухалися танки. Перший біля Дідківських розвернувся і почав стріляти в напрямку Андрушівського моста. За ним - решта. Вже біля хати, на городі, танкісти повилазили з машин, посідали на броню - хто в німецькому одязі, хто із зіркою на пілотці, - замучені, невмиті, тільки очі світяться радістю. Ми всі - до них, цілуємо одне одного. Один танкіст, вибравшись з машини, втомлено посміхнувся, смикнув мене за косу. Тато посадив мене на гусеницю, танкістам приніс квасу. Мама просить до каші, вгощає капустою з огірками, але без хліба, бо нема. А солдати свої пайки повиймали, ще й нас хлібом пригостили.
В ЦЕЙ ЧАС прийшов із сусідньої вулиці Маніло Магола і сказав, що міст на Андрушівку замінований, без саперів не обійтися. Він поїхав з танкістами і показав, де закладалися міни. Після розміновування поїхали через міст танки, машини, прорвалася піхота. Цілу ніч гуркотіло в напрямку Старої Котельні - там наші частини здобували черговий рубіж, відтискуючи ворога на захід. На ранок в селі окопались піхотинці-зенітники. Але невдовзі налетів німецький літак-розвідник і скоро на Лісівку почали падати бомби. Я з ляку сховалася під ліжко. Ваня забіг до хати, вхопив мене за руку і ми побігли до окопу, де були мама з маленьким Володею і багато солдатів. Літак кинув бомбу, яка впала біля нашої хати. Дим, порох, осколки, солдати повискакували з окопу, а нас оглушило. Після першого нальоту батько відправив нас через річку до лісу, аж під Міньківці. Там ми пробули до вечора, а вже в сутінках добралися додому. Скрізь чорно, темно, сморід, догорають головешки. Хати не впізнати - стовпи повиходили з пазів, закидка повипадала. Грілися біля корови в хліві, тато з мамою скоро хату обліпили, бо де ж з дітьми подітися. 2 січня 1944 року мобілізували на фронт мого батька. Під Вінницею, де точилися смертельні бої за ставку фюрера, у перші дні перебування на фронті загинув тато. Мама з нами ще оплакувала його, як принесли повістку Вані - пішов на війну і мій старший брат. Мама молилась і наказувала, щоб уберіг себе, щоб скоріше повернувся додому, бо він залишався нашою опорою. Перемога прийшла із сльозами на очах, бо Ваня загинув, як герой, у боях за Будапешт, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. У військкомат викликали мене і сказали цю страшну звістку про загибель брата, віддав мені райвійськком Іванів годинник і повідомлення. У мене тремтіли руки й ноги, я не могла потрапити в двері. Додому прийшла, мамі нічого не кажу, а вона здогадалася. Ми плакали і кричали на всю хату, але нас ніхто не чув. 9 травня діти біжать з Андрушівки, радіють, що закінчилась війна. А мені в горлі стиснуло, прибігла із школи, мами й Володі немає. Я плакала скільки було сил. А надвечір люди знайшли маму за селом з моїм єдиним братиком, привели додому - знесилену, сплакану, жорстоко обкрадену війною… В повітрі ще пахло розрухою, але життя поверталося. Позносили люди зерно, що в кого було - по мисочці, по відеречку. Жінки - коровами, а ми, діти, - кіньми, посіяли в колгоспі, скільки могли. Збирали косами і серпами, гребкою. Ганя Кабанова звозила снопи волами, ми ж, підлітки, складали полукіпки. Люди бідували, були напівголодні. Їхали у Західну Україну, міняли там на хліб, що в кого було, а ті, що не мали що везти, терпіли. Пишу свої спогади і плачу. Щороку в День Перемоги - 65 років підряд, котяться сльози вже самі по собі. За тата, за брата, за наших підпільників Степана Пастовенського, Геннадія Ленського, Івана Котка. Пам’яті властиво не вмирати, а пришерхати. Але спомини будять минуле, з якого не можна нічого викреслити. До них мене вкотре навернула подія, що сталася в нашій Україні нещодавно, коли Степану Бандері присвоїли звання «Герой України». Заболіло в мене серце, на очі навернулися сльози. Звісно, не від радості. Пригадую розповідь свого покійного чоловіка, інваліда Великої Вітчизняної війни І групи. Його на фронті було поранено в обидві ноги. Після 8 місяців госпіталю - знову в бій. Війна закінчилась. Старших демобілізували додому, а наймолодших залишили в Західній Україні охороняти поранених наших воїнів, таких, як мій чоловік, - їх бандерівці забирали силою до своїх загонів, хто не погоджувався - розстрілювали. Полювали і на тих хлопців та дівчат, які повернулися з німецької неволі. Якщо хто вцілів від Соловків, то потрапляв у друге пекло - до бандерівців, котрі жорстоко розправлялися із червоноармійцями. Розповідав мій Валентин, що бачив, як у лісі схопили ті бандити нашого солдата, нагнули дві берізки, до кожної за ноги прив’язали бідного хлопця, а тоді дерева відпустили… Наша сім’я на собі пережила страхи бандерівщини. Однієї темної ночі, під час окупації, хтось постукав у вікно. Треба було відчиняти. - Ми посланці Степана Бандери, давайте вечеряти. Мама з маленьким Володею на руках сказала, що самі голодні, їсти нічого, он горщик порожній. Один з пришельців прикладом розбив посудину, інші почали бити батька, що, мовляв, допомагає совєтам і партизанам, а треба помагати Гітлеру, він переможе, а всіх непослушних - на вішальню. До батька сказали, щоб ішов з ними. Каганець погас, стало темно в хаті, як і надворі. Ми, діти, плачемо, нас випихають на вулицю. Батько тим часом утік в темряву. Нас з мамою босих женуть по мерзлих грудках на город. Мама плаче і просить, щоб не вбивали дітей, мене, каже, стріляйте, але не їх. В одного заговорила совість: - Кидай, - каже,- цю суку, хай глядить своїх цуценят. Ми прийшли до хати, але до ранку ніхто не спав. Другого дня батько переказав, що він живий. Бандерівці шастали по всіх селах Житомирської області, бо це був партизанський край, скільки смертей і пролитої невинно крові на їх совісті - знає один Бог. В чому геройство? Як почали німця гнати з України, Гітлер забрав Бандеру в тюрму, то садив його туди, то випускав. З фюрером у нього, певно, були партнерські стосунки. А як ці вояки знущалися з поляків - читаймо історію, там все написано, а відтепер напишеться ще більше. Не від потерпілих (їх майже немає серед живих) - залишились діти, онуки, правнуки. Спогади про пережите не вмирають, вони стають незаперечними і справедливими сторінками історії, передаються від покоління до покоління.
Віра Копиткевич,
с. Міньківці
Новини Андрушівщини
Город (9.4 тыс. жителей), центр района, расположен на высоком левом берегу р Гуйва. В окрестностях города найдены остатки поселения Черняховской культуры (середина I тыс.). Впервые Андрусовка (нынешнее название, по-видимому, является польской трансформацией первоначального) в исторических источниках упоминается в 1683 г. в числе пустых сел, не имеющих построек. В конце XVII в. село становится собственностью польского рода Бержинских. В 1848 г. в Андрушевке основан первый на Житомирщине сахарный завод, а в 1859 г. она становится местечком. Графское имение, расположенное в прекрасном парке на берегу пруда в 1869 г. было куплено сахарозаводчиком А Терещенко. В 1873 г. перестраивается и механизируется сахарный завод, несколько зданий, которого сохранилось до настоящего времени. Расширяется усадебный парк и в стиле французского неоренессанса перестаивается дворец. После национализации советской властью в нем недолго в 1920 г. размещался штаб легендарной Первой конной армии. В настоящее время дворец, несколько перестроенный в 1975 г., занимает андрушевская средняя школа №1.
Великолепный дворец в неоготическом стиле. Сейчас полностью захвачен Свято-Рождества Христова женским монастырем Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. Ремонт по сравнению с прошлым годом все на том же месте, зато появился загон для кур и из-за этого обойти вокруг здания невозможно. Скорее всего, в будущем на территорию замка монахини пускать не будут, т.к. это теперь их собственность, и здание не внесено ни в один реестр памятников архитектуры. Нам удалось тихонько проникнуть, открыв ворота. Тетка вышедшая на нас посмотреть бросала далеко не дружелюбные взгляды, но ничего не сказала.
Первые российские самолеты строили недалеко от Житомира в терещенковских мастерских.
В 80-е годы XIX столетия было основано Товарищество братьев Терещенко - Николая, Федора и Семена. Ту часть России и Украины, где находился их бизнес и собственность, поделили на зоны. Братья покупали в Киеве и губерниях дворцы, строили сахароварни, спиртзаводы, лесопильни и соляные шахты. К 1900-му предприятия Терещенко производили четыре миллиона пудов сахара в год. Тогда же Николай Терещенко выделил два миллиона золотых рублей на нужды Киева. Именно на его деньги сооружена больница для чернорабочих(сейчас - детская больница "Охматдет" по ул. Чорновола, 28/1), торговая школа для девиц на ул. Воровского, 18. Коммерческое училище на Ярославовом валу (сейчас здесь Театральный институт) появилось также благодаря Николаю Терещенко. Кроме того, он приобрел дворец на Бибиковском бульваре, где сейчас находится музей Тараса Шевченко...
Николай Артемович жил в Киеве, а резиденция Федора Артемовича находилась в селе Червоное, недалеко от Житомира. Здесь, а также в соседней Андрушевке по сей день работают основанные Терещенко спиртовые и сахарные заводы. А вот следов авиамастерских в Червоном не осталось. Но именно тут в начале прошлого века пытались собирать российские военные самолеты. Аэродромом же стал ипподром. Авиапроизводство началось в 1910 году по инициативе Федора Федоровича Терещенко, сына Федора Артемовича. На базе французских "этажерок" сделали семь машин. Седьмой самолет даже повоевал в российской армии - в Первую мировую. Разумеется, авиадело требовало специалистов. Инженером на предприятии чуть больше полугода работал тогда еще совсем юный и неизвестный Игорь Сикорский, впоследствии один из отцов мировой авиации. Война, а затем революция не позволили мастерским стать авиазаводом. Но самый большой в мире самолет того времени "Илья Муромец" был создан Игорем Сикорским на средства Терещенко. Построили же гигант в Петербурге, на Русско-балтийском вагоностроительном заводе.
president.org.ua/news/news-161423
Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Близько поселення проходила одна з частин козаків. Смеркало. Стомилися коні, стомилися в сідлах і козаки. Отаман вирішив дати відпочинок, щоб вранці знову іти далі. господарі радо зустріли козаків, причастили. Козаки не відмовилися. Так вони пригощалися цілий тиждень і затрималися в селі. Вони забарилися і прийшли до місця збору пізніше. З тих пір це поселення назвали «Забарою». Село Забара до 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 9 км від райцентру на південний захід та за 30 км від залізничної станції Бровки. Відоме з кінця ХУІІІ ст. як слобода, що належала до села Гальчин. Входило поселення до Андрушівського маєтку графів Бержинських. В 1814 році в слободі було 3 двори, де проживало 27 жителів. В 1911 році вже було 524 жителі, що проживали в 86 дворах, а перед Великою Вітчизняною війною (1941 р.) воно нараховувало 740 жителів, що мешкали в 174 дворах.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Івниця до 1923 року входила до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Село розташоване на берегах річки Ів’янка (притока р.Тетерів) за 23 км на північ від районного центру та за 4 км від залізничної станції Степок. Відоме з 1584 року. Спочатку село належало українській шляхетській родині Киселів. З 1569 року перейшло до Дашковських, а в 1589 року-до Неміричів, в 1630 році маєток придбав Освецимський каштелян Анджей Зборовський. У ХVIII ст. належало родині Чернецьких і Яну-Антонію-Брацлавському та його сину Йозефу-Кароліському старості. В 1814 році маєток придбав барон Ян Йозеф де-Щедуар, засновник родини відомих меценатів та культурних діячів. До початку ХХ ст. селом Івниця послідовно володіли Станіслав, Максиміліан та Ян Щедуари. З початку ХІХ ст. Івниця-містечко, центр міщанської громади та єврейського началу. В селі діяло 2 лісопильних заводи, церква Миколаївська, дерев’яна, збудована в 1873 році. Костьол Іонна Хрестителя, заснований Яном Антонієм Чернецьким для монастиря ордену францисканців, згорів наприкінці ХVIII ст. Відбудований в 1826 році бароном Яном-Юзефом Шодуаром. В 1839 році Станіслав Шодуар замінив дерев’яний костьол новим кам’яним храмом. На початку ХІХ ст. збудовані єврейська синагога та молитовний будинок. Церковно-парафіяльна школа, відкрита в 1899 році. В Івниці проживало 2755 жителів в 486 дворах, а в 1941 р.-2718 жителів в 709 дворах. Під час визволення Івниці від німецько-фашистських загарбників загинув танкіст, Герой Радянського Союзу гв.молодший сержант В.О.Вересков, який народився в Нижньому Тагилі. Уродженцем села є П.С. Федорчук, удостоєний звання Героя Радянського Союзу в 1940 році за хоробрість і відвагу, виявлені в боях з білофінами під час штурму «лінії Маннергейма», та генерал-майор Ф.К.Іщенко. В селі є парк - пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Парк перебуває у віданні Коростишівського держлісгоспу. Площа 140 га. Заснований у 2-й половині ХVІІІ ст. В 1923 році парк переданий у держлісфонд. Річка Ів’янка протікає по території Андрушівського, Житомирського та Коростишівського районів, права притока річки - Тетерів. Довжина - 34 км, площа басейну - 333 км. Бере початок поблизу с.Волиця.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Перший Український - липень 1944-травень 1945 р.р. - звільнення Польщі та Німеччини і, головне, взяття Берліна - столиці Німеччини. Напочатку січня 1942 р. в розпал контрнаступу Червоної Армії під Москвою, я був на Північно-Західному фронті в складі Першої ударної армії, яка вела контрнаступ в районі м. Дем’янськ Новгородської області Росії, в якому були оточені війська 16 німецької армії, біля 10 дивізій в кількості понад 70 тис. солдатів і офіцерів. Це оточення в історії війни називалось Дем’янський «мішок». Північно-західний фронт займав лісово-болотисту місцевість і в цей період, коли літаки і танки розподілялись між фронтами поштучно, цьому фронту нічого з такої техніки не попадало, а однією піхотою і артилерією розгромити німців в цьому «мішку» нам не вдалось. В цьому районі нашим двом арміям довелось вести проти німецьких військ активну оборону до того періоду, коли розпочались великі наступальні операції в кінці 1943 і на початку 1944 р. по ліквідації Ленінградської блокади і звільнення від окупації прибалтійських держав (Естонії, Латвії та Литви). В оборонних боях з обох сторін були значні втрати бійців і військової техніки. Коли було звільнене м. Дем’янськ - на початку 1944 р., то на німецькому кладовиську було підраховано 90 тис. березових хрестів над могилами загарбників, сотні їх згорівших автомашин, тягачів, літаків тощо. Втрати в людях і техніці на цьому фронті в нашій армії теж були значні, тому що ми вели періодично місцеві наступальні операції і несли при цьому втрати вбитими і пораненими піхотних частин, протитанкових батарей та інших. Авіація і танки у нас були, але дуже мало і вони, по суті, не давали належної допомоги наземним військам. Майже два роки я брав участь в боях цього фронту в найважчих умовах лісово-болотистої місцевості, чим ми сприяли героїчним захисникам по обороні Ленінграда, розгрому гітлерівських військ під Москвою, Сталінградом та Курськом. Біля стін стародавніх міст Росії: Новгорода, Старої Руси, Холма, Торопця і Дем’янська - тисячі і тисячі колишніх радянських воїнів доклали великі зусилля і віддали своє життя за нашу загальну справу - Перемогу. Мені нині не віриться, що я пройшов п’ять фронтів окопного життя і вийшов з цього пекла живим. Можливо, це випадковість або така доля моя. За всю війну я був два рази поранений і контужений: в серпні 1942 р. на Північно-Західному фронті в районі м. Дем’янськ і в липні 1944 р. на Другому Прибалтійському фронті в боях за м. Резекне (Латвія). В листопаді 1941 р. в боях за Москву на Волоколамському шосе був контужений. Всі три рази я знаходився на лікуванні в евакогоспіталях різних міст Росії, в тому числі в м. Москві. Після видужання повертався знову на фронт в свою батарею, з якою пройшов бойовий шлях від Москви до Берліну. За своє життя я багато зустрічав труднощів, але не таких, як в умовах Північно-Західного фронту: безкрайні ліси, непрохідні вічні болота, рідкі села, загублені в лісових хащах. Але в той час ми були молоді, виховані на високому патріотизмі, вірні нашій присязі і Батьківщині, для нас був один девіз: смерть або Перемога. Завдяки цьому всі труднощі на війні ми подолали і перемогли німецько-фашистську армію, яка беззастережно капітулювала перед Червоною Армією і арміями наших союзників і над рейхстагом столиці Німеччини - м. Берліна, замайорів червоний прапор нашої Перемоги.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, капітан.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини