Андрушівка фото

Найважливішими питаннями життя нашої країни наприкінці 20-х років (xx ст.) було питання колективізації сільського господарства. Уже в 1928 році на засіданні Андрушівського райнарткому розглядалось це питання і відмічалось, що в 1928 році в районі уже були первісні сільськогосподарські об`єднання - товариства СОЗи та машинно-тракторні товариства.
1929 року було створено колгосп «Серп і Молот», першим головою якого було обрано Римара Степана Семеновича. 1934 року колгосп був переіменований іменем Куйбишева. 1951 року колгосп села Гардишівка було укрупнено з колгоспом с.Волиця, а 1957 року – розукруплено.
Друге укрупнення колгоспу пройшло в 1959 році з Андрушівкою і названо іменем Шевченка.
В післявоєнні роки в колгоспі був запроваджений стахановський рух , активними учасниками якого були : Климчук Настя, Шиманська Устина, Березова Тетяна, Крижанівська Ольга , Климчук Ганна та інші.
Під час Великої Вітчизняної війни гітлерівські загарбники зруйнували колгосп по-звірячому розправлялися з населенням. Весною 1942р. гітлерівці розстріляли в лісі 4 комуністи. Багато молоді було вивезено на каторжні роботи в Німеччину. Після війни зруйноване господарство було повністю відбудовано. В колгоспі збудовано новий свинарник. Побудовано два приміщення для школи та багато житлових будинків.
В 1958 році в жителів села є 6 мотоциклів,одна легкова машина, 3 телевізори,багато радіоприймачів . Все село електрифіковано та проведено радіо. В селі відкрито фельдшерський пункт , де працює Гербич Микола Іванович , є клуб,бібліотека сільська та шкільна. В сільській бібліотеці нараховується 5 тисяч книг, 600 читачів. Першим бібліотекарем була Веровчук В.Д, Лєбєдєва К.О. З 1980 року по сьогодення працює Бурякова Л.І.
Школа с. Гардишівка заснована на початку 20 ст. як церковно-парафіальна, учнями були діти селян,котрі працювали на поміщицьких землях ,гуральні і цукроварні, власником яких був відомий цукрозаводчик М.Терещенко.
Після революції 1917 року, школа стала початковою і лише після війни 1941-1945 рр, вона почала функціювати як семирічка,а дещо пізніше – як Гардишівська восьмирічна школа. У 1975 році у зв`язку з приєднанням с.Гардишівка до Андрушівки, назва школи змінилася, вона стала найменуватися Андрушівською восьмирічкою, а згодом неповною середньою школою. Тривалий період з (1975 по 1992 рр ) школу очолював здібний організатор і керівник Л.А.Коваль.
При ньому добудувалося приміщення школи, кількісно збільшився педколектив, зросла його професійна і методична майстерність, поліпшились показники навчально-виховного процесу. Школа пишається своїми випускниками ,серед яких кавалер 3-х орденів Слави О.В.Броніцький , А.Б.Лазанський, І.В. Чорноморденко, В.С.Бех. Назавжди в історії школи залишаться її кращі вчителі справжні майстри педагогічноюї справи.
Першою вчителькою була Н.С Рудякевич, О.М.Семикашева, О.М.Рудюк, Я.С. Скрижицька, Н.І.Уманець. З 1992 року школу очолює В.І.Ульянинський. Тут навчається 125 учнів, навчально-виховний процес здійснюють 14 вчителів, з яких 12 мають вищу освіту,2-середню спеціальну, 1-вчитель вищої категорії,7-першої категорії. Нині педагогічний колектив цілеспрямовано і результативно працює над актуальною науково-методичною проблемою «Кожному уроку-ініціативу вчителя,методологію творчого пошуку». В березні 1975 року Гардишівка входить до складу м.Андрушівка.

Наші орденоносці:
Орден Слави 3 ступені:
Войцехівський Г.Г.
Ковальчук В.Ф.

Матері-героїні:
Ткачук Є.
Абрамович П. Поліщук Т.

В 2002 р. відкрито Українську православну церкву Київського патріархату «Святого Димитрія Солунського». Настоятель церкви протоієрей отець Микола.

Бібліотекар Бурякова Л.І.

Палац Терещенків знаходиться у самому центрі Андрушівки над ставом. Його першим власником був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац побудували в другій половині 19 ст. у стилі французького неоренесансу. Микола Терещенко купив маєток разом з цукровим заводом у синів Станіслава. Цукровий завод був першим на Житомирщині ще з 1843 року.

Зі старих часів у палаці збереглись мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях. Цю позолоту жодного разу не оновлювали, а вона й досі, як нова.

В палаці все було пограбоване будьонівцями в 1920 році, коли тут містився їхній штаб. При відході червоні вояки збирались підірвати палац, але місцеві вмовили їх дозволити розмістити в ньому школу. Навіть досі палац слугує школою для місцевого населення.

Кожен будинок, як і кожна людина, має власну історію. А, може, в нього є ще й душа - не жива, звичайно, а уявна. Приміщення нашої старої школи колись належало батькам великого українського поета радянської доби М. Т. Рильського. У ньому в різні роки жив і творив Максим Тадейович. Від часу, коли там розмістили школу, спливло не одне десятиліття. В ній пройшли тисячі неповторних шкільних уроків, звідси пролягли в майбутнє незліченні дороги сільських випускників. Постаріла школа і залишили її напризволяще. Душа її сьогодні роздерта, спаплюжена і спалена руками невігласів, для яких не існує нічого святого, хто заради свого - "мені знадобиться” - трощить і нищить історичну пам’ятку. Такі забувають, що у людини, яка не пам’ятає свого минулого, немає майбутнього. Щоб зберегти пам’ять про стару школу, давайте проведемо останню, уявну екскурсію її класами. Місцеві жителі і ті, хто проїжджав мимо, захоплювались неповторністю та красою споруди - це був найкращий будинок у нашому селі. Сьогодні всі жахаються того, що в минулому гордо звалось школою, яка була центром освіти для дітей з навколишніх сіл - Бровок Перших, Ярешок, Грушок, Городищ, Василівки. Колись величні, дбайливо пофарбовані сходи в світлі ранкового сонця ніби піднімались увись, робились вищими, ведучи учнів до вершини знань.. Сьогодні, завалена уламками битої цегли та пляшок, школа ще пам’ятає, як несміло ступали її східцями маленькі ніжки першачків, як у дворі проводилися загальношкільні лінійки, як фотографувалися на пам’ять випускники. Колись гостинно відчинені вхідні двері тепер риплять на вітрах, наче у фільмі жахів. І, здається, що це не скрегіт металу, а стогін душі кожного, кому це все не байдуже. Відразу за вхідними дверима перед нами постає центральний коридор, у якому проводились прекрасні вечори, загальношкільні лінійки, виставки. Зараз у ньому залишені сліди людської дикості, жорстокості та варварства, а білосніжні стіни класів стали стендами людської вульгарності та недалекості. За стінами школи - залишки колись чудового парку, в якому, як надійні охоронці, стоять столітні дуби-велетні. Щезають вони, вирізають їх, вивозять. Куди? Кому? - невідомо. Старіє шкільний сад. Тільки навесні він зацвітає, як колись. Але не встигають достигати плоди - струшують їх ще зеленими - кому на що потрібно. Кожного року з острахом (щоб уціліти) чекають новорічних свят кілька ялинок, які залишилися з тієї сотні, що їх насаджували випускники. Стара школа розвалюється потихеньку, допомагають їй в цьому люди, які шукають скарби. Можливо, хтось знайшов. Щасливішим став? Недавно селом прокотилася звістка - школу хочуть купити й розібрати на будматеріали. Цікаво, совість можна продати-купити? А душу? Нас правильно навчили, що все починається з малого: із зернинки - хліб, з промінчика - зоря... Так і держава починається саме тут: з нашого будинку, з нашої школи, з нашого села. Що ж ми залишимо після себе? Якою залишиться після нас історія, котру ми не вміємо і не хочемо берегти?!

Катерина Дзівалтовська,
с. Бровки Перші

Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.

Валентина Василюк

Нарешті в рік 65-річчя Перемоги вийшов у світ І-й том Книги Пам’яті України «Переможці» у Житомирській області. Воістину, краще пізніше, ніж ніколи. Чому я так кажу? Бо коли почав переглядати поіменні списки, то не повірив очам своїм. Я там не знайшов відомих в Андрушівці прославлених ветеранів війни - братів С. Й. та Ф. Й. Печерських, О. М. та А. М. Шевченків, лікарів - подружжя Накоп’юків, М. Ю. Скачинського, А. М. Петронгівського, вчителів - М. Н. Яцюка, Б. Г. Дегтярова, І. С. Плішко, І. М. Раковського та сотні інших андрушівчан, чиї імена не внесені до книги. Я переконаний, якби це видання готувалося в 70-х роках минулого століття, коли було ще багато живих фронтовиків, коли керівники місцевих рад добре знали, шанували своїх людей, то такого не допустили б. Не внесення в списки переможців прізвища навіть одного ветерана - це наруга і над ним, і над його родиною, і над пам’яттю. Основна маса переможців уже пішла із життя, залишивши свої імена в історії. Їх діти, онуки переїхали в інші області, країни. На місцях виросли нові покоління нащадків, які мало або зовсім не знають своїх знаменитих земляків. І який результат ми маємо? Згідно архівних даних та з книг «Історія міст і сіл. Житомирська область та Книги Пам’яті, тт. 1,11 та 12 відомо, що на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало не менше 10-12 тисяч жителів району, з них 5721 - загинули на фронтах і їх імена внесені в Книгу Пам’яті. Не важко встановити, що не менше наших земляків повернулися переможцями і активно включилися у відбудову народного господарства, зруйнованого фашистськими вандалами. Та, на превеликий жаль, до книги «Переможці», т. І внесено імена лише 1254 наших земляків-героїв, тобто тільки кожного четвертого! Не будемо виясняти, хто винен, проблема в тому, як виправити допущені помилки. Все можна зробити, якщо проявити максимум бажання і зусиль, адже це заради святої справи. На мою думку, в кожному населеному пункті слід створити пошукову групу, до якої мають увійти ентузіасти-краєзнавці, представники рад, вчителі історії, ветерани війни. В роботі варто використовувати матеріали місцевих архівів, районну газету всіх років випусків. Наведу такий приклад: у газеті «Новини Андрушівщини» №№ 35-36 за 1 травня 1999 р. було надруковано статтю Миколи Поліщука - колишнього голови колгоспу «Червоний прапор», під заголовком «Іванківчани свято бережуть пам’ять про своїх земляків». В публікації сказано, що з цього села на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 280 чоловік, додому не повернулися 132 фронтовики. В статті згадується 26 ветеранів, що жили в той час у селі. Я був здивований, що з них у «Переможцях» згадано тільки 13… Усім пошуковим групам потрібно використати книгу «Історія міст і сіл України. Житомирська область», де є орієнтири по кожному селу, найперше - скільки земляків пішло на фронт і скільки загинуло. Після завершення пошукової роботи необхідно зібрати збори громадян, де й зачитати список переможців. Живі свідки історії допоможуть встановити справедливість, щоб не пропустити жодного імені переможця. Позавчора Україна відзначала День захисника Вітчизни. Від імені ветеранської організації району вітаю всіх Переможців, бажаю міцного здоров’я й бадьорості духу. А тим, хто відійшов у вічність, - світла пам’ять.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець

Весна 1939 року. Молоді садки на хуторі неподалік села Гальчин буяли ніжною зеленню і білим цвітом вишень, черешень, слив. Гордо несли свої рожеві бубляхи яблуні й груші. Повітря було таким пахучим, що паморочилася голова. Хутір всього з п’яти хат, де оселилися молоді сім’ї, жив своїм звичним життям.
Та раптом завітали до них представники тодішньої влади і категорично заявили, що хутір має припинити своє існування. Головний партійний начальник дав наказ розібрати всі хати, а їх мешканців переселити в Гальчин. Батьки просили, аби їм дозволили залишитися на хуторі, адже вони зовсім недавно нелегкими зусиллями спорудили дім, обжилися, а тепер знову розпочинай з нуля. А за що? Матері плакали, а ми, діти, раділи, що будемо жити в селі. Там більше дітей, друзів. Старший з районного начальства наголосив, що нікому не дозволять залишитися, бо за наказом Й. В. Сталіна всі хутори мають бути ліквідовані в найкоротший термін Від слів відразу приступили до справи. Спритні молоді чоловіки залізли на солом’яні дахи, стали розшивати сніпки і скидати їх на землю. Важко уявити, що тієї миті творилося в душах наших батьків. Вони ж бо знали, як нелегко розібрати хату і побудуватися на новому місці. Але виходу не було. За непокору - в’язниця. У дворі мого батька була криниця, з якої брали воду всі п’ять сімей. Ясна річ, що тепер потрібно було копати її на новому місці. Мусіли вручну, без ніякої техніки, виймати колодязні кільця, аби везти їх туди, де будуть жити. Моя мати, користуючись якимись своїми секретами, уже в селі шукала місце для нової криниці і знайшла таке біля перелазу на нашому вже новому подвір’ї. Але сусіди попросили копати її в такому місці, аби й вони могли там брати воду. Батьки, звісно, погодилися. І знову мати шукала джерело. Сказала, аби копали колодязь на узбіччі двох доріг. Її послухали. Там криниця знаходиться і нині. Головним копачем колодязя був мій батько, бо вже мав досвід у цій справі, допомагали йому сусіди: Яків Чуйко, Федір Тимченко, Михайло Марчук. Копали-копали, вже й потомилися, стали сумніватися, чи є там джерело, бо вже й батька майже не видно така глибина. А мати все стояла на своєму: «Копайте, тут буде добра вода!». Невдовзі почули радісний крик батька: «Вода! Пішла вода!». Криниця вийшла глибока, кілець виявилося замало. Батько запропонував викласти верхню частини криниці камінням, скріпивши його розчином, а одне кільце поставити наверх. Так і зробили. Мені, семирічному хлопчику, тоді батько і чоловіки, котрі працювали біля криниці здавалися силачами. Мамин прогноз таки справдився: вода була чиста, холодна і смачна. Колись жниварі в полі просили привезти води тільки з Макухиної криниці - так по вуличному називали мого батька. Бо колись мій прадід мав олійню, а за послуги люди давали йому макуху. Так і прилипло це слово до нашої родини. Довго стояв колодязь без накриття, бо воду там брали всі, а рук до неї докласти не поспішав ніхто. В дев’яностих роках я повернувся до батька у рідне село. Напившись води з батьківської криниці, зрозумів, яка смачна вода джерельна! Хіба можна назвати водою ту рідину, яка тече з кранів у містах. І я вирішив, що не такий мусить мати вигляд криниця, створена руками мого батька та його сусідів. Отож почав облаштовувати її. Допоміг мені це зробити Володимир Малинівський: вмонтували корбу, зробили накриття, обгородили, все пофарбували. Ми з дружиною придбали в церкві ікону Святої Трійці, прикріпили її біля криниці. А наш сільський священик Миколай Гаврилів на Водохреща освятив її. Пішли з життя батькові помічники: Яків Чуйко і Михайло Марчук загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, Федір Тимченко помер уже в повоєнні роки. У віці 97 років закінчив свій земний шлях мій батько Тимченко Яків Мусійович, ветеран Великої Вітчизняної, інвалід ІІ групи. У рік, коли потрясло світ чорнобильське лихо, не стало моєї матері Марії Харитонівни, яка знайшла те життєдайне джерело, яке служить людям уже 71 рік - такий вік батькової криниці. Ось таку добру пам’ять лишили по собі сільські трударі. Їх згадує подумки кожен, хто в спеку або ж мандруючи зупинився біля кринички аби втамувати спрагу.

Микола Тимченко,
с. Гальчин
Новини Андрушівщини

В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.

Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини

У кінці ХІХ сторіччя на півдні Житомирщини, як і всюди у центральній Україні, почався цукровий бум. Вирощувати буряки та виробляти на заводах цукор стало справою надприбутковою. Родина Терещенків — одна з тих, хто казково збагатився саме на цукрі у ті часи. На початку ХХ сторіччя статки Терещенків оцінювали приблизно у вісім мільйонів карбованців. Це при тому, що корову можна було купити за три карбованці. Тому уявіть, що означало для Андрушівки рішення Терещенка не лише викупити в їхньому селі цукрозавод, а й збудувати маєток. Тут треба сказати, що девіз дворянського герба Терещенків — «Прагнення до суспільних справ». Тобто, збагачуючись, вони не шкодували грошей на наукові розробки, школи, лікарні, допомогу бідним (цікаво, що, витрачаючи стільки грошей на доброчинність, біднішою родина не ставала — це ще одне підтвердження теорії про те, що жадібність — не шлях до багатства). Тому приїзд до Андрушівки Терещенків означав, що тодішнє село отримало шанс на розвиток, яким мешканці скористалися. Сьогодні смт Андрушівка — це охайне містечко з церквою, гарним стадіоном, пам’ятником Кобзареві, багатьма крамницями. Одне слово, з села Андрушівка перетворилася спочатку на багате село, а потім — на містечко. До речі, цукровий завод, який збудував ще польський шляхтич Бержинський, а потім переоснастив Михайло Терещенко у 1883 та 1914 роках, працює й досі. Якщо ви захочете відвідати Андрушівку, то, проїжджаючи центральною дорогою повз річку Гуйву, неодмінно його побачите.
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.

Тетяна ПАСОВА

Великолепный дворец в неоготическом стиле. Сейчас полностью захвачен Свято-Рождества Христова женским монастырем Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. Ремонт по сравнению с прошлым годом все на том же месте, зато появился загон для кур и из-за этого обойти вокруг здания невозможно. Скорее всего, в будущем на территорию замка монахини пускать не будут, т.к. это теперь их собственность, и здание не внесено ни в один реестр памятников архитектуры. Нам удалось тихонько проникнуть, открыв ворота. Тетка вышедшая на нас посмотреть бросала далеко не дружелюбные взгляды, но ничего не сказала.

Первые российские самолеты строили недалеко от Житомира в терещенковских мастерских.

В 80-е годы XIX столетия было основано Товарищество братьев Терещенко - Николая, Федора и Семена. Ту часть России и Украины, где находился их бизнес и собственность, поделили на зоны. Братья покупали в Киеве и губерниях дворцы, строили сахароварни, спиртзаводы, лесопильни и соляные шахты. К 1900-му предприятия Терещенко производили четыре миллиона пудов сахара в год. Тогда же Николай Терещенко выделил два миллиона золотых рублей на нужды Киева. Именно на его деньги сооружена больница для чернорабочих(сейчас - детская больница "Охматдет" по ул. Чорновола, 28/1), торговая школа для девиц на ул. Воровского, 18. Коммерческое училище на Ярославовом валу (сейчас здесь Театральный институт) появилось также благодаря Николаю Терещенко. Кроме того, он приобрел дворец на Бибиковском бульваре, где сейчас находится музей Тараса Шевченко...

Николай Артемович жил в Киеве, а резиденция Федора Артемовича находилась в селе Червоное, недалеко от Житомира. Здесь, а также в соседней Андрушевке по сей день работают основанные Терещенко спиртовые и сахарные заводы. А вот следов авиамастерских в Червоном не осталось. Но именно тут в начале прошлого века пытались собирать российские военные самолеты. Аэродромом же стал ипподром. Авиапроизводство началось в 1910 году по инициативе Федора Федоровича Терещенко, сына Федора Артемовича. На базе французских "этажерок" сделали семь машин. Седьмой самолет даже повоевал в российской армии - в Первую мировую. Разумеется, авиадело требовало специалистов. Инженером на предприятии чуть больше полугода работал тогда еще совсем юный и неизвестный Игорь Сикорский, впоследствии один из отцов мировой авиации. Война, а затем революция не позволили мастерским стать авиазаводом. Но самый большой в мире самолет того времени "Илья Муромец" был создан Игорем Сикорским на средства Терещенко. Построили же гигант в Петербурге, на Русско-балтийском вагоностроительном заводе.

president.org.ua/news/news-161423

Початок ХХ століття характеризується дальшим розвитком промисловості. Серед 16 цукрових заводів Волинської губернії найкраще оснащеними були Андрушівський, Коровинецький та Червоненський. Рушійною силою заводів залишалися парові двигуни. Андрушівський цукровий завод щорічно давав 427336 пудів цукру. Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був у Червоному і належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту. При Червоненському цукровому заводі напередодні Першої світової війни були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувалися в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М.Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О.Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами. В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишалась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин землі.
Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Яскравим підтвердження цього є лист селян с.Котівка до ІІ Державної думи у березні 1907 року. В селі на цей час проживало 548 душ, на долю яких припадало всього 450,5 десятин землі. В листі селяни писали: «…курку випустити нікуди, хат ніде будувати, а народ рік від року все збільшується і тіснота все більше і більше діймає. Заробітків у нас на стороні мало, та коли й трапляються іноді, то ціна на робітничі руки дуже низька… Наше село оточене майже зі всіх боків казенним лісом, який щільно примикає до наших городів, і не встигнуть заскочити в ліс дітлахи за грибами або ягодами, як протоколи і штрафи сиплються на нас, як з рога достатку. Трапиться, худоба випадково заскочить – знову тягання по судах та штрафи. Платити у нас нічим, так як ми розорені зовсім. Значна більшість з нас – бідняки, хліб поїли ще до різдва, так що родини нині живуть впроголодь, і біді і лиху нашому селянському здається кінця і краю не видно». Не кращим було становище і жителів інших сіл. Зокрема, котельнянці і жителі навколишніх сіл трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями. У 1901 році вони мали місце в Котельні, у 1902 та у 1904 роках – в Андрушівці. На піднесення селянського руху великий вплив мали події революції 1905-1907 років. У листопаді 1905 року в Котельні відбувся селянський мітинг, в якому взяли участь представники 25 навколишніх сіл та 5 хуторів. У червні наступного року у селі Нова Котельня почалися нові заворушення, їх підтримали в Андрушівці. Проти селян посилали каральні загони драгунів. Про події цього часу згадує у своїй книзі «Хроніка мого життя» Іван Фещенко-Чопівський, в майбутньому член українських урядів доби Української Народної Республіки і Директорії, який у 1905 році працював на Андрушівському цукровому заводі: «Це ж був час першої російської революційної завірюхи. Радикально настроєне громадянство метушилося, по містах відбувалися мітинги, виносилися радикальні постанови, революція набувала розмаху. На цукроварні працював поруч зі мною інженер – хімік, за походження латиш, за симпатіями – соціал –демократ. Ми вдвох підготували і провели збори службовців цукроварні й околичних економій. З цієї нагоди я написав щось із п’ять промов, які були прочитані на зборах службовцями. На моє щастя цукрова кампанія невдовзі закінчилася, і я виїхав до Києва. Аби я довше затримався б у малій Андрушівці, де кожний, навіть найслабший «активіст» був на обліку у місцевої жандармерії, довелося би дорого заплатити за молодечі свої пошуки». Селянські виступи відбулися і в наступні роки. 14 жовтня 1907року селяни сіл Нехворощ і Гальчин застрайкували, вимагаючи підвищення зарплати. 18 серпня 1911 року в селі Ляхівці (нині Глинівці) селяни вчинили опір стражникам, які намагалися розігнати сільський схід. В результаті сутички одного селянина було поранено, шістьох заарештовано. Поміщик же змушений був піти на деякі уступки в оплаті праці селян. Селянські виступи мали місце аж до початку Першої світової війни. Малоземелля і безземелля призвели до переселення селянських сімей з Андрушівщини до Сибіру і на Далекий Схід. Особливо цей процес проходив активно в період столипінської аграрної реформи. Зокрема, лише в березні 1909 року з Котельні та ближніх від неї сіл виїхало в нові місця проживання близько 70 сімей. Реформа призвела й до соціальної диференціації на селі, що значно посилило протистояння між сільською біднотою і земельними власниками. Лише початок Першої світової війни на деякий час призупинив селянські виступи, але війна ще більше загострила соціальні протиріччя і погіршила становище на селі: посилилося розорення селян, скоротилися посівні площі, знизилась урожайність. Андрушівщина, як і вся країна, стояла на порозі великих революційних потрясінь.

Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в 1-му тисячолітті до н.е. На це вказують знахідки знарядь праці доби бронзи, виявлені залишки, ранньослов'янського поселеннячнерняхівської культури (А.И.Тереножкин „Предскифский период на днепровском Правобережье", К., 1961 г. стр. 124). В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовка вперше згадується в 1683 році в переліку „пустих сіл". За розповідями давніх старожилів село раніше знаходилось в іншому місці (поблизу теперішнього місцерозташування), в урочищі Кучогори, де були залишки давнього поселення. Пізніше на місці цих розвалин знаходилося церковне поле. Тут же був дім і двір господаря, який, за переказами, називався Кучогорським, або Кучогором. Один із синів Кучогорського по імені Андрій, або як його називали ласкаво Андрусь, переніс село на теперішнє місце і назвав його в честь свого імені - „Андрусовка". З XVII століття село стало власністю польських магнатів Бержинських.
В першій половині XVIII ст. Андрушівка належала до володінь князя Януша-Олександра Любартовича Санчушки. Потім володів Андрушівкою Шембек, родич Санчушків, а в кінці XVIII ст. купив цей маєток Фартунат Якубовський, а по його смерті, в 1830 році по спадщині досталась Андрушівка його дочці Дороті Комиковій, яка в свою чергу віддала цей маєток своїй дочці - Олені Бенедиктивні - дружині графа Станіслава Генриховича Тишкевича. Тут була їх резиденція (Л.Похилевич „Сказання о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся" Киев, 1864 г.). В 1798 році в Андрушівці налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік, працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі. З середини ХІХ ст. тут вже працював шкіряний завод, винокурня, кілька крамниць; двічі на тиждень відбувалися ярмарки, а з 1845 року був побудований невеликий цукровий завод, - перший на Житомирщині, - виробляв пісочний цукор. В ту пору через село проходила поштова дорога з Липовець в Сквиру. Було декілька давніх могил. Село славилося садами. В 1864 році населення вже було 1417 чоловік, землі - 2520 десятин. В 1859 році Андрушівку було віднесено до розряду містечок. В 1869 році маєток купив цукрозаводчикТерещенко. Поступово в Андрушівці кількість населення збільшувалася і в 1911 році вже налічувалося 2359 чоловік.

Війна. Перші скорботні повідомлення увірвались в мирне життя андрушівчан з радянсько – фінської війни, з якої не повернулись до рідних осель 28 жителів району. За подвиги і героїзм у тій війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю села Івниці, старшині 93 саперного батальйону П.С. Федорчуку та командиру танкового взводу лейтенанту А.О.Чепуренку з селища Червоного. Полум’я Великої Вітчизняної війни дуже швидко докотилося до Андрушівщини. Уже з 23 червня в Андрушівському районі був оголошений військовий стан і мобілізація до армії. На підприємствах і в установах, колгоспах і радгоспах району, як і по всій країні проходили масові мітинги і збори, учасники яких висловлювали готовність стати на захист Вітчизни. В перші дні війни високу активність виявила молодь: 1500 молодих андрушівчан пішло добровольцями на фронт. Юнаки 1924 р.н. з села Гардишівки Іван Прушківський, Борис Рудюкевич, Віталій Лозанський, Микола Прищепа, Володимир Ястріб, яким райвійськкомат відмовив у направленні на фронт, добровільно пішли разом з відступаючими частинами Червоної Армії. Їх згодом зарахували до діючої армії. Останні троє загинули смертю героїв. Добровольцями пішли на фронт дівчата Галина Списак з Андрушівки, Антоніна Мішута з Івниці, Наталія Церкузенко з Яроповичів, Софія Купріянчик із Старої Котельні та інші. У першій половині липня більше трьох тисяч молоді району разом із молоддю Корнинського, Попільнянського, Ружинського районів стали працювати на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, а також була надана значна допомога радянським військам у будівництві протитанкових ровів, оборонних укріплень та рубежів, які мали перетнути фашистським загарбникам шлях на Київ. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами та диверсантами в районі було створено винищувальний батальйон. У діючій армії, в партизанських загонах і антифашистському підпіллі брали участь близько12 тис. жителів району. Гасло «Все – для фронту, все – для перемоги!»стало основним законом життя андрушівчан. З наближенням фронту розпочалась евакуація худоби, промислових підприємств, населення. Основні бої на підступах до району велись в основному під Бердичевом, де частини 15-го мехкорпусу під командуванням генерала С.Я. Огурцова відчайдушно боролися з переважаючими силами ворога. Однак з 7 по 18 липня 1941 року вся територія Андрушівського району була загарбана німецько-фашистськими військами і знаходилась під п’ятою окупантів 907 днів і ночей. Відразу фашисти стали наводити так званий « новий порядок »: створили комендатуру, жандармерію, поліцію, районну управу. Вони за допомогою українських зрадників – поліцаїв розпочали жорстокий терор проти мирних жителів району. Першими жертвами фашистів стало єврейське населення. В Андрушівці і Котельні були створені гетто, до яких почали зганяти жінок, дітей і стариків єврейської національності. Пограбувавши ні в чому не винних людей, відібравши всі їхні коштовності фашисти масово почали їх знищувати. Лише в Андрушівці на Красній горці 19 серпня 1941 року було розстріляно 22 комуністи з Андрушівки та навколишніх сіл. За час німецько – фашистського режиму в Андрушівці руками місцевих поліцаїв було закатовано 461 чол., в тому числі 219 дітей, в Котельні – 664 чол., у тому числі 130 дітей.
Жертвами фашистів стали також 21 комуніст, яких розстріляли 31 березня 1942 року. Значних руйнувань зазнали цукровий і спиртовий заводи, школа, машинно-тракторна станція, підприємства побутового призначення, будинки жителів тощо. Водночас окупанти обклали населення непосильними податками. У багатьох мешканців забрали корів, свиней, овець, птицю, закрили млини та вітряки, щоб населення не могло змолоти зерно. У відповідь андрушівчани піднялися на священну боротьбу проти фашистських поневолювачів. Вони ігнорували розпорядження німецьких властей, переховували хліб та інші продукти, на заводах здійснювали аварії. На початку 1942 року на Андрушівському цукровому заводі починає діяти підпільна група під керівництвом В.П. Мехеди та О.Г. Сорокіна. Патріоти виводили з ладу устаткування, псували картоплю в кагатах. Як результат диверсійних дій цукровий завод знизив виробництво цукру в сезон 1942- 1943 рр. на 50 %. Підпільники збирали зброю і передавали партизанам, вивели з ладу три автомашини. На початку 1943 р. група Володимира Парфентійовича Мехеди приєдналась до диверсійної групи Івана Даниловича Богорада. У селі Лебединці у цей час почала діяти комсомольсько – молодіжна диверсійно-підривна група. Її організаторами стали комсомольці Ю.А. Шлапак, Б.Ф. Вент, А.С. Ходаківський, А.А.Зелінський та І.Д.Богорад – військовослужбовець, який утік з полону. В травні 1942 року члени групи приймали присягу на могилі льотчика, захороненого на початку війни в с. Лебединці. Вони поклялись чесно і самовіддано продовжувати справу, за яку загинув невідомий радянський пілот. Через місяць у групі вже нараховувалось 15 чол., а на кінець 1942 року – 30. У перший період своєї діяльності підпільники слухали радянські радіопередачі, друкували і розповсюджували листівки. В яких закликали населення саботувати німецькі заходи, не їхати до Німеччини на каторжні роботи. « Жодного грама хліба, жодного літра молока німцям» - закликали листівки. З грудня 1942 року антифашиським підпіллям в Андрушівському, Ружинському, Попільнянському та інших районах став керувати представник Київського підпільного обкому партії С.П. Маленко. Він порадив групі Богорода перейти від дрібних операцій до диверсій на залізниці. перші три диверсії члени групи здійснювали, розібравши відрізок залізничної колії за допомогою лапи і ключа, а решту операцій на залізниці Попільня – Козятин – за допомогою стокілограмових бомб, які доставлялись з тимчасового Нехворощанського аеродрому. Транспортування бомб більш ніж за 20 км. було дуже складною і ризикованою справою, та з нею добре справлявся колгоспник з села Лебединці С.Я.Суботенко, а механік цього ж колгоспу К.С. Утченко готував підривну техніку до операції. З метою зриву вивезення хліба до Німеччини диверсійна група підірвала молотарки в 24 селах району. Знищила молочні пункти в 11 селах і телефонний зв’язок у 8 селах. Члени груп І. Д. Богорода підірвали 12 залізничних ешелонів, знищило 9 паровозів, 106 вагонів, підірвали 2 залізничних мости, знищили 674 фашистських солдати і офіцери, розстріляли 18 поліцаїв. Великих втрат зазнали і народні месники. За весь період дій втратили 20 чоловік. За донесенням зрадника Касаткіна 5 квітня 1943 року було заарештовано 4 членів групи, в т.ч. і комуніста С.П.Маленка. Під час операції за їх визволення, яка не вдалась був поранений командир групи І.Д. Богород. Група підпільників вимушена була перебазуватись в ліс і діяти як партизанський загін. У халаїмгородковецькому (Городківка) лісі були збудовані землянки. Звідти партизани йшли на бойові операції. Та зрадник С.Герман вказав місце базування партизанів. 14 квітня 1943 року півтисячний загін фашистів, жандармів і поліцаїв розпочав прочісування лісів. Першим загинув Віктор Філінський. Вороги кинулись в атаку на невеликий загін партизан. І тоді Юрко Шлапак прикрив відступаючих товаришів ціною свого життя. Відірвавшись від ворога, партизани розсіялись по селах району, а 8 вересня1943 року група І.Д.Богорода ввійшла до складу партизанського загону А.Й. Цендровського як окрема диверсійно – підривна група для дій в Андрушівському і Вчорайшанському районах. Велику і всебічну допомогу партизанам надавали місцеві жителі. Вони вели розвідку, збирали і передавали партизанам зброю, виділяли продукти харчування. Колгоспник С.Я. Суботенко ризикуючи життям доставляв партизанам бомби, лікарі А.М. Петронгівський, М.Ю. Скачинський та П.М.Накоп’юк лікували поранених партизанів, передавали в загін медикаменти перев’язувальний матеріал. Тільки завдяки щоденній допомозі населення ця невелика партизанська група в лісостеповій місцевості успішно діяла до останнього дня окупації району. У першій половині 1942 року стала діяти підпільна група в с. Миньківці. Організатором її був учитель Ковтонюк Е.Е. У жовтні 1942 року підпільники Євген Гайдай та Іван Плахотник зуміли дістати друкарську машинку і стали виготовляти на ній листівки, які розклеювали в селах Миньківці, Гарапівка, Мостове, Андрушівка. Наприкінці 1942 року в село прибув загін німецьких солдатів для боротьби з партизанами. Підпільники виготовили листівку і поширили її серед росіян і українців, які знаходилися в німецькому загоні. В листівці містилося звернення до них: « Юнаки з німецького загону! Для чого ви вбиваєте наших матерів, сестер, братів? Навіщо палите наші села? Схаменіться, поверніть вашу зброю проти гітлерівців. Тільки так ви змиєте з себе пляму зрадників». Пройшло небагато часу і 9 чоловік втекли з німецького карного загону. Підпільники миньковецької групи в кінці 1942 року мали вже ручний кулемет, автомат, 2 гвинтівки, встановили зв’язок з партизанським загоном ім. Чапаєва, передали їм зброю і друкарську машинку, а самі увійшли до його складу. В північній частині району в селах Івниця, Степок , Яроповичів , Корчмище антифашистська боротьба велась під керівництвом партизанів загону ім. Чапаєва, а в селі Котельня спільно з підпільною групою села Туровець, якою керував учитель Е. Д. Скороход. Всього в районі діяло 239 партизанів та 316 учасників антифашистської боротьби. Після визволення Києва війська 1-го Українського фронту 10-12 листопада 1943 року вийшли на лінію Яроповичі – Івниця - Житомир. Воїни 202-ї і 30-ї стрілецьких дивізій перерізали залізницю Фастів – Житомир біля с.Івниця. Німецьке командування з метою врятування становища, зосередило в районі Корнина – Житомира 8 танкових і моторизованих та 7 піхотних дивізій. І 15 листопада1943 року ворог перейшов у контрнаступ і примусив наші війська залишили Житомир і перейти до оборони. В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько – Бердичівська наступальна операція, визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема через Андрушівський район. В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу і танкової армії та з’єднання 38-ї загальновійськової армії. В першому ешелоні 11–го гвардійського танкового корпусу наступали 44 –а та 45-а гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Н. В. Моргунова. Вранці 24 грудня 1943 року 44 –а та 45 – а гвардійські бригади об 11 год. 30 хв. здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км. і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова (Любимівки), Лісівки, Андрушівки, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г. С. Петровський. 25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили село Яроповичі і хутір Троянки, увірвались в село Вербів ( нині с. Любимівки). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г. С. Петровського роздавив гусеницями три гармати ворога, чотири автомашини і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за Вербів відзначилась і танкова рота ст.. лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44 – ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району. 26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. На лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище) Після звільнення Вербова, у другій половині дня 26 грудня батальйон майора П. І. Орехова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П. Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орехова підійшов дід, який назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів. Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти і відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 1900 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні. В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І. А. Деньгін, гвардії капітан О. П. Іванов, гвардії капітан І. П. Міхеєв та гвардії лейтенант А. М. Ведєрніков. За героїзм і мужність майора П. І. Орехова та лейтенанта Г. С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв за Андрушівщину відзначено орденами і медалями СРСР. Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С. Є. Вобян, гвардії капітан М. С. Шуктерев, гвардії старший сержант Ф. Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В. В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М. П. Гринько та інші. Озвірілі і гнані німці, покидаючи українську землю, яка горіла у них під ногами, знищували все на своєму шляху: палили села, руйнували залізниці, мости. Та це вже не могло врятувати їх від неминучої кари і загибелі. Важкі роки окупації негативно позначилися на житті мешканців району. Адже війна в кожну сім’ю принесла непоправне горе. Хоч і важко було, ще ятрились невигойні рани, але новий 1944 рік андрушівчан зустріли з радістю, адже він ніс з собою мирне життя, мирну працю.

Оперативная сводка за 27 декабря

В течение 27 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли более 30 населённых пунктов и среди них населённые пункты НОВОСЕЛКИ, ДВОРИЩЕ, ХУДЕНИ, СИЛКИ, ШУХВОСТЫ, ТРИНИВКИ, ЛУЩИХА, ТЯКОВА. Нашими войсками перерезана железная дорога ВИТЕБСК — ПОЛОЦК. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта продолжали успешно развивать наступление и овладели районными центрами Житомирской области АНДРУШЕВКА, ВЧЕРАЙШЕ, а также заняли более 100 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты БОРЩЁВ, ВЕРЛООК, КИЧКИРЫ, ГЛИНИЦА, ЮРОВКА, ИВАНОВКА, ЛЕНИНО, МИНИНЫ, ГОРОДСК, РАДОВКА, ШАХВОРОСТИВКА, ИВНИЦА, СТЕПОК, ЯРОПОВИЧИ, ВОЛИЦА, ЗАРУБИНЦЫ, ЗАБАРА, МИНЬКОВЦЫ, ЛЕБЕДИНЦЫ, БРОВКИ, ХОРЛЕЕВКА, МАКАРОВКА, АНДРУШКИ, ПАРИПСЫ, САВЕРЦЫ, ПОЧУЙКИ, КОЖАНКА, ТРИЛЕСЫ, НОВОСЕЛИЦА, ЯХНЫ и железнодорожные станции ЯРОПОВИЧИ, СТЕПОК, ТРИЛЕСЫ, КОЖАНКА, ПАРИПСЫ, БРОВКИ, АНДРУШЕВКА. Севернее КИРОВОГРАДА наши войска отбили атаки пехоты и танков противника. На других участках фронта — разведка и артиллерийско-миномётная перестрелка. В течение 26 декабря наши войска на всех фронтах подбили и уничтожили 95 немецких танков.

Оперативная сводка за 29 декабря

В течение 29 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли несколько населённых пунктов и среди них населённые пункты КОЗЛЫ, КОРОЛИ, ЗАБОРЦЫ, ЛОСВИДА, БОРОВНЯ, УГЛЯНЫ, КРАСНЫЙ ДВОР. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, преодолевая сопротивление противника, продолжали успешно развивать наступление и овладели городом и железнодорожным, узлом КОРОСТЕНЬ, городом и крупной железнодорожной станцией ЧЕРНЯХОВ, городом и железнодорожной станцией СКВИРА, а также заняли более 250 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ЧИГИРИ, КУПИЩЕ, БЕЛОШИЦЫ, КОВАЛИ, КРАПИВНЯ, НЕБИЖ, САЛЫ. СЕЛЕЦ, ЖАДЬКИ, БРАЖИНКА, ВЫДЫБОР, ГОРБУЛЁВ, АНДРЕЕВ, БЕЖЕВ, СЛИПЧИЦЫ, ТОРЧИН, КАМЕННЫЙ БРОД, СТАРОСЕЛЬЦЫ, ГУМЕННИКИ, СТУДЕНИЦА, СТРИЖЁВКА, ЛЕВКОВ, ВОЛОСОВ, СТАРАЯ и НОВАЯ КОТЕЛЬНЯ, КРАСОВКА, БЕЛОПОЛЬЕ, РАДЗИВИЛОВКА, ВЕРНИ-ГОРОДОК, МАЛАЯ ЧЕРНЯВКА, МАЛЫЕ НИЖГУРЦЫ, КАРАБЧЕЕВ, ВЕРХОВНЯ, КРИВОШЕИНЦЫ, КРЫЛОВКА, СЕЛЕЗЁНОВКА, КРАСНОЛЕСЫ, ВИНИЦКИЕ СТАВЬ! и железнодорожные станции КЛОЧКИ, УШОМИР, ВЫГОВ, ТУРЧИНКА, ФАСОВО, ГРАДА, КОРЧМА, ПАЛЕНИЧЕНЦЫ. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах та райцентрі споруджені пам’ятники та обеліски Слави.

Андрушівка – місто, райцентр. Розташована на р. Гуйви, правої притоки Тетерева, за 47 км. від Житомира, обласного центру, у південно-східній частині області. Має залізничну станцію, є районна автостанція. Населення: - 10.000 чол., дворів -2.985. Через місто Андрушівка протікає річка Гуйва, яка впадає в р. Тетерів. Місто розкинулось на площі в 1.260 га. Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослов’янського поселення черняхівської культури (середина I тис.) В історичних джерелах Андрушівка відома з 1683 р. під назвою Андрусовки і згадується в переліку « пустих сіл». Андрушівка тоді була приписана до Котельні. З XVII століття село стало власністю польських магната Феліціана Бержинського, який нещадно експлуатував місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк. В основному, селяни, крім різного роду ремесел, займались хліборобством і тваринництвом. Але чорноземи, які давали гарні врожаї, та мальовнича місцевість допомагали Андрушівці поступово зростати. В 1795 році налічувалось 1.058 жителів та 158 дворів; у 1798 році тут було 123 двори з населенням 1.046 чоловік, працювали: винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі, розвивалось і набувало вдосконалення кустарне виробництво: гончарне, деревообробне, ткацьке. З середини XIXст. в Андрушівці поряд з хліборобством діяли: шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки, працювало кілька крамниць. З 1850 року – 1.367 жит.,165 дворів. З 1859 року Андрушівку було віднесено до розряду містечок. У 1888 році було дворів – 266, а жителів – 2.132 чол. У 1899 році - 2.180 жителів та 445 дворів.
«Грунтово-кліматичні умови, сприятливі для вирощування цукрових буряків і попит на цукор, наявність великих запасів лісів та робочих рук дали поштовх швидкому розвиткові цукрової промисловості. Спочатку виникає невеличка соковарня на лівому березі Гуйви, на так званій Яцюковій землі. Працював тут, в основному, покріпачений люд, батраки з навколишніх сіл. Буряки терли на спеціальних тертках вручну, для вичавлювання соку використовували примітивні пристрої, які приводились в рух кіньми та волами. Робота соковарні сприяла появі нової категорії трудящих – робітників. Роботи велись сезонно, по найму, переселення селян з навколишніх сіл йшло невпинно і особливого руху набуло після відміни кріпосного права в 1861 році. В 1848 році в Андрушівці « Товариством цукрових заводів братів Терещенків» було засновано перший на Житомирщині цукровий завод, виробництво на ньому базувалось на застосуванні ручної праці. Андрушівський маєток графів Бержинських в 1870 році купив цукрозаводчик Артемій Якович Терещенко і 9 грудня 1870 року подарував маєток сину Миколі Артемієвичу. В 1873 році цукровий завод було переобладнано і механізовано .На спорудження приміщення підприємства були запрошені кращі муляри з різних губерній України і Росії, для установки і монтажу цукроварного обладнання, парових машин та інших механізмів – спеціалісти з-за кордону, в основному з Німеччини. Наступного року він вже виробив 245 тисяч пудів цукру. На заводі працювало в той час 1.190 робітників. Для забезпечення цукрозаводу водою на річці Гуйві було споруджено греблю. Утворилось водоймище, яке існує до цього часу. За населеним пунктом було споруджено фільтраційні поля, які в народі називають відстійниками. Вони діють донині. Цукросировина на завод доставлялась кіньми і волами, запряженими в спеціально пристосовані для перевезення цукрових буряків підводи. Щоб здешевити транспортування солодких коренів і прискорити темпи їх доставки до місця переробки. М. А. Терещенко почав будувати до сіл, постачальників цукрової сировини, бруківку. Значну кількість цукрової сировини на Андрушівський цукрозавод доставляли плантатори з сіл Гальчина, Забари, Гардишівки, Зарубинець, Волиці, Ярешків, Войтовців (нині Мостове) Вчорайшого. Загальна площа посівів цукрових буряків становила 1.816 десятин.» - пише в своїй книзі, яка присвячена історії Андрушівського цукрозаводу відомий український письменник та краєзнавець О.М. Косенко. Скоро завод став одним з найбільших цукрозаводів на Україні. Ціни на цукор постійно зростали, що призводило до гострої конкуренції. Щоб перемогти своїх суперників, цукрозаводчики вдалися до збільшення робочого дня і зменшення заробітної платні. Робота на заводі проходила в період сезону варіння цукру безперервно, в дві зміни, по12 годин кожна. В Центральному історичному архіві України в фонді братів Терещенків зберігаються матеріали за різні роки обстеження санітарних умов Андрушівського заводу. Згідно з цими матеріалами робітникам доводилось працювати в тісноті і бруді, при нестерпно високій температурі й відсутності вентиляції. В сушильному, апаратному, розливному й фільтрувальному відділеннях температура сягала 30 і більше градусів. При такій температурі робітникам доводилось виконувати найбільш тяжкі роботи, зокрема переносити на плечах на верхні поверхи по 3– 4 голови ще гарячого цукру загальною вагою в 3– 4 пуди (48 – 64 кг.). Від такої роботи до кінця зміни на плечах робітників з’являлися опікові рани, які згодом загоювалися і після них утворювалися червоні шрами, які мали в робітників назву «сполети». За таку працю робітник отримував, наприклад, в 1875 – 1876 році за зміну від 25 до 60 копійок. Платня майстрів за зміну була в межах від одного до двох карбованців. До того ж, дирекція заводу не дуже дбала про створення елементарних умов побуту для сезонних робітників. Жили робітники в старих, низьких і сирих казармах, спали на соломі, харчувалися погано. Корчмарі – підрядники відпускали робітникам за високими цінами неякісні продукти. Варто все ж зазначити, що при заводі діяла лікарня, яку заснував Микола Терещенко. Вона розміщалась в двох невеликих кімнатах. Замість ліжок стояли тапчани. Робітники користувались послугами фельдшера тільки в важких випадках. Протестувати і домагатись кращих умов не було сенсу, бо за воротами заводу на будь - яку роботу чекали безробітні. Незважаючи на порівняно невисокий технічний рівень заводу та нелегкі умови праці , продукція на ньому випускалась високоякісна. Про те свідчить факт, що зразки андрушівського цукру були представлені на Всесвітній виставці російської цукрової промисловості, яка відбулася 1900 року в Парижі. Слід сказати, що М.А. Терещенко працював не лише над розвитком і реконструкцію заводу, переймаючи найсучасніші прогресивні технології виробництва цукру, а й дбав про благоустрій населеного пункту. Найперше він почав перебудовувати маєток, вніс зміни в будівництво парку: завіз із –за кордону рідкісні породи дерев, навіть пробкове дерево, яке збереглося донині. Парк було обгороджено кам’яною стіною, якої тепер немає. Лісопарк охороняється державою як історична пам’ятка, але занехаяною залишається його нижня частина, яка виходить до р. Гуйви. Дбав цукрозаводчик і про благоустрій вулиць. Більшість із них, особливо в центрі містечка, було вимощено бруківкою. Біля кам’яної церкви Різдва Богородиці із дзвіницею, яка збудована в 1879 за кошти від казни та поміщика М.А. Терещенка, що знаходилась неподалік маєтку, з’явився майдан. З приходом радянської влади церква була зруйнована, а тепер на тому місці знаходиться приміщення райспоживспілки. О. М. Косенко зазначає, що «…на початку XX ст. Андрушівський цукрозавод після смерті батька, М. А. Терещенка, перейшов до рук його сина, Олександра Миколайовича Терещенка. Підприємство на той час було добре оснащено технічними механізмами, рушійною силою залишались парові двигуни, запроваджувалась на окремих виробничих дільницях електроенергія. Потужність заводу в порівнянні з минулими роками значно підвищилась. Тепер цукру-піску вироблялося 427 336пудів. Але надалі темпи виробництва почали знижуватись, вдосконалення технологічних процесів припинилось, запровадження нової техніки і механізмів не відбувалось. Причиною цього було те, що О.М. Терещенко мало цікавився заводськими справами. Та й час був несприятливим: серед селян почались бунти, непокора, а в 1905 році – прямі виступи проти багатіїв. Такі хвилювання спостерігались і в Андрушівці. Неспокій серед селян вплинув на вирощування і постачання цукрової сировини. Сезон виробництва цукру зменшився, через це виявляли невдоволення робітники. Важким було становище робітників і на винокурному заводі: робочий день тривав по 12 – 13, а то і більше годин, жили в брудних, сирих казармах, харчування було вкрай поганим. А коли розпочалася перша світова війна, в яку була втягнута Росія, посилилось розорення селян. Значну кількість заводчан, а тим більше класних спеціалістів, було мобілізовано на війну. Це не могло не позначитись на темпах виробництва цукру. Різко скоротились посівні площі, знизилась врожайність на селянських наділах. В 1917 – 1918 роках на цукрозаводі працювало 912 чол. Умови праці були нелегкими. Технічних вдосконалень не відбувалось, не вистачало грошей, заводський комітет звертався за кредитами, які не надавались в повному об’ємі.» В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, фундатором якого був Микола Терещенко. За 25 років роботи курс навчання починали 815 учнів, а закінчило - 135, у тому числі - 11 дівчаток. Жіноча церковнопарафіяльна школа відкрита в 1899 році. У 1902 році училище реорганізовано в двокласне сільське. Дещо зросла кількість учнів. 1911 року тут навчалось 265 учнів, що становило менше половини дітей шкільного віку. А загальне число жителів – 2359, дворів – 452. В 1888 році в містечку існує волосне правління, поліційний урядник, волосний фельдшер, при цукровому заводі – лікарня. Жителів на той час у містечку – 2 132, дворів – 266. У 1920 році після націоналізації радянською владою в будинку Терещенка розміщався штаб легендарної Першої кінної армії. Андрушівське двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу, а колишній будинок поміщиків Терещенків, як найкраще приміщення в Андрушівці, в 1920 році передано місцевою радою школі в користування. І в 1924 році в ній навчалось 390 учнів, у тому числі 128 дівчаток. Тоді ж було відкрито педагогічну школу, яка готувала вчителів для району.» Під час громадянської війни Андрушівка неодноразово переходила з рук в руки. Радянську владу остаточно встановлено 8.06.20 року. У серпні 1920 року підприємства в Андрушівці були націоналізовані. Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50% дорослого населення не вміли читати і писати. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності ), які сприяли швидшому знищенню неграмотності серед населення. При кожній сільській раді була організована хата-читальня, де проводились заняття вчителів з усіма бажаючими вчитись. Там же вони могли взяти літературу, яка допомагала в навчанні. « Щодо містечка Андрушівки, то в 1923 році воно було Андрушівської волості Житомирського повіту, з 1925 по 1930 роки – Андрушівського району Бердичівського округу, з 1930 по 1932 роки – Бердичівського району, з 1932 по 1937 роки – Київської області, а з 1937 року до цього часу – Житомирської області. В 1927 - 1928 роках відбулась модернізація підприємства, що дало можливість підвищити потужність цукрового заводу. Так, в сезон 1927 – 1928 року щодоби перероблялося 11 тис. центнерів буряків. Витрати робочої сили на тисячу центнерів сировини становили 105 людино-днів. В цей час завод на п’ятдесят процентів було переведено на опалювання торфом. В ці роки на цукровому заводі працювало: робітників різних професій 197 чол., службовців – 37, обліковців, рахівників - 42, діловодів – 18, молодшого обслуговуючого персоналу – 33, учнів – 24. Директором цукрозаводу ( адміністратором) був Тручинський. Звичайно, на цукрозаводі працювали кадрові робітники, але на період сезонної роботи потрібна була додаткова робоча сила. Тому на сезон набиралися мешканці з навколишніх сіл. З ними укладався індивідуальний трудовий договір приблизно такого змісту: « Я, громадянин села Гальчина, член колгоспу «Україна» Іван Махінчук, контрактуючись на роботу в Андрушівській цукроварні, зобов’язуюсь прибути до місця роботи у жовтні 1931 року і працювати на кагатному полі до закінчення виробничого сезону, виконуватиму всі покладені на мене обов’язки. Завод, зі свого боку, бере матеріальні витрати. У той час на заводі працювало понад 500 чол. Серед них М.В. Підгорний, в майбутньому член Політбюро ЦК КПРС, голова Верховної Ради СРСР. ( використані матеріали із книги «Історія міст і сіл України» с. 126 та, О. Косенко « Завод над заводдю») Пік голодомору 1932 – 33 років в Андрушівці та і у всьому районі припав на квітень – травень 33 року. Знесилені голодом люди харчувались мерзлою гнилою картоплею, травою, іншими малопридатними для харчування сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, інші хвороби, які викликали масову смертність. Померлих від голоду жителів міста хоронили рідні та сусіди в могилах на міському кладовищі. В міському парку на Алеї Слави встановлено гранітну плиту – в пам’ять жертвам голодомору. У 1941 році в Андрушівці проживало 5.243 жителі, було 1.127 дворів. Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько – фашистської окупації, з 16 липня 1941 року по 26 грудня 1943 року. Гітлерівці закатували і розстріляли 460 мирних жителів, в тому числі 216 дітей та 25 стариків. « Коли фронт посунувся на схід, в Андрушівці німці почали наводити свої порядки і, звичайно найпершу увагу звернули на цукровий завод. За будь-яку ціну вони намагались пустити його в дію і виробляти продукцію. За невиконане завдання, саботаж, крадіжку – розстріл на місці. Вигнано окупантами на каторжні роботи в Німеччину 84 чол.Та все ж під час тимчасової окупації тут діяла підпільна група Володимира Парфентійовича Мехеди та Олександра Герасимовича Сорокіна, які розповсюджували інформаційні матеріали про хід війни серед жителів селища та навколишніх сіл, закликали не коритися німецькому режиму. Ще вони допомагали партизанам, збирали для них зброю, постачали медикаментами, лікували поранених, підтримували зв’язки з іншими диверсійними групами. Керував роботою підпільних груп представник Київського обкому партії Сергій Порфирович Маленко. На громадському кладовищі, що по вул. Вобяна, знаходиться братська могила, в якій похоронені 21 комуніст, що були розстріляні фашистами в роки Вітчизняної війни. « Під час відступу, - зазначає у своїй книзі « Завод над заводдю» О. Косенко, - німці намагались повністю стерти з лиця землі цукрозавод. На його територію було скинуто 21 авіабомбу, з них 16 розірвались. Руйнації зазнав бурякопереробний цех, особливо постраждало мийне відділення , центральна машина водопостачання, насоси, газова піч та інше. Решта авіабомб, що були націлені на продуктовий цех, не вибухнули. Тому він залишився непошкодженим. Коли розкрутили одну з авіабомб, побачили, що замість вибухівки вона наповнена металевою стружкою. Знайшли і записку такого змісту: «Чим можемо, тим поможемо». Визволене місто радянськими військами 27.12.1943 року. В кінці грудня 1943 року – на початку січня 1944 року в Андрушівці перебував штаб 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий радянський полководець командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін. Зразу ж почалася відбудова життєво важливих підприємств. Допомагали й бійці. « В січні 1944 року цукрозавод було підготовлено до роботи. Тоді виробили понад 1 000 центнерів цукру. Керував заводом В.І. Гриневич. Незважаючи на труднощі, голодні роки, зруйноване житло, андрусівські цукровики змогли зібрати для будівництва танкової колони « Радянська Житомирщина» 300 тисяч карбованців, а у фонд допомоги сім’ям фронтовиків внесли 22 тисячі крб.» - пише О. Косенко. Не забувають жителі міста могил воїнів, які загинули при звільненні Андрушівки. Завжди полум’яніють квіти на братських могилах воїнів - визволителів: у міському парку, де похоронені 38 воїнів та у трьох братських могилах на громадському кладовищі по вул. Вобяна . З 1975 року місто має статус міста .Територія – 288 га., з яких під забудовою -206 га. Місто – організаційно - господарський і культурно-побутовий центр районного значення, центр АПК. У місті переважають підприємства харчової промисловості та будівельних матеріалів. Основні промислові підприємства: цукровий комбінат (найстаріший в Житомирщині), спиртовий, сироробний, хлібний, комбікормовий, цегельний завод. Зараз у місті є чотири великі навчальні заклади: загальноосвітня школа I-II ступенів , загальноосвітня школа I-III ступенів, гімназія ( ці навчальні заклади охоплюють навчанням 1 633 учні, яких навчає 141 педагог) та Андрушівський професійний ліцей. Найвідоміші вчительські династії – Коваль –Шаповал - Калінчук ( АЗОШ I-II ст.), Жуковських, Рудюків (гімназія), Петренко – Говорадло (АЗОШ I-II) Історія Андрушівського професійного ліцею сягає тих давніх часів, коли цукрозаводчику М. А. Терещенку потрібні були спеціалісти для його заводів (з 1871 року). У 1922 році для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводів була відкрита школа ФЗУ. У 1932 році школа ФЗУ випустила 67 свідомих кваліфікованих робітників для цукрової промисловості зі спеціальностей: слюсар - сатураторник, токар – випарник, слюсар – інструментальник. З введенням семирічного навчання набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2-3 роки (в залежності від спеціальності), а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки. Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович, учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. Протягом німецької окупації училище не працювало. За час свого існування училище підготувало понад 20 тисяч молодих спеціалістів. Багато з них працювало і працює на керівних посадах. Це Герої Соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, Дев’ятко Володимир Григорович. Орденом Леніна нагороджені слідуючі випускники училища: Пташник В.Т.- працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порскало М.А. – колишній комбайнер колгоспу ім. Шевченка; Ващенко - колишній комбайнер колгоспу «Більшовик». Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені: Фом’юк С.О., Войтович О., Ярош Л., Поліщук Л., Чорний Б., Рудюк В. П. та багато інших. Відмінником профтехосвіти є колишній директор училища Кукса Василь Андрійович, який 30 років очолював училище. А стаж його роботи в цьому навчальному закладі 44 роки. Нині в ліцеї працює 30 викладачів і майстрів виробничого навчання. Серед них кращі - Дубовчук В. М., Леонець Л. В., Ямкова Т.П. З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. З 2004 року училище стає Андрушівським професійним ліцеєм і готує спеціалістів з слідуючих професій: тракторист-машиніст с/г виробництва, слюсар з ремонту с/г машині устаткування, водій автотранспортних засобів категорії «С», машиніст холодильних установок, кухар, бухгалтер, перукар, овочівник, квітникар, продавець продовольчих товарів. З метою виховання творчо обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів. Нині в ліцеї працює 12 гуртків художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивні секції. Центром народознавчої роботи в ліцеї став музей, над створенням якого працювали Л.І. Камзол і І. Л. Остафійчук. В спеціально відведеній під музей секції в гуртожитку вже обладнано8 кімнат, в яких зібрано предмети побуту українського народу, кращі зразки вишивок лозоплетіння, ткацтва, гончарства, писанкарства. Завжди викликає захоплення у відвідувачів українська світлиця та кімната, де зібрані матеріали про історію ліцею. Андрушівський парк зимою і літом вабить до себе гомоном могутніх дерев, площа його - 9, 38 га. Він був закладений в першій половині XIX століття. Насадження верхнього ярусу 150 – 170, а другого – 90 – 120-річного віку. Дендрологічний склад – дерева місцевих порід. Використовується як місце відпочинку. Найвизначнішою пам’яткою архітектури є палац поміщиків Бержинських (тепер приміщення Андрушівської школи I-III ступенів №1), збудований у стилі французького неоренесансу в середині XIX століття. Станом на кінець 2006року у місті нараховується 9,7 тис. жителів. Немалий літературний талант мала жителька Андрушівки Морозова (Гладка) Вероніка Януарівна (1890 – 1966), поетеса, відома під псевдонімом Вероніка Морозівна. Народилася в Андрушівці, в сімї волосного писаря. Закінчила Житомирську гімназію (1908), працювала в статистичному відділі Волинського губернського земства. Вірші почала писати під час навчання в гімназії. Літературна діяльність зблизила її з плеядою молодих талановитих авторів, один з яких – поет і мовознавець Микола Гладкий – в 1912 році став її чоловіком. Друкувалась в журналі «Рідний край», антології «Українська музика» та інших. В 1937 році, після того, як було репресовано чоловіка, повернулась до Андрушівки. В радянський час більш відома як перекладачка. Її перу належать переклади українською мовою творів Д. Лондона («Міжзоряний мандрівник», «Брехун Нам – Бок»), Г. Велса, К. Гамсуна, Г. Ібсена та інших. В роки Великої Вітчизняної війни знаходилась в евакуації, а після закінчення війни знову оселилась в Андрушівці. Близько двадцяти років працювала інспектором районного фінансового відділу і всіма забута померла 10 жовтня 1966 року в Житомирському будинку для пристарілих. Морозова – Курек Людмила Януарівна ( 1887 – 1952), поетеса, більш відома під псевдонімом Людмила Волошка ( інший псевдонім Л. Козачка), рідна сестра Вероніки Морозівни. Закінчила гімназію в Житомирі, підтримувала тісний зв’язок з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою. До 1917 року працювала в Житомирській « Просвіті», друкувалась в альманасі « Перша ластівка», в журналах « Рідний край», « Молода Україна», «Світло», « Українська муза», «Розвага», збірниках « Весна», « На вічну пам’ять Тарасові Шевченку» та ін. У 1917 році з дочкою переїхала в Андрушівку до батьків, де провела майже всі наступні роки свого життя. Авторка першої збірки « Пісні волі» ( 1917 р. Житомир). Кумечко Василь Олександрович - більше тридцяти років пропрацював шкільним учителем. Вірші пише з 14 років. Часто друкується в періодиці. Вірші пише « для душі» Уродженцями Андрушівки є: доктор історичних наук В.О. Замлинський ( 1930 – 1993); доктор технічних наук, член-кореспондент НАН України А. М. Підгорний (1932 р.н.); кінознавець, Заслужений діяч мистецтв України М. І. Слободян (1935 р. н.)

Житомирська область, за 43 км на південно-захід від райцентру Андрушівка.

Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.

Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня.

Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого. Канули в Лету мармурові каміни, обшита деревом їдальня. Лише домашній театр гнилим вuскалом посміхається до одинокого туриста, що випадково завітає в колишній маєток.

Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня.

Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.

Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового. В монастир мене, як ведеться, не пустили. "Там нічого не збереглося", - сказала монахиня, я так розумію, сестра Мінодора. "Божою поміччю виділили нам кошти на вікна в приміщеннях, де ми живемо". І справді – стоять біленькі склопакети. Вікна нежитлових приміщень затягнуті поліетиленовою плівкою. Як пояснила монахиня, так вони рятують будівлю від перезволоження, внаслідок якого вона руйнується, обвалюється цегла, падають шматки стелі... Держава передала будівлю монастиреві, на цьому допомога пам'ятці архітектури з її боку закінчилася.

Як повідомляє Yaro, палац почали приводити до ладу. Всередині ведуться роботи. Хто фінансує – невідомо.

Село Лебединці, від дня свого заснування, тепер стоїть на третьому місці. Перше населення було біля хутора. Там була долина, яка називалася "Криничка". Від цього хутора, попід вчорайшанським лісом, йшла дорога на Паволоч і називалася вона Бердичівським шляхом (в народі "Чумацьким Шляхом"). А біля цього шляху було озеро, яке називалось "безодня".

Струмок, біля якого розмістилося теперішнє населення починається на лебединських полях з болота, яке називалося "Святим озером". Біля цього озера одне з урочищ, на схід від села, називається "Церковним", або по народному "хрести".

На це поле перемістилися люди, які залишилися живими після знищення татарами першого поселення, яке називали "хуторище". В урочищі "церковище" знаходяться кам'яні хрести, закопані в землю, щоб не заважали обробітку землі. Однтм з яких, із слов'янським написом 1666 року, залишився на поверхні землі до 1941 року. За легендою, давнє село і церква теж були спалені татарами, а люди розігнані, побиті або забрані в полон. Це село називалося "Хрести".

Вверх від нього, до Бровок, є поле, що називається "могили". За легендою на цьому полі був великий бій і є старі могили.

Третє село, була ферма Городецького пана. На цій фермі було поселено 5 сімей кріпаків. Жили вони в п'яти хатах, біля великого ставка. За легендою ці сім'ї пан виграв в карти у свого знайомого із Лебедина, що на Сумщині. Ще одна легенда оповідає, що в ставках, біля панського будинку, були красиві чорні лебеді, яких розводили і доглядали кріпаки.

Село розташоване на берегах річки Нетечі. В 1741 р. в Лебединцях було 40 дворів, а в 1863 році було 974 жителів. Землі мав панський маєток 2662 десятини. У XVIII столітті село належало до обширних володінь пана Любомирського, а на початку XIX столітті пану Олещинському.

Церква Свято-Богословська, дерев'яна. Вона згадується у візиті за 1741 р. та 1746 р. Побудована в 1736 році. Стояла вона неподалік церкви, яка була побудована в 1787 році, і стояла до середини XIX століття. Теж була дерев'яна. Згоріла 31 липня 1856 року. На цьому місці була закладена кам'яна церква. Вона була відкрита 7 жовтня 1861 року.

Село Лебединці розташоване за 14 км, на південний схід, від районного центру та за 9 км від залізничної станції "Бровки".

В 1972 році в селі було нараховано 441 двір, де проживало 1350 чоловік. Перші писемні згадки про село відносяться до 1683 року.

Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім.Чапаєва. В одній з операцій загинули комсомольці: Ю.А. Шлапак, В.І. Гагич, І.С. Гагич та А.Т. Перець.

У лебединецькому лісі збереглася партизанська землянка того часу. Після війни, біля неї встановлено пам'ятний знак.

Уродженцями села є заслужений художник РРФСР В.С. Рогаль, заслужена артистка УРСР О.П. Павловські, кандидат сільськогосподарських наук Є.П. Шут, А.А. Зелінський, А.В. Кошмак.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Але пішла чутка, що здалеку на руську землю котяться татарські вози з грізними воїнами, які вбивають людей, знищують їх оселі, сіють за собою лихо. Зненацька налетіли вороги на село. Курявою вкрилась «Широка долина». Хоч завойовників було небагато, але вони були жорстокі і зголоднілі. Як сарана вони накинулись на бідняцькі пожитки. В одній хатині в кінці села жило семеро братів. Були вони вродливі і мали щиру вдачу. Всі вони стали на захист свого села. Мов казкові богатирі хоробро билися вони з татарами, себе не жаліючи. Та так і полягли в нерівному бою за рідну землю. Найменший брат Іванко вибравсь на високий явір, щоб бути вище від своїх ворогів. Скільки не намагалися татари знищити його, та все падали, скошені стрілами Іванковими. Тоді вороги додумались зрізати дерево. Впав додолу явір з хоробрим юнаком. І вороги його розіп’яли. На місці спаленого поселення виросло нове. Люди назвали його Іванковим, щоб пам’ять про хороброго юнака жила вічно. Іванків - село Андрушівського району. до 1923 року воно входило до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Розташоване на березі річки Гуйви за 25 км на північний захід від районного центру та за 7 км від залізничної станції Града. Перші писемні відомості про нього відносяться до 1501 року. У ХУІІІ ст. належало поміщикам Фортунату Михайловському та Мар’яні Моржковській. З 1800 року перейшло до родини Обуховських. На початку 80-х років ХІХ ст. маєток було продано окремими частинами: Лідії Орловській (2184 десятини) та Миколі Терещенку (577 десятин). У 1891 р. Лідія Орловська передала свою частину маєтку дітям: інженеру-технологу Аркадію Орловському та Ганні Вірській. У 1893 році, внаслідок розподільного акту, маєток повністю перейшов до Аркадія Орловського, а в 1894 році був проданий ним дружині колезького асесора Марії Нератовій. З 1899 року належав дворянці Ганні Тарасевич (уродженій графині Стебнок-Фермор), дружині відомого лікаря, академіка Льва Тарасевича. В Іванкові діяв цукровий завод, побудований Терещенком, з щорічним виробництвом цукру 385 тисяч пудів. На заводі працювало 495 робітників. Завод знаходився на території будинку-інтернату для престарілих. До заводу було прокладено шосейну дорогу від траси, яка збереглася до наших днів. Діяли церкви: Троїцька - дерев’яна, збудована у 1843 році на кошти поміщика Обухівського; Різдва Богородиці - дерев’яна, збудована у 1747 році на місці більш давньої споруди, приписана була до Троїцької парафії; католицька - каплиця. Зараз діє в селі кам’яна церква, а з дерев’яної побудували клуб після Жовтневої революції. У 1783 році в селі проживало 721 чоловік в 124 дворах; в 1899 році - 1865 жителів проживало в 303 дворах; в 1941 році було 1725 жителів, які мешкали в 418 дворах. З історичних джерел відомо, що поблизу Іванкова були урочища: Бойкова, Борочок, Босий Брідок, Брамина, Вигода, Гадки, Гниле Болото, Главіна, Жукова, Гнилища, Домковського, Нінькова, Корчі, Корчмище, Кринички, Лука, Мала Бездня, Марунчикова, Мерзляк, Некрашена, Очеретянка, Павлинівка, Погорілова, Собкеева, Сорочацька, Якубохнава. Уродженцем села є Герой Радянського Союзу Василь Максимович Мельник.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн