Даты указов: 27.06.1945 (медаль № 8926)
Савчук Степан Варфоломеевич - командир сабельного эскадрона 27-го гвардейского Краснознаменного кавалерийского полка 7-й гвардейской Житомирской Краснознаменной кавалерийской дивизии 1-го гвардейского кавалерийского корпуса 1-го Украинского фронта, гвардии старший лейтенант.
Родился 13 августа 1915 года в селе Глиновцы Андрушевского района Житомирской области в крестьянской семье. Украинец. Член КПСС с 1940 года. В 1929 году окончил 5 классов сельской школы. Работал в Червонском свеклосовхозе рабочим.
В ноябре 1936 года призван в ряды Красной Армии. В 1939 году окончил курсы младших лейтенантов. В боях Великой Отечественной войны с апреля 1942 года. Воевал на Западном, Центральном и 1-м Украинском фронтах. Был трижды ранен.
В первые годы войны С.В. Савчук командовал зенитно-пулемётным эскадроном. В ноябре 1943 года, после освобождения Киева, кавалерийский корпус обходил Житомир с севера. Запомнился командиру эскадрона бой у хутора Свитын. Здесь фашисты организовали сильный пулемётный огонь. Ни справа, ни слева обойти это место было невозможно. Тогда командир полка приказал С.В. Савчуку уничтожить огневые точки, открыть путь войскам.
Изучив обстановку, С.В. Савчук решил огнем одного взвода отвлечь внимание гитлеровцев, а сам с двумя другими выскочил на высотку. Позиция оказалась удачной. Отсюда огнем восьми пулемётов С.В. Савчук подавил огневые точки врага. Наши войска могли продвигаться дальше.
А ещё был бой под Тетеревкой, где было уничтожено 3 бронетранспортёра, 2 автомашины, много солдат и офицеров врага. В этом бою гвардии старший лейтенант Савчук был тяжело ранен. В свой полк С.В. Савчук вернулся только в мае 1944 года. Здесь он принял командование сабельным эскадроном.
В одном из боев у реки Сан в августе 1944 года командир полка приказал старшему лейтенанту С.В. Савчуку вплавь преодолеть реку и атаковать гитлеровцев. Эта задача была блестяще выполнена. Отлично справился С.В. Савчук и с другой боевой задачей — в глубине обороны противника захватить населенный пункт Дубецкое, удержать его и перерезать пути отхода врагу. Конники нанесли противнику существенный урон, уничтожили до сотни гитлеровских солдат и офицеров, разгромили штаб части и захватили штабную машину с документами.
В сентябре 1944 года шли бои за Карпаты. Здесь эскадрон должен был скрытно обойти опорные пункты противника в районе сёл Мысцово и Поляны, выйти в тылы гитлеровским гарнизонам и соединиться с чехословацким партизанским отрядом. С.В. Савчук решил с наступлением темноты провести эскадрон по руслу бурной горной реки.
Река оказалась неширокой и неглубокой, но стремительной. Идти было тяжело, местами течение сбивало с ног, но эскадрон упорно продвигался вперед. За ночь прошли по реке 12 километров и к рассвету вышли к селу Мысцово. Гарнизон гитлеровцев, ошеломленный внезапным нападением, не смог оказать организованного сопротивления и был уничтожен.
Соединившись с чехословацкими партизанами и действуя вместе с ними, эскадрон с тыла помог полку разгромить укрепленные опорные пункты противника на горных перевалах и успешно решить боевую задачу. В Карпатах старший лейтенант С.В. Савчук был второй раз тяжело ранен и эвакуирован в госпиталь. Едва зажили раны, С.В. Савчук возвратился в свой полк.
22 января 1945 года его эскадрон шёл в передовом отряде полка. При подходе к населенному пункту Шейвизе услышали ожесточенную перестрелку. Вскоре начальник головной походной заставы доложил, что встретил подготовленную оборону и прорвать её с ходу не смог. Захваченный в плен немецкий ефрейтор показал, что в Шейвизе обороняется не менее батальона. Подразделение противника имеет артиллерию и много пулемётов.
Командир эскадрона понял, что в лоб фашистский гарнизон не возьмешь. Тогда он приказал одному взводу наступать прямо и втянуть противника в бой. Другой взвод должен был обойти Шейвизе справа и ударить гитлеровцам в тыл. При этом производить как можно больше шума, вести интенсивный огонь из всех видов оружия.
Рассредоточиться, себя не показывать, пусть фашисты думают, что наступает большая воинская часть. Сам же С.В. Савчук с одним взводом решил идти по заболоченной лощине, откуда фашисты не ждали нападения, и, как только в бой втянутся два взвода, нанести удар по противнику слева.
Как и рассчитывал командир эскадрона, вовлеченные в бой гитлеровцы ослабили внимание к своему правому флангу и кавалеристов заметили только тогда, когда те развертывались для атаки. Лавиной налетел С.В. Савчук со своими конниками, смял вражескую оборону, ворвался в населенный пункт и в короткой, но ожесточенной схватке клинками и огнем автоматов уничтожил гарнизон, захватил два орудия, более двадцати исправных автомашин и мотоциклов, много оружия и боеприпасов. Путь подошедшему полку был свободен.
В конце января — начале февраля 1945 года ожесточенные бои развернулись при форсировании реки Одер и на её левом берегу. И в этих боях старший лейтенант С.В. Савчук показал пример мужества, беззаветной храбрости и отваги. Форсируя под сильным артиллерийско-миномётным и пулемётным огнём Одер, его эскадрон первым вышел на вражеский берег и, увлекаемый идущим впереди командиром, вступил в бой с превосходящими силами гитлеровцев. Спешенные кавалеристы захватили плацдарм и закрепились на нём.
Удар за ударом обрушивали фашисты на эскадрон С.В. Савчука. Но не дрогнули советские воины. Нелегко было эскадрону. Росли потери, кончались боеприпасы, ранен командир. Дав себя наскоро перевязать, старший лейтенант С.В. Савчук вновь ринулся в самую гущу боя, появлялся там, где было наиболее трудно, словом и личным примером воодушевлял солдат.
Вот бойцы услышали его громкий голос; поднявшись во весь рост, он бросился в атаку на вклинившегося в боевые порядки эскадрона противника. И враг опрокинут, бежит обратно. Шесть контратак отбили отважные кавалеристы и удержали плацдарм, дав возможность остальным подразделениям полка форсировать Одер. Несмотря на ранение, С.В. Савчук продолжал командовать эскадроном в дальнейших боях за расширение плацдарма.
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 27 июня 1945 года за беспримерное мужество, смелость и отвагу, проявленные во многих боях, и в частности при форсировании Одера, захват и удержание плацдарма, умелое руководство эскадроном в сложной обстановке гвардии старшему лейтенанту Степану Варфоломеевичу Савчуку присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда" (№ 8926).
С 1946 года капитан С.В. Савчук в запасе. Работал председателем сельпо в селе Высокое Черняховского района Житомирской области. Жил в Житомире. Скончался 21 августа 1985 года. Похоронен в селе Глиновцы.
Награжден орденом Ленина, двумя орденами Красного Знамени, орденами Отечественной войны 2-й степени, Красной Звезды, медалями.
В селе Глиновцы именем Героя названа школа.
Биография предоставлена Игорем Сердюковым
Источники:
Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Том 2. М.: Воениз., 1988
Золотые Звезды Полесья. 3-е изд., Киев, 1985
Никипорець Кузьма Мусійович, вчитель фізики, відмінник народної освіти, почесний громадянин Андрушівки, ветеран Великої Вітчизняної війни.
Час невпинно наближає до дати, з висоти якої хочеться поглянути на свій життєвий шлях, оцінити все, що встиг зробити, проаналізувати, чи достойно жив і живу. Часу тепер на роздуми і оцінку є вдосталь. Тож, наче хроніку, кадр за кадром переглядаю все прожите…
Народився я в 1922 р. в с. Радичів Понорницького (нині Коропського) району Чернігівської області в бідній селянській родині, якій належало 1,5 десятини землі, не враховуючи городу і сінокосу на лузі біля Десни.
Матері не пам’ятаю, вона померла, коли я ще був малий. Батько одружився вдруге. Мачуха була доброю жінкою, до мене ставилася, як і до своїх дітей. Трудився з дитинства, глядів менших братиків Тимофія і Миколу. У 1938 р. закінчив семирічку і вступив у 8 клас Крисненської десятирічки, де з нашого села навчалося ще 13 учнів. В теплу пору року ми долали тих 8 км пішки, а взимку, коли були великі снігопади і яром було не пройти, а через с. Іванків — надто далеко, жив на квартирі. А вже в 10 класі добирався додому за будь-якої погоди аж увечері, стомлений лягав на теплу лежанку, засвічував каганець і готував уроки.
Але мало не залишив був школу — вийшов закон про платне навчання, а батькові нічим було платити за нього. Я дуже сумував, що доведеться покинути науку. Хтось з товаришів розповів про це вчителям. Директор школи дозволив мені продовжувати навчання. Дякуючи цьому доброму і чуйному чоловіку, я закінчив десятирічку, одержавши атестат відмінника.
У мене була мрія — вступити в Ленінградське військове артилерійське училище інструментальної розвідки. А для цього потрібні були гроші. Вирішив заробити їх сам. З цією метою ми з товаришем попросилися в бригаду, яка сплавляла ліс. Пароплавом добралися до Трубчевська Брянської області, поселилися у фанерних будочках на березі Десни. Пропрацювали день, а наступного десь під вечір прибіг посильний з контори лісосплаву зі страшною звісткою — сказав, щоб загасили всі вогнища, бо розпочалася війна. Потім він з’явився знову і повідомив, що мене викликають у військкомат.
Ось так я повернувся в батьківську хату без зароблених грошей, із розтоптаними війною планами, потім пішов в Понорницький військкомат. Декілька разів відправляли мене назад додому зі скупими пожитками в торбі та сухарями, веліли чекати повістку. Та скоро німці захопили наше село, розпочалися чорні дні окупації, розстріли, переслідування. Молодь виловлювали, як звірину, відправляли в Німеччину на примусові роботи. Піймали і мене. Привезли нас в район на комісію. Мені пощастило, лікар, що робив огляд, був батьком мого колишнього однокласника, тож він сказав німцям, що в мене тиф, мене відпустили додому.
Аби вижити, працювали з батьком біля землі, яку весною 1943-го розділили німці між людьми, а також тяглову силу і інвентар. Нам дістався віл. Ним ми і орали поле — батько за плугом, а я — в погоничах.
Село наше звільнили від фашистського ярма 18 вересня 1943 р. і я пішов на фронт. Зарахували мене у 188-й артилерійський стрілецький полк Забайкальської стрілецької дивізії. Під час форсування Дніпра неподалік м. Лоєв, що в Білорусії, мене поранило, а після шпиталю вже служив у 915-ій кулеметній роті.
Якось терміново викликають мене в штаб батальйону. Начальник штабу повідомив, що мене направляють на семимісячні курси підготовки молодших лейтенантів. Я відмовився. Якщо раніше дуже хотів стати військовим, то тепер, побачивши, яка відповідальність покладається на них, втратив таке бажання.
Мої фронтові дороги пролягли не лише по території Білорусії, а й України — наш полк проходив через Овруч, тиждень стояв в Бердичеві, а потім взяв курс на Захід. В Тернопільській області вступили в запеклий бій з фашистами. В березні 1944-го мене вдруге поранило.
Після лікування в шпиталі м. Житомира служив в окремій винищувально-протитанковій дивізії.
В складі цієї частини дійшов до Австрії, де в м. Грац зустріли довгождану Перемогу. Радощам не було меж… Майже все літо 1945-го ми стояли в таборі у підніжжя гірських Альп. І тільки наприкінці серпня наша дивізія вирушила в напрямку Радянського Союзу. Думали, що уже не за горами Батьківщина. Але зупинилися в Румунії. Там і зимували. В грудні 1946 р. я демобілізувався. Рік працював у колгоспі на різних роботах.
Одного разу до нас в хату завітав вчитель молодших класів Г. Т. Ященко і запропонував мені йти працювати в школу. Його пропозиція мене трохи спантеличила, бо ж не мав ніякої підготовки. Та Григорій Тихонович пообіцяв у всьому допомогти. І допоміг. Так я став вчителем. Заочно закінчив Новгород-Сіверське педагогічне училище імені Ушинського. Всякі курйози були на початку моєї педагогічної діяльності. Все ж робота з дітьми мені подобалась і батьки моїх учнів були задоволені та й завідуючий райвно врешті підбадьорив, сказавши, що з мене буде-таки непоганий вчитель.
Я вирішив і далі йти цією життєвою стежкою — у 1951 р. вступив на фізичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка.
Завідувач кафедри молекулярної фізики О. З. Голік дуже хотів, аби я залишився працювати у нього на кафедрі, але я вирішив продовжувати вчителювати. Коли було розприділення, вибрав собі Андрушівку, де на педагогічній ниві пропрацював з 1956 по 1992 рік. Знаю, що був надто вимогливим вчителем, бо хотів, аби мій предмет знали. Під час численних зустрічей випускників різних років, на які мене завжди запрошують, я зрозумів, що колишні мої учні не тримають на мене зла, а навпаки — вдячні за науку.
За роки педагогічної роботи нагороджений грамотами дирекції школи, райвідділу освіти, міністерства освіти України та Радянського Союзу, а також нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», присвоєне мені звання “старший вчитель”, “вчитель-методист”. Але найвищою нагородою для мене є шана і вдячність моїх колишніх учнів, повага людей, з якими працював і живу поруч.
Скажу відверто, нелегке життя прожив, багато трудився фізично. Я й тепер у свої 90 не випускаю з рук сокири і пилки.
Важко уже, але я задоволений. Не збираюся здаватися рокам.
Кузьма Никипорець
Ніна Марцелівна Лоханська народилася 16 травня 1927 року у с. Стара Котельня у сім’ї службовця. Дитинство пройшло в Андрушівці, де і вступила на навчання до АСШ №1. Першою вчителькою була Віра Юхимівна Павлівська, яку учні любили і дуже поважали. Ніна Марцелівна в день 70-річного ювілею своєї першої вчительки у 1953 році у привітальному листі писала: Я пам’ятаю як прийшла до Вас в перший клас, як Ви були для нас не лише вчителькою, а і матір’ю. Я пам’ятаю, скільки Ви приділяли кожному з нас уваги…Спасибі Вам за перше слово, яке Ви навчили нас писати, спасибі за той фундамент, який Ви заклали і на якому побудоване все наше життя”. Коли Ніна була ще в першому класі, вже тоді у неї зародилася мрія стати вчителькою. Вчилася відмінно. До війни Ніна Марцелівна встигла закінчити лише 6 класів. У роки війни сім’я не встигла евакуюватися, і до визволення прожили в Андрушівці. Родичі Ніни Марцелівни були пов’язані з партизанським підпіллям, і в роки війни Ніна, ризикуючи життям, переносила повідомлення партизанам, листівки на дні відерця з вугіллям, або в туфельках. Після звільнення Андрушівки продовжила навчання в школі, яке завершила у 1947 році, і цього ж року поступила до Мінського педагогічного інституту ім. Горького на факультет іноземних мов. Мінськ був майже повністю зруйнований після війни, доводилося і навчатися, і відбудовувати місто. Але у всіх мінчан панував гарний настрій, бо був мир, і життя налагоджувалося. Навчалася сумлінно, після війни у всіх була велика тяга до знань, і до навчання студенти відносилися дуже відповідально. Так як на відбудові міста працювали полонені німці, Ніну з однокурсниками часто запрошували як перекладачку. Так на практиці формувалася ота гарна вимова, яку потім неодноразово відмічали природні носії мови. У Мінську у цьому ж інституті Ніна Марцелівна познайомилася з майбутнім чоловіком Йосипом Володимировичем Лоханським.
У 1951 році Ніна Марцелівна повернулася до Андрушівки і до своєї рідної школи вчителькою німецької мови. Вчителькою вона була від Бога. Разом з чоловіком віддано працювали, набували професійного досвіду, займалися позакласною роботою. Разом їздили на туристські змагання, разом створювали кабінети, музеї, завжди підтримували і розвивали ідеї один одного. У 1961 році за ініціативи Ніни Марцелівни було створено Клуб інтернаціональної дружби, незмінним керівником якого вона була на протязі багатьох років. Налагодили листування з ровесниками з різних куточків світу. Мабуть, кожен учень школи у ті роки вважав за честь бути членом КІДу. Школярі листувалися не лише з ровесниками з союзних республік, але і з ровесниками з НДР, Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Китаю. КІД був колективним членом Товариства радянсько-болгарської дружби. Юні інтернаціоналісти мали свій статут, емблему – білий голуб на фоні голубої земної кулі, а також девіз „За мир і щастя на планеті, за дружбу всіх дітей землі”. Члени КІДу брали участь у вікторинах, оголошених республіканськими газетами. Клуб був нагороджений Почесними грамотами Радянського та Республіканського комітетів захисту миру, Міністерства освіти УРСР, інших установ. Власне, все чого досяг клуб – в першу чергу заслуга Ніни Марцелівни.
Хоча у молодої сім’ї педагогів вже було двоє дітей, будувалася хата, вони продовжували шліфувати свою майстерність. Зрозумівши, що англійська мова з часом стане мовою спілкування у багатьох країнах, Ніна Марцелівна поступила до Житомирського педагогічного інституту на відділення англійської мови, який успішно закінчила, отримавши другу освіту, і почала викладати дві мови. Після уроків, а заняття тоді були у дві зміни, Ніна Марцелівна проводила факультативи та гуртки, готувала тематичні вечори, фестивалі на іноземних мовах. А вже після цього ночами готувала наочний матеріал на наступний день. Скільки таблиць було написано ночами, скільки літератури перечитано… І знання її учнів, і один з найкращих кабінетів, спочатку звичайний, а потім з аудіотехнікою, лінгафонний кабінет, і вся позакласна робота по інтернаціональному навчанню принесли визнання і школі, і вчительці.
Грунтуючись на досвіді Ніни Марцелівни, Житомирський обласний інститут підвищення кваліфікації учителів організував школу передового педагогічного досвіду по іноземній мові при АСШ №1, а керівником призначив Ніну Марцелівну. Вона з великим натхненням та щирістю передавала свій досвід молодим вчителям, завжди раділа їх успіхам, допомагала набувати досвід і передавала свою любов до роботи. Діяльність школи творчо розвивалася, і у вересні 1977 року на базі Андрушівської середньої школи №1 було створено районний методичний центр учителів іноземних мов, керівником якого стала вчитель-методист Ніна Марцелівна Лоханська. У жовтні 1981 році на базі методичного центру було проведено республіканський семінар учителів іноземних мов, у роботі якого прийняли участь педагоги з різних куточків України, і навіть з Прибалтики.
Першою в районі їй присвоюють звання „Вчитель-методист”. Серед трудових нагород – знак „Відмінник народної освіти України”, медалі „За доблестный труд», „Ветеран праці”, понад 40 грамот районного і обласного відділів народної освіти, Міністерства освіти. У її трудовій книжці був лише один запис – робота в АСШ № 1.
Йосип Володимирович Лоханський народився 8 січня 1926 року в сім’ї селян, у с. Храпков, Хойнікського району Гомельської області Білорусії, де і пройшло голодне і важке дитинство. Коли Йосипу Володимировичу виповнилося 12 років, по неправдивому анонімному наклепу заздрісника-односельця було арештовано, а потім заслано до Сибіру батька, який був повністю реабілітований лише в 1956 році. У сім’ї було четверо малих дітей, і усім їм прийшлося найматися на роботу. Працював Йосип Володимирович дуже старанно, розуміючи, що потрібно допомогти мамі та молодшим дітям, а вечорами йшов на навчання до школи.
Та прийшов 1941, розпочалася війна. Село зайняли німці. Фашисти вивозили молодь на роботи до Німеччини, і щоб не потрапити туди, Йосип з молодшим братиком переховувався, доки Червона армія не звільнила село від фашистів 24 листопада 1943 року. Йому в цей час було 17 років, і він пішов до лав Червоної армії. Спочатку його направили у полкову школу , після закінчення якої прослужив до кінця війни у діючій армії. Перемогу зустрів під Берліном. Там при обстрілі наших позицій був контужений. Після лікування у шпиталі продовжував служити у 3-го гвардійському корпусі, а у листопаді 1946 року був демобілізований.
Після повернення у рідне село, почав працювати різноробочим і водночас готуватися до вступу у інститут. У 1947 був зарахований до Мінського педінституту на факультет іноземних мов, французьке відділення. У 1948 році на 2 курсі зустрів свою долю, студентку 2 курсу факультету німецької мови Ніну Марцелівну, яка була родом з Андрушівщини. Вони одружилися. Після закінчення 2 курсу Йосип Володимирович перевівся на історичний факультет Мінського педінституту ім.. Горького, і паралельно навчався у Мінській Вищій профшколі ВЦСПС, яку успішно закінчив у 1952 році. Диплом школи також прирівнювався до дипломів учительських інститутів, отож отримав другу вищу освіту. У цьому ж році Йосип Володимирович переїхав у Андрушівку, отримавши призначення в АСШ №1 вчителем історії. З 1953 по 1957 роки працював директором вечірньої школи робітничої молоді. З 1957 по 1959 роки – вчителем історії АСШ №2, а з 1959 – вчителем історії АСШ №1. З 1967 року – організатором позакласної виховної роботи АСШ №1, а з 1975 року по 1989 рік – директором СШ №1. За ці роки керівництва школою було добудовано шкільну їдальню, перекрито оцинкованим залізом головний корпус школи, завершено роботи з будівництва спортивного і актового залів, обладнано навчальні кабінети меблями і новими технічними засобами навчання. Мріяв про будівництво нового приміщення школи і навіть було виготовлено проектно-кошторисну документацію, та нестабільність у країні не дала змоги втілити плани у життя. З перших кроків роботи на посаді директора він говорив і докладав усіх зусиль щоб школа була першою не лише за номером.
Йосип Володимирович завжди намагався залучати талановитих учнів до краєзнавчої роботи, туризму, вивчення історії рідного краю. Ним був створений гурток юних краєзнавців- слідопитів, який працював майже 20 років. На основі зібраних ним та слідопитами матеріалів в АСШ № 1 у 1964 році було створено історичний музей та Музей бойової і трудової слави, в яких експонувались матеріали з археології, знаряддя праці і побуту ХVIII-XIX століть, зброя та документи періоду громадянської та Великої вітчизняної воєн, фотоматеріали, інформація про історію Андрушівщини, про видатних земляків та випускників школи. Та на жаль, чудовий і правдивий музей був знищений на початку 90-х років, проте зараз музей спільними зусиллями, в тому числі і Йосипа Володимировича, намагаємося відновити.
Йосип Володимирович був ініціатором побудови обеліску жителям Андрушівщини, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни, зі своїми слідопитами віднайшли багато прізвищ, що потім були викарбовані на обеліску. Також встановили імена героїв-визволителів що загинули при звільненні Андрушівки, і біля раніше безіменного пам’ятника у парку було встановлено плиту з іменами воїнів визволителів. Слідопити розшукали адреси рідних, які з різних куточків СРСР приїздили поклонитися до братської могили.
Головними рисами Йосипа Володимировича є високий професіоналізм та глибоке знання предмету, ерудиція, самодисципліна, вимогливість, чуйність. Підготовлені ним учні успішно виступали на олімпіадах, він завжди допомагав у роботі предметних гуртків та у організації шкільних вечорів, у роботі Клубу інтернаціональної дружби, гри „Зірниця”., організовував поїздки з вчителями та учнями до міст-героїв Києва, Мінська, Москви, Севастополя, Бреста, Ленінграду, Волгограду, до Хатині, Архангельська, Вільнюса. Команда туристів Андрушівської СШ№1, якою він керував протягом багатьох років, завжди займала призові місця на обласних змаганнях, та багато іншого було зроблено за довгі роки роботи.
Окрім основної педагогічної та адміністративної роботи на різних посадах, яку він завжди виконував сумлінно, цікавився і приділяв багато часу історії рідного краю і намагався передати отримані знання жителям Андрушівщини. За ці роки зібрано величезну кількість матеріалів по археології, архівні матеріали з історії Андрушівки. Його нариси про Андрушівку опубліковані у книзі „Історія міст і сіл УРСР” у томі „Житомирська область”, вступні статті про Андрушівщину до „Книги Пам’яті України, Житомирська область” та в першому томі „Книги скорботи України”, та не менше 200 правдивих статей з історії рідного краю, про визначних людей Андрушівщини, про рідну школу та її вихованців в районних газетах „Соціалістичний шлях”, „Перемога”, „Шлях до комунізму” та „Новини Андрушівщини”, в обласних газетах „Радянська Житомирщина”, „Зірка надії”, „Пульс”, „Комуніст Полісся”, „Народ і правда”, у республіканських газетах „ Молодь України”, „Радянська освіта”, „Сільські вісті”, „Комсомольское знамя”, „Ветеран України”, в газетах „Зоря” (Дніпропетровськ), „Вінниччина” та в наукових журналах „Український історичний журнал”, „Пам’ятники України”, „Архіви України”. У 2012 році була опублікована книга Йосипа Володимировича „Патріоти. Партизани та підпільники Андрушівщини у боротьбі за визволення України (1941-1944 рр)”., а зараз він працює над матеріалами по історії нашої школи.
В різні роки Йосип Володимирович виконував чимало громадських доручень — очолював профспілку вчителів, районне товариство „Знання”, організацію ветеранів та інвалідів війни, та ін.
Ратні і трудові діла Йосипа Володимировича відзначені державними нагородами: ”Орден Вітчизняної війни ІІ ступеню”, орден „За мужність”, орден „За заслуги ІІІ ступеню”, медалі „За взяття Берліна”, „За взяття Кенігсберга”, „За перемогу над Німеччиною”, „За звільнення Білорусіі” „За доблесну працю”, знаком „Відмінник народної освіти” та десятки грамот та ювілейних медалей.
Учні і колеги завжди з великою повагою звертаються до свого учителя і директора, хоча він давно на заслуженому відпочинку. Учні, колеги, друзі часто спілкуються з Йосипом Володимировичем, пишуть про нього, згадуючи минулі події. Ось лише деякі з них. Витримка із статті В. Улянинського „Передусім — учитель” ( газета „Житомирщина”, № 25, 3.03.98 р.): „…Учительська праця, вважає Й.В.Лоханський, невіддільна від творчості. За плечима більше сорока років педагогічного стажу. Його нестандартні уроки, збагачені додатковою, позапідручниковою інформацією, місцевими фактами, досі пам’ятні багатьом…Гордістю школи був краєзнавчий музей, виплеканий директором (Йосипом Володимировичем). Упродовж багатьох років він невтомно збирав цінні експонати, документи, фотографії, записував розповіді ще живих на той час свідків і очевидців значимих подій…Учасникам шкільного краєзнавчого гуртка, активу музею вдалося розшукати членів екіпажу танка у складі І.Д.Степанова, П.Т.Бабушкіна, С.І. Гутмахера з 44-ї гвардійської танкової бригади, який першим, визволяючи Андрушівку, увірвався в населений пункт в ніч з 26 на 27 грудня 1943 року. … Не старіє душею ветеран. І сьогодні, як і колись він на вістрі життя, займає активну життєву позицію. Часто зустрічається зі шкільною молоддю… Читачі (газети „Новини Андрушівщини”) пам’ятають як Й.В.Лоханський допоміг німцю Ф.Аппельту з далекого міста Бобінгена розшукати місце загибелі брата Вільгельма…Його було збито над Андрушівкою, а впав він поблизу нинішнього саду с.Гальчин, там же члени екіпажу були захоронені. Йосип Володимирович розшукав свідків (дехто з них живий ще й донині), встановив точне місце падіння літака…Запитую Йосипа Володимировича:”Що рухало Вами, що спонукало до цих пошуків? Чи не було неприязні до колишніх ворогів?” . „Однозначно відповісти не можна, — сказав він.- Було, насамперед, нормальне бажання допомогти людині, яка розшукувала понад 50 років місце загибелі свого брата. Не останню роль, безумовно, відіграли прагнення з’ясувати всі обставини, сам процес пошуку. Хотілося хай не на рівні високої політики, а народної дипломатії обговорити ті події, той час, трагедію поколінь…”. Ось інша стаття колишніх колег про Йосипа Володимировича в газеті „Новини Андрушівщини”, №1, 06.01.2011 р.: „ Педагог з великої літери, історик – краєзнавець, завуч з позакласної роботи, директор першої міської школи. На якій би посаді він не працював, скрізь трудився творчо, з повною віддачею і великим ентузіазмом…. Й.В.Лоханський – вчитель широкої ерудиції, людина з багатющим життєвим досвідом, краєзнавець і правдолюб, завжди багато працював над тим, аби розширювати дитячий кругозір, збагачувати серця школярів добротою…”. Інформація про Йосипа Володимировича внесена до книги Г.Л.Махоріна „Андрушівщина: історія і сьогодення”(2011 р.) та П.МИХАЙЛЕНКА та ін. :”Видатні постаті Андрушівщини”.
За багаторічну сумлінну педагогічну працю, високий професіоналізм, активну краєзнавчу і громадську діяльність рішенням Андрушівської міської ради від 25 липня 2006 року Лоханському Йосипу Володимировичу було присвоєно звання почесного громадянина міста Андрушівки.
В Андрушівку ми, Репринцеві Ф.С., О.І., прибули в 1947 році після закінчення Дніпропетровського університету, за призначенням в АСШ №1.
Їхали з осторогою і наміром відпрацювати 3 роки, а вийшло так, що прожили цілих 20 років. Дім побудували, дітей виростили. А чому? Бо вже в перший день приїзду Андрушівка зустріла нас теплим серпневим днем, морем квітів у кожному дворі, школа в чудовому парку біля озера з каштанами-велетнями. Вся ця картина нас приємно вразила. Страхи трішки пройшли. Але треба ж було ще зустрітися з дирекцією школи, педагогічним колективом. Тут душа була ще не на місці. Хвилювання було даремне. В колективі нас так прийняли, що ми зовсім не відчули себе новенькими. Навпаки, нам здалося, що ми тут були все життя, і всі нам давно знайомі. Це тому, що вчительський колектив був уже з великим життєвим досвідом і високо фаховий. Завдяки професійності колег, їх майстерності, аналізу уроків і порадам мені вдалося зробити уроки не лише науковими, а й методично правильно побудованими та успішно донести знання учням. Більшість з них почали працювати у школі ще до війни. Завдяки керівництву школи колектив був по-сімейному згуртований, дійсним патріотом школи. Ми, як молоді спеціалісти, були оточені увагою і турботою з боку вчителів. Вважаємо, що фахові знання ми одержали в Дніпропетровському університеті, а педагогічну майстерність, життєвий досвід одержали в «університеті» СШ №1 м. Андрушівка від найкращих носіїв високої моралі і вчення – вчителів цієї школи.Як наслідок наполегливої праці над собою, я отримала урядові нагороди, а мої учні були переможцями Республіканських олімпіад по географії. Подальше моє життя зв язане з Дніпропетровську, роботою в двух школах,Але ніде я не підвела РІДНУ ШКОЛУ. Навпаки показала, як вчителі працюють на периферії. І коли я розповідала про організацію роботи в нашій школі, про колективі , про позакласну роботу, художню самодіяльність, про якість знань учнів, які підтвердили це в подальшому житті — ніхто не міг повірити, що в школі можна здійснити такий об єм роботи, та ще й так якісно. Директор школи , де я працювала, часто просив розповісти про роботу в Андрушівській школі. А йому кажу, що це йому ні до чого, бо в своїй школі він все одно цього не здійснить. Але все таки щось розкажу… Так він мені каже , що йому цікаво, але хіба його щкола гірша.., .а я й кажу — гірша не гірша, але не така! -Я каже , оце вас слухаю, та мені наче ніж в серце…
Сорок п’ять років пройшло з того часу, як ми виїхали з Андрушівки, але спогади про колег, і живих, і тих, що відійшли у вічність – свіжі, теплі, незабутні. В цій школі пройшли найкращі роки нашої творчої праці, серед найкращих людей, яких ми зустрічали на своєму життєвому віку. І зараз згадую мою школу, моїх учнів, яких я люблю все своє життя. Ми працювали в той час , коли і батьки і діти хотіли вчитися, а школа була центром культури і освіти, і взагалі центром життя молоді в Андрушівці. З таким дітьми я б пройшла ще раз свій трудовий шлях з радістю!
Десятки андрушівчан старшого покоління з великою вдячністю і любов’ю згадують першу вчительку – Віру Юхимівну Павлівську. Це вчителька – берегиня нашої школи, і усі випускники школи мають пам’ятати, що саме ця тендітна жінка зберегла і саме приміщення школи, і навчила першим літерам, добру і відповідальності сотні дітлахів, які через десятки років пронесли її настанови. Переселення школи у сучасне приміщення відбулося в червні 1920 року, після звільнення Андрушівки від білополяків частинами Першої кінної армії під командуванням С.М.Будьонного. Жителі селища хотіли знести з лиця землі палац. Перед центральним входом майбутньої школи зібрався великий натовп андрушівчан, які поривалися підпалити будинок. Та тут на захист його стала вчителька Віра Юхимівна Павлівська. Піднявшись на сходи, вона розповіла людям, що незабаром з панських покоїв Радянська влада зробить просторі класи, і діти всіх андрушівчан прийдуть до них, щоб здобути освіту, на яку колись мали право лише пани. І натовп обурених зупинився перед світлим розумом і переконаністю педагога.
Так воно і сталось. Через кілька місяців по цьому Андрушівський волревком раз і назавжди передав палац під школу. Саме завдяки Вірі Юхимівні багато поколінь андрушівчан вчилося у просторих світлих класах палацу. Віра Юхимівна Павлівська – Вчителька молодших класів, у 1954 році отримала звання Заслуженої вчительки Української РСР, була кавалером ордена Леніна та нагороджена медаллю „За трудову доблесть у Великій Вітчизняній війні”, зустрічалася з керівниками країни М.І.Калініним, Н.К.Крупською, С.М.Будьонним, допомогла зробити перші кроки до знань сотням дітей.
Віра Юхимівна закінчила Київську єпархіальну вчительську школу у 1903 році. Після закінчення працювала на Київщині, Вінниччині, Житомирщині. Її учні назавжди запам’ятали її доброту, витриманість, такт. У Віри Юхимівни завжди вистачало часу і для відвідування учнів вдома, і для громадської роботи – вона часто відвідувала засідання виконкому районної Ради депутатів, займалася благоустроєм, привчала малюків займатися впорядкуванням вулиць. Це і її заслуга, що її колишній учень Борис Мазорчук став відомим лікарем, доктором наук, професором, що Арсен Гаскевич одержав орден Леніна, що Марії Сетінсон присвоєно звання заслуженої вчительки УРСР. Серед колишніх учнів Віри Юхимівни багато вчителів. Вона була і першою вчителькою Ніни Марцелівни Лоханської, яка після закінчення інституту повернулася до рідної школи вчити дітей іноземним мовам. В день 70-річного ювілею своєї першої вчительки у 1953 році у привітальному листі Ніна Марцелівна писала: „Я пам’ятаю як прийшла до Вас в перший клас, як Ви були для нас не лише вчителькою, а і матір’ю. Я пам’ятаю, скільки Ви приділяли кожному з нас уваги… Спасибі Вам за перше слово, яке Ви навчили нас писати, спасибі за той фундамент, який Ви заклали і на якому побудоване все наше життя”. Любов до першої вчительки вплинула на вибір майбутнього трудового шляху.
А ось як згадував про Віру Юхимівну у далекому 1959 році її учень, тепер уже шанований професор Борис Мазорчук,: „…Скільки вміння, часу і здоров’я потрібно, щоб прищепити цікавість і любов до навчання цій непосидющій, часто неслухняній дітворі? А як же їх зацікавити? … Вона приносила на уроки ілюстраційні малюнки, наочне приладдя, водила учнів на дослідні ділянки школи, на екскурсії до місцевої друкарні, на заводи. Прищеплювала їм любов до праці, до навчання….Пройдуть твої літа, молоді неповторнії, ти вступиш у нове, щасливе життя, а пам’ять про перших своїх вчителів залишиться назавжди, як приємний спогад про щасливе дитинство, дитячі мрії і перший шкільний дзвінок”.
Віра Юхимівна Павлівська (1883-1969) похована на старому кладовищі в Андрушівці.
В цьому році минає 50 років, як був призначений директором Червоненської середньої школи молодий і енергійний вчитель О. В. Сторожук. Розпочалось будівництво нового приміщення школи. Олександр Васильович з головою поринув у щоденні клопоти. Був він і педагогом, і інженером-будівельником. Потім зводили їдальню, гуртожиток, обладнували стадіон. З його ініціативи в навчальному закладі ввели автосправу, було також зразкове підсобне господарство, гарні ділянки, теплиця. Життя в школі вирувало. Вона одна з перших в області перейшла на кабінетну систему навчання. Цьому передувала колосальна робота по обладнанню сучасних предметних кабінетів, в яких навчалося 1300 учнів. Ґрунтовні і міцні знання з основ наук давав дітям великий педагогічний колектив. Вчителі пишалися тим, що багато їх випускників одержували золоті та срібні медалі. Душею шкільної родини був талановитий організатор, новатор О. В. Сторожук. Він встигав вести велике підсобне господарство, керувати навчально-виховним процесом. Жив школою, віддаючи роботі весь свій талант, був справжнім інженером дитячих душ. Йому цілком заслужено було присвоєно звання Заслужений вчитель України. Сорок років пропрацював Олександр Васильович директором Червоненської школи. На жаль, рано пішов з життя. Вже 10 років його немає серед нас. Але пам’ять про нього живе в серцях вдячних випускників, тих, хто працював з ним. В червні поточного року в Червоненській дільничній лікарні встановлено меморіальну дошку в пам’ять про колишнього головного лікаря М. В. Мриглода, який 26 років завідував лікарнею і багато зробив і для медичного закладу, і для людей. За це варто вклонитися колективу лікарні. Хотілося б, аби такий крок зробив і педагогічний колектив Червоненської ЗОШ І-ІІІ ст., уже не кажу, щоб навчальному закладу присвоїти його ім’я. Ця людина варта того, аби належним чином вшанувати пам’ять про неї.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
«У будь-якій школі я можу підготувати призера обласної олімпіади»
Знайти його можна не на кафедрі, а серед студентів. Його блакитні очі відразу програмують вас на хороший настрій. Молодий, творчий, закоханий у свій предмет викладач кафедри прикладної інформатики та математики Сергій Станіславович Жуковський.
Народився 23 червня 1972 року в селі Малі Мошківці Андрушівського району Житомирської області.
Інформатикою цікавився ще будучи в школі. «Я відразу захопився цим предметом. Але в ті часи викладання й техніка були на досить примітивному рівні. Тому паралельно записався на курси». Після закінчення школи вступає на фізико-математичний факультет Житомирського державного педагогічного інституту.
«Я виріс у сім’ї вчителів, серед зошитів та книг. І хоча учнем був мовчазним та сором’язливим, все ж не побоявся обрати педагогічну стежку».
В студентські роки був учасником хору «Янтарів», де акомпонував грою на скрипці. «Основний мій інструмент – скрипка. Але, крім цього, граю на сопілці, фортепіано, баяні, гітарі. У хорі був впродовж навчання в інституті. За цей час ми об’їздили пів-України, були постійними учасниками різноманітних фестивалів, часто давали власні сольні концерти».
Отримавши диплом, був направлений на роботу в одну із шкіл Андрушівщини. «У класах було 5-7 учнів. Я викладав математику. Вже тоді робив спроби готувати дітей до участі в олімпіадах, але в нашу школу так і не дійшло жодного запрошення».
Відсутність хорошої бібліотеки, комп’ютерів та учнів пригнічувала. Молодий вчитель відчуває, що йому недостатньо простору для реалізації своїх ідей. «Коли я прийшов до голови районного відділу освіти з приводу роботи, він запитав мене: „Що таке Windows?”. Я чесно відповів, що не знаю. „Діти знають більше за вас”, і почув у відповідь. А через два роки мої учні вже займають перше місце у районній олімпіаді з інформатики».
З того часу Сергій Станіславович починає серйозно займатись підготовкою здібних учнів до участі в змаганнях та олімпіадах. За період роботи на посаді вчителя підготував близько десяти призерів обласних і чотири призери всеукраїнської олімпіади.
У 2002 році працює в Житомирському міському ліцеї при Житомирському державному технологічному університеті. У 2004 році запрошений на посаду асистента в наш університет.
«Зізнаюся чесно, працювати з учнями мені подобається більше. Там є справжня робота, яка виливається в конкретний результат. Студенти в цьому плані пасивніші, немає того бажання і запалу. На жаль».
Сергій Станіславович є постійним членом журі міських олімпіад з інформатики, проводить семінари для вчителів інформатики та читає лекції в інституті післядипломної освіти. «Я віддаюсь роботі повністю. І зараз з упевненістю можу сказати, що у будь-якій школі підготую призера обласної олімпіади».
Пан Сергій активно займається самоосвітою, захоплюється психологією, філософією, туризмом. «Прикро, що практично не маю часу на улюблені справи. На даний момент разом з учнями готую сайт з методичними та практичними рекомендаціями щодо підготовки до олімпіад, конкурсів, турнірів. До речі, таку ж тематику матиме і моя дисертація, над якою зараз працюю».
Щорічно мінімум десять його вихованців виборюють призові місця на обласних олімпіадах з інформатики. Один учень навіть став учасником всесвітніх змагань. Тому бажаємо Сергію Станіславовичу наснаги та творчої активності в такій благородній справі як робота з обдарованими учнями!
Ольга СТЕПУРЕНКО
Студентсько-викладацька газета Житомирського державного університету імені Івана Франка №52 грудень 2007
Заслуженим авторитетом і повагою серед колег по роботі та керівників СТОВ "Хлібороб” с. Степок користується Любов Петрівна Біла. Понад 15 років вона працює оператором машинного доїння. Робота не з легких, часто болять натруджені руки, бо ж надоюють ріки молока. Нині на молочно-товарній фермі працює шість доярок. Це молоді жіночки віком до 40 років. Їх старання приносять непогані результати. На даний час щоденний надій молока по господарству складає 1320 кг, а Любов Петрівна від 25 своїх корівок надоює 310 кг. Варто зазначити, що Степок - одне з тих сіл, яке може похвалитись працьовитими хліборобами й тваринниками. Люди тут поважають один одного, змалечку привчають своїх дітей до праці, прищеплюють їм порядність, працелюбність, доброту, повагу до старших. Адже чим би людина не займалася, а їсти всерівно хочеться - і хліба з салом, і м’яса, і молока. А в нас на Андрушівщині, і, зокрема, в Степку, всі ці продукти виробляються. Л. П. Біла разом з чоловіком виховують троє дітей, мають чимале господарство. Про цю родину гарно відгукуються сусіди, колеги по роботі. Нехай же ніколи не болять натруджені руки у Любові Петрівни та її подруг, а в домі кожного степківчанина будуть мир і достаток.
Марія Олексюк
Близько двадцяти років Ніла Миколаївна Войтович працює в медичній галузі. Щодня із задоволенням поспішає на роботу у фельдшерсько-акушерський пункт Великих Мошківець, бо від неї залежить стан здоров’я жителів села.
- Не розумію, - каже вона, - коли хтось говорить, що йому не хочеться йти на роботу… А я це роблю із задоволенням, хоча вже стільки літ доводиться поспішати на допомогу людям в будь-яку годину доби й за будь-якої погоди. Свою професію я обрала за покликом серця, - посміхаючись розповідає ця мила жінка, - маленькою дівчинкою завжди гралася у медсестру, лікувала ляльок - робила уколи, аналіз крові. Мені, як завідуючій ФАПом, доводиться вирішувати ще й питання поліпшення матеріально-технічного забезпечення медичного закладу. Я намагаюся робити все для того, щоб односельцям, які звернулися за допомогою, було тепло і затишно. Нещодавно встановили в приміщенні нові вхідні двері, замінили частину вікон на склопакети. Завдяки спонсорській допомозі депутата районної ради Ю. В. Ющинського та безпосередній участі жителів села встановили навколо медичного закладу новий паркан. Найбільше у житті Ніла Миколаївна цінує чуйність, вміння співчувати, порядність, доброту. Найголовніше, на її думку, завжди залишатися людиною і бути відданою справі. Вона завжди приділяє належну увагу проблемам пацієнтів, цікавиться їх життям, родинами, вміє вислухати і зрозуміти, живе їх радощами й болями. Односельці знають, що Ніла Миколаївна завжди вчасно надасть необхідну кваліфіковану допомогу. Чуйна, добра і щира, вона переймається чужими проблемами, допомагає їх вирішувати, лишивши власні за порогом ФАПу. Інакше - запізнишся на виклик, а у хворого одразу - депресія, нервування, нікому, мовляв, я не потрібен, всі про мене забули... Як депутат районної ради, член Партії регіонів вона турбується про інвалідів, вирішуючи питання надання їм матеріальної допомоги. За порадою до Ніли Миколаївни йдуть діти війни, вникає вона і в проблеми багатодітних та неблагополучних сімей, сприяє їх вирішенню. Часто буває в дитячому садочку, місцевій школі, де контролює дотримання санітарних норм. Із задоволенням працює, із почуттям виконаного обов’язку поспішає додому, адже там на неї чекає люблячий чоловік. Дорослі діти - син Олег та донька Вікторія, завжди підтримують і розуміють свою маму. А чого ще бажати щасливій жінці?
Марія ОЛЕКСЮК
Однією з найкращих у мікрорайоні "Червона гірка" районного центру Андрушівка Житомирської області поправу є вулиця Чехова. Починається вона майже від веселого плеса велетенського водосховища, пролягла між кучерявих садків понад розлогою улоговиною, за якою береться початком густий, дрімучий ліс. У рясних тутешніх комишах, які майже впритул підступаються до людських городів, котрі простяглися від ошатних будівель, в’юниться річечка, котра навесні аж кишить молодими щуками і іншою рибою. Вулиця ще знана тим, що мешкають на ній благодійні і душевні люди. І понад усе поважають вони сусідство, колективізм, безкорисливу дружбу, вміння вислухати одне одного. Скажімо, якраз у зеніті кожного літа у нас відзначається неформальне свято вулиці. Тоді звідусіль, хто де мешкає, кого й куди б не закинула премудра доля, добираються сюди, на берег Гуйви, щоб зустрітися з колишніми і нинішніми друзями, погомоніти, розповісти у колі близьких і майже рідних людей про себе, про свою сім’ю. Про свої успіхи, а, можливо, й проблеми. Поважні науковці, солідні директори, управлінці, ректори й проректори на якийсь час стають колишніми дітьми, вихованцями цього куточка межі Лісостепу і Полісся. За останні два десятиліття не було жодного літа, аби вулиця до самого липневого світання не смажила шашликів, не купалася під високими літніми зорями в Гуйві-ріці. Співаючи веселих пісень, частівок. Ті, кого колись привозили на таку вечорниці в дитячих колясках, тепер сюди приходять уже зі своїми дітьми. А цими днями в мешканців тутешньої місцини виникла одна цікава ідея. Вона викладена у зверненні мешканців крайньої вулиці "Красної гірки» до депутатів міської ради Андрушівки. Ось воно:
До Андрушівської міської ради
Жителів вулиці імені Чехова
Звернення
Ми, жителі вулиці імені Чехова мікрорайону "Червона гірка", звертаємося з наполегливим проханням перейменувати нашу вулицю на ім’я колишньої нашої жительки Ніни Володимирівни ОЛЕКСЮК (ДОВГОЇ). Вулиця наша нині носить ім’я великого російського письменника А.П. Чехова. Не секрет, що житлових масивів із подібним найменням тисячі в Україні. Вважайте, що такий знайдеться замало чи не в кожному більш-менш крупному населеному пункті. І тому ніякого гріха не станеться, коли на одну з таких вулиць стане менше. Для нас у стократ важливішим нині є те, щоб вулиця носила ім’я колишньої нашої сусідки, авторитетної в минулому громадянки, скромного і сумлінного державного службовця та просто доброї, щирої, світлої жінки Ніни ОЛЕКСЮК. Народилася й виросла вона в простій робітничій родині на нашій вулиці. Батько й мати її - колишні працівники цукрового заводу. Ніна закінчила середню школу, Житомирський сільськогосподарський інститут. І все своє життя трудилася на наших очах у районному управлінні сільського господарства. Порядність і скромність – ось головні риси цієї доброї жінки, матері. Але в районі і області вона була знаним фахівцем своєї справи і тому займала відповідальні посади в структурах державної влади. Остання з них – перший заступник начальника районного управління сільського господарства з економічної роботи. Для нас же вона була щирою, душевною сусідкою, яка завжди готова була прийти на допомогу кожному. Маємо нині визнати, що саме завдяки старанням, клопотам, наполегливості Ніни Володимирівни наша вулиця, однією з перших на "Красній гірці" ще на початку незалежності України стала газифікованою. Власне, саме тоді, коли про подібне, через економічні негаразди в державі, вже навіть треба було забути мріяти. А ось Ніна ОЛЕКСЮК зуміла запалити для нас усіх світло надії в кінці темного тунелю. Це було справжнім людським подвигом. В ім’я ближніх. Так, на жаль, сталося, що після цієї для нас усіх вельми важливої події ми фактично не встигли скласти їй належну подяку: Ніна Володимирівна дочасно пішла з життя. І наше нинішнє звернення до міської ради, це, не що інше, як крок запізнілої щирої, природної, душевної вдячності сусідів за зроблене для них добро порядній і відповідальній людині. За турботу, увагу, безкорисливу допомогу всім нам і нашим майбутнім нащадкам. Хто жив, живе і житиме на нашій славній вулиці. Життя пролітає як мить. Багатьох із тих, хто запалював на нашій вулиці перший газ уже немає в живих. Ожилу вулицю заселяють нові люди, нові сім’ї. І це цілком закономірно. Як і те, мабуть, що їм теж, варто було б знати, хто свого часу подбав про їхнє благополуччя. Кому їм належить складати подяку за нинішній комфорт. Тому переконливо просимо нашу вулицю Чехова перейменувати в вулицю порядної жінки, матері, трудівниці Ніни ОЛЕКСЮК. Хочемо звернути особливу увагу на те, що, мабуть, уперше в історії нашого району й області люди просять найменувати свою вулицю іменем скромного державного службовця. Це, думається, стане прикладом для всіх тих, хто нині знаходиться на щаблях влади. Так потрібно служити людям, щоб вони через роки бажали пам’ятати ваше ім’я. Як ми пам’ятаємо Ніну ОЛЕКСЮК.
***
Цією публікацією, від імені вуличного комітету звертаюся до всіх депутатів міської ради Андрушівки підтримати нашу ініціативу. Принагідно зауважу, що ми вже зібрали на підтримку цієї ідеї практично всі до одного підписи мешканців вулиці – їх майже 150, а також три десятки підписів тих, хто свого часу проживав у цьому краї, чиї рідні мешкають нині тут. Якщо міська рада піде назустріч побажанням громадян, а іншого розв’язання цього питання, я й не уявляю собі, ми плануємо на початку вулиці встановити невеличку граніту стелу, яка розповідатиме про Ніну Володимирівну Олексюк, іменем якої названа наша вулиця. Цікаво, що на нашій вулиці мешкають діти й онуки славної нашої землячки. Думаю, що їм комфортно буде проживати на вулиці імені їхньої матері та бабусі…
Броніслав Черкавський,
голова вуличного комітету.
На знімку: Броніслав Карлович Черкавський.
Олександр Горобець
Надія Никифорівна КОРОЛЬ нещодавно відсвяткувала свій ювілейний день народження. Прожиті роки вимірюються добрими справами, а їх немало на рахунку в цієї вимогливої і відповідальної, мудрої і щирої жінки, вчителя за покликанням. Маючи глибокі фахові знання, добре серце, справжній талант педагога й організатора, вона навчила й вивела на широку дорогу самостійного життя не одне покоління учнів Андрушівської міської школи № 1. Багато вихованців, шануючи вчителя, любили її предмет - фізику, а тому стали інженерами, вчителями, будівельниками. Вони й зараз часто телефонують своїй наставниці, приходять в гості. А молодші колеги, кому довелося працювати разом з Надією Никифорівною, вдячні їй за щирі поради, підтримку, вміння прийти на допомогу. Шановна колего! Щиро вітаємо Вас з ювілеєм! Зичимо міцного здоров’я, добробуту та довгих років життя.
Вчителі-ветерани Андрушівської міської школи № 1
Марію Станіславівну Баранівську я знаю, відколи пам’ятаю себе. На роботу в наше село вона прийшла молодим фельдшером у 50-х роках минулого століття. Роботи вистачало, образно кажучи, на цілу добу. В селі було майже тисяча жителів. Від наших Великих Мошківець до Червоного, а тим більше до Андрушівки зовсім не близько. Отож всю надію покладали на місцевого медика.
- На початку було дуже важко, - згадує Марія Станіславівна. - Дороги в селі грунтові, у дощ чоботи не скидай - без них не доберешся на виклик. А коли прийшла до хворого - ти його перша надія і поміч. Ще й досі в селі називають Марію Станіславівну рятівницею, цілителькою, а місцеві дотепники у свій час казали про сільського фельдшера: «наш професор». І не даремно, бо ставила без рентгену і УЗД безпомилкові діагнози, які потім підтверджували лікарі. На той час в село мало коли доїжджала швидка допомога. А діток народжувалося багато, пологи у більшості випадків приймала сільський фельдшер. Так що ні легкого дня, ні спокійної ночі не мала завідуюча сільським ФАПом М. С. Баранівська. У нашому селі знайшла Марія Станіславівна своє щастя - вийшла заміж за вчителя місцевої школи Якова Никаноровича, разом побудували дім, з якого провели у самостійне життя своїх дітей. Дочка Галя обрала мамину професію - завідує ФАПом в одному з сіл Черняхівського району, син Олександр має вищу освіту, працює в Житомирі. Навідуються до бабусі й онуки. Цю жінку поважають і люблять односельчани, провідують, звертаються за порадами. У трудовій книжці М. С. Баранівської один запис - зав. фельдшерсько-акушерським пунктом с. В. Мошківці, де пропрацювала 45 років, не одне скликання обиралась депутатом сільської ради, очолювала жіночу раду. Наприкінці вересня наша Марія Станіславівна відзначила своє 80-річчя. Вдячні односельчани адресували ювілярці найтепліші побажання міцного здоров’я на довгі роки. Нехай Господь дарує Вам многії і благії літа!
Тетяна Поліщук,
секретар Великомошківецької сільської ради
andrushivka-blog.pp.ua
Близько трьох десятиліть очолює педагогічний та учнівський колективи Городківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Тамара Михайлівна МАКОВЕЦЬКА. Щоранку з посмішкою на вустах вона зустрічає на шкільному подвір’ї своїх колег та вихованців. Як директор навчального закладу, вчитель-історик професійно займається своєю справою, вирішує багато питань, які стосуються навчального процесу. Кожну дитину поважає як громадянина й особистість. З одного боку - вона ніжна і лагідна, з іншого - вимоглива. Кожну дитину намагається орієнтувати на успіх, тобто навчити вмінням сконцентруватися, зрозуміти, чого хоче від життя. Ця мудра, честолюбива і невгамовна жінка сприймає свою роботу як високу місію. Тамара Михайлівна - Заслужений вчитель України, її люблять і поважають нинішні й колишні учні, їх батьки, колеги, бо має велике і щире серце, де вистачає місця для всіх.
Марія ОЛЕКСЮК
Поволі падає золоте листя і вкриває задуману землю розкішним пухнастим килимом, у якому ніби загубилися ваші ніжні посмішки, дорогі вчителі! Вони, як маленькі натомлені сонця, розсипаються міріадами грайливих блискіток і наповнюють ваші очі радістю. І це золото, дароване вам щедрою осінню в знак щасливої долі, і день цей, осяяний тисячами щирих посмішок вдячних учнів, належать вам, дорогі наші наставники. З великою шаною і повагою ми, учні 10-А класу, хочемо розказати про вчителів нашої школи, про цей дружній колектив однодумців, яких об’єднує життєве кредо - любов до дітей. Вчитель - це не тільки людина, що навчає різним наукам, він є носієм духовного та морального початку. Головна мета кожного вчителя - передати свої знання молодому поколінню, а зробити це нелегко. Але вони, не жаліючи своїх сил, роблять це кожного дня. Саме вчителі, наші "другі батьки”, допомагають нам стати розумнішими і в майбутньому досягти омріяних висот. Наша перша вчителька Шпаківська Неля Володимирівна багато сил і умінь доклала щоб ми навчилися читати, писати, рахувати, відкрила неозорий світ книги. Фещенко Наталія Броніславівна стала нашою другою шкільною "мамою”. Саме вона згуртовує наш непосидючий клас, контролює наші оцінки і поведінку. Завдяки її ентузіазму ми відвідали Київ, Умань, Львів, Кам’янець-Подільський. її уваги і тепла вистачає на всіх дітей, з якими їй доводиться працювати. Кожен учитель нашої школи заслуговує щирих, теплих, вдячних слів за відданість обраній професії. Тож прийміть нашу вдячність за високе служіння обраній справі, самовідданість, добро і щедрість душі. Бажаємо вам міцного здоров’я, щастя, благополуччя, великих творчих успіхів і невичерпної наснаги. Дякуємо Вам за вашу працю, за те, що відкрили нам дорогу у майбутнє, за віру в наші сили.
З повагою учні 10-А класу Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. № 1
Народна артистка України
Ольга Петрівна Павловська народилася 9 червня 1939 року в селі Лебединці в селянській родині. Після закінчення в 1956 році Бровківської середньої школи була зарахована до Поліського хору „Льонок”. В цьому колективі працювала до 1960 року. Цього ж року її запросили до Волзького народного хору в м. Куйбишев, де вона була солісткою. Перший вчитель Ольги – Анатолій Авдієвський організував Черкаський народний хор, до якого запросив Ольгу. У 1966 році Анатолій Шашкевич пише пісню „Степом, степом”, яку вперше проспівала Ольга Павловська. Цю пісню співачка виконувала при відкритті меморіалу Вічний вогонь на могилі Невідомого солдата у Москві в жовтні 1967 року.
В цьому ж році їй було присвоєно звання заслуженої артистки України. У Черкаському хорі О. Павловська мала свій репертуар. Спеціально для неї були написані „Мамина вишня”, „Ой, я маю чорні брови” і багато інших. У 1987 році О. Павловська була удостоєна звання народної артистки України. У 1999 році співачка була нагороджена орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.
Померла Ольга Павловська 14 грудня 2002 року і похована на Черкаському міському кладовищі.
Завідуючий кафедрою електроніки Житомирського військового інституту
Народився у 1964 році в селі Волиця.
Закінчив Харківську військову академію.
Проживає в місті Житомирі.
Завідуючий секретаріатом Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони
Народився у 1948 році в селі Волиця.
Закінчив Харківський юридичний інститут.
Проживає в місті Києві.
Доцент Київського національного університету імені Т. Шевченка
Микола Іванович Недопитанський народився у 1957 році в селі Глинівці. Середню освіту здобув у Великомошківецькій школі.
Закінчив Київський державний університет імені Т. Шевченка. Проживає в місті Києві.
Директор Департаменту організаційного забезпечення діяльності керівництва Державної
митної служби України.
Народився 12.10.1952 року в сім”ї службовців. З 1959 по 1967 р.р. навчався в Старокотельнянській восьмирічній школі. У 1971 році закінчив Львівський технікум промислової автоматики. До 1992 року працював на Київському заводі електронних обчислювальних машин. В 1971 -73 р.р. проходив службу в армії. Закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю „електронні обчислювальні машини”.
З червня 1992 року працював у новоствореному Державному митному комітеті України в Управлінні по роботі з особовим складом.
У 1994 році призначений директором Київського центру підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників митних органів України, а в 1998 році призначений на посаду начальника управління кадрами Державної митної служби України.
З 2002 року продовжував службу на посадах начальника Центру підвищення кваліфікації кадрів Держмитслужби України, директора Департаменту організації діяльності Голови Служби.
Нагороджений нагрудними знаками „Почесний митник України”, „За сумлінну службу в митних органах України” ІІ, ІІІ ступенів. Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1998 року присвоєно персональне звання Державного радника митної служби 3 рангу, а Указом Президента України від 21.08.1961 року присвоєно спеціальне звання Державного радника митної служби 3 рангу.