Цього року Андрушівський районний центр зайнятості направив на навчання 114 безробітних, причому 99 з них замовили роботодавці для заповнення конкретних робочих місць.
Опановувати нові спеціальності в Андрушівському професійному ліцеї приїздять безробітні з різних районів області. Так, у групі кухарів, які зараз проходять навчання, окрім анрушівчан, оволодівають професією безробітні з Чуднівського, Романівського, Брусилівського та Ружинського районів.
Наталія Кравченко, жителька с.Гальчин Андрушівського району перебуває на обліку в центрі зайнятості більше року. Довгий час Наталія Олександрівна працювала прибиральницею службових приміщень у міській школі № 1, але її не залишала мрія стати кухарем. І ось у вересні разом з іншими “колегами з нещастя” розпочала навчання у професійному ліцеї.
Оксана Тищенко, жителька с.Стара Котельня Андрушівського району теж рік була незайнятою. До цього майже два роки пропрацювала дояркою в СТОВ “Старокотельнянське”, прагнула набути професію, але батьки не мали змоги на власні кошти вчити доньку, бо виховують ще двох малолітніх дітей. Отож Оксана вирішила самотужки шукати шлях до професії, і пропозиція спеціаліста з профнавчання йти вчитися на кухаря виявилась якраз вчасною. А після навчання на дівчину чекає й робота – кухарем у кафе "Едем" м.Андрушівки.
Отримають роботу після навчання й 22 оператори котельні, які за направленням Андрушівського центру зайнятості розпочали навчання у Житомирському обласному навчально-курсовому комбінаті. Роботодавці, не чекаючи січня, коли безробітні матимуть свідоцтва про здобуття професії, вже уклали угоди з центром зайнятості про їхнє працевлаштування.
Марія Олексюк
Андрушівський РЦЗ
Традиційно в перший тиждень вересня в Україні святкують День підприємця. Підприємництво на Житомирщині розвивається помірними темпами. За роки незалежності область за кількістю малих підприємств посідає 15 місце. На 10 тис. населення в області припадає 44 МП. (19 місце в Україні)
Однак, є і позитивні тенденції - позитивна динаміка обсягів виробництва. За три останні роки обсяг виробленої продукції суб’єктів малого підприємництва в області зріс на 52%.За минулий рік продукції, робіт та послуг наданих МП становили в діючих цінах-546,8 млн.грн.
В Андрушівському районі працює 125 МП та зареєстровано 704 підприємців фізичних осіб.
Найбільший відсоток складають промисловість(7%) та сільське господарство -11%.
Створено 1125 робочих місць. Обсяг виробленої МП продукції до обсягів усієї виробленої в районі складає 9 млн.грн.(всього по району 70 млн.грн) У Андрушівському районі з початку року зареєстровано 102 суб’єкти господарювання ( з них 88 фіз.осіб) , на 208 зросла чисельність працюючих на МП. .Вдвічі зросли валові інвестиції в МП району.
Історія ПП Гринишин почалася з викуплення сімєю Гринишиних недобудованого приміщення їдальні місцевої сільгосптехніки , а пізніше і хлібозаводу споживчого товариства. Нині тут функціонують два виробничі підрозділи – м’ясокомбінат та хлібозавод.. На виробництві зайнято 220 чоловік. Менеджмент підприємства здійснюють Євген та Любов Гринчишини, директором хлібозаводу працює їх син Ярослав.
Приватне підприємство працює з 1998 року і забезпечує м’ясною та хлібобулочною продукцією 11 районів області та Сквиру Київської області. Обидва підрозділи випускають 77 найменувань ковбасних виробів та 80 хлібобулочних. Середня заробітна плата по підприємству склала 400 грн.(по району -205 грн.)
Підприємство має перспективи розширення хлібобулочного та кондитерського виробництва та збільшення кількості робочих місць.
Продукція ПП. Гринишин відрізняється на Житомирському ринку продуктів харчування високою якістю. В нинішньому році до Дня підприємця Житомирський регіональний центр стандартизації , метрології та сертифікації відзначив підприємство у номінації „Якість третього тисячоліття” та представив його до участі у Всеукраїнському конкурсі якості.
Житомирський прес-клуб реформ
Накануне Дня Независимости в городе Андрушовка Житомирской области был торжественно открыт памятник украинскому бандуристу. Сто пятьдесят тысяч гривен на строительство монумента выделили меценаты. По замыслу автора - скульптора Дмитрия Красняка - его бронзовый Кобзарь символизирует несгибаемую силу духа, целеустремленность и отвагу украинского народа.
13 серпня о 1 годині 30 хвилин до РВ з заявою звернулася жителька с.Іванків, непрацююча Г.НА., 1959 р.н. про те, що місцевий житель, непрацюючий Г..П., 1957 р.н., з мисливської зброї стріляв по легковому автомобілю.
Вжитими заходами ЧН РВ встановлено, що цього ж дня біля 1 години у вищезгаданому населеному пункті Г..П. на грунті особистих неприязних відносин використовуючи свою зареєстровану мисливську рушницю ТОЗ-34-12К зайшов до будинку непрацюючої П.Б., 1983 р.н., де спричинив господарці смертельне вогнестрільне поранення голови. Після цього підійшовши до будинку непрацюючого М.М., 1969 р.н., під час виходу останнього із будинку спричинив йому пострілом із рушниці легке поранення у вигляді пошкодження шкіри скроневої ділянки голови справа, а потім зайшовши на подвір’я господарства непрацюючого Б.І., 1954 р.н., пострілами пошкодив його автомобіль "ВАЗ-2106". Після вчиненого Г. повернувся до господарства М.М., і скоїв підпал горища його будинку, внаслідок чого вогнем знищено перекриття стелі. В подальшому Г. поблизу с.Іванків покінчив життя самогубством, зробивши смертельний постріл в голову.
Управління МВС України в Житомирській області
11 серпня 2004 року о 5 годині 5 хвилин до РВ надійшло повідомлення із хірургічного відділення Андрушівської ЦРЛ про те, що у них з тілесними ушкодженнями у вигляді рубаних ран голови та перелому основи черепа помер житель м.Андрушівка, пенсіонер Д.М.Г., 1927 р.н.
Вжитими заходами встановлено, що 10 серпня п.р. о 17 годині у будинку потерпілого під час суперечки, яка переросла в бійку, вищезгадані тілесні ушкодження господарю сокирою та металевим предметом спричинила його дружина пенсіонерка К. Г.І., 1922 р.н.
Управління МВС України в Житомирській області
Давно час розказати про подорож, здійснену з Cергієм "Кіфою" теренами Житомирщини. Адже саме під час тієї мандрівки 2 серпня 2004 року я побачила диво-палац, в який неможливо не закохатися. Якщо ви часто подорожуєте і любите, скажімо, Бердичів, не зайвим буде дізнатися, що в якихось 15-18 кілометрах від місця окільцювання Оноре де Бальзака, в непримітному, здавалося б, селищі Червоне є на що подивитися.
На жаль, в академічному чотиритомнику "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" не знайшлось місця для цієї споруди, тому - з інформацією сравжні проблеми, її майже немає. Розкажу те, що знаю.
Червоне знане завдяки своєму цукрозаводу, який функціонує тут вже довгі десятиліття. А з'явився завод тут завдяки цукровим магнатам Терещенкам, відомій родині на Україні зламу ХІХ і ХХ століть. Сім'я зуміла вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив терени Російської імперії ще в середині ХІХ століття, та прославилася не лише грошами, але й меценатством та любов'ю до мистецтва. Таким заможним та відомим людям не годиться жити в мазанках, чи не так? :)
Ось чому любитель старовини, потрапивши в Червоне, довго потім не оговтається від культурного шоку: неготичний, величезний, неймовірний палац Терещенків, що пустими віконницями дивиться на прихожан місцевої церкви, що притулилася в одному з крил маєтку. Колись тут було ПТУ, та за тих кілька років, що воно переїхало у нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився у руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під палацу перенесли під селищну раду, а сам палац віддали церкві.
Батюшка, який походжав територією колись прекрасного маєтку, сказав, що історією цієї споруди не цікавився, відроджувати чималенький палац немає грошей, та порадив звернутися у контору заводу неподалік.
Після довгого з'ясування, хто ми, звідки і чого нам треба, привітні цербери прохідної дали добро на перепустки до музею історії заводу.
На другому поверсі адміністративного корпусу, у двох кімнатах ми побачили плоди багаторічної праці жінки, що фанатично любить рідну землю. Буквально по дещиці зібраний матеріал: і про палац Голуховських, який згодом (якщо не помиляюся, близько 1900 року) купили Терещенки, і про кожного представника цього колись славетного роду. Особливо багато експонатів, пов'язаних з життям Федора Артемовича Терещенка. Подумати тільки: звідси починалося українське авіаконструювання! Старання цього фанатично відданого небу чоловіка дали поштовх розвитку українського літакобудування.
Так, звичайно, у музеї небагато власне речей Терещенків, більшість експонатів - це фотографії селища тепер та тоді, сімейні портрети, вирізки з газет тощо, розміщені на стендах в кімнатах. І Терещенками історія тут не починається і не закінчується: є і про революційні роки, і про лихоліття Великої Вітчизняної, і про сучасну історію Червоного.
До речі, у наші часи рід Терещенків не згас, його представники живуть у Франції, деякі з них, не дивлячись на далеко не юнацький вік, відвідали нещодавно і Червоне - вклонитися пам'яті своїх предків.
Ніна Петрівна організувала чудову екскурсію, шкода, обмаль часу не дозволив ознайомитись з історією села в повному обсязі. Людям таким потрібно пам'ятники ставити, якраз там, де зараз стоять терещенківські німфи, а їх краще на місце повернути. Хтозна, може, старий палац ще колись оживе?
Я поцікавилась і у батюшки, і у чудової жінки-краєзнавця в музеї, як називалося селище раніше. Вони відповіли, що Червоне - не примха комуністів, так звалося поседення і до радянської влади. Та виявилося, що все-таки не так. Бо колишня назва Червоного - Старе.
Спочатку селом Старим зацікавились родичі терещенків - ще одна відома родина цукрозаводчиків - Харитоненки. 1852 року Іван Харитоненко арендує місцевий цукрозавод та завод у селі Улянівка і замість лише продажу цукру починає займатися його виготовленням. Примха долі: саме цукрозавод у Старому ледве не довів Харитоненка до банкрутства: тут спалахнула пожежа, в якій згорів увесь завод разом з виробленим цукром. Буває.
Не знаю чому, але знайти докладну інформацію про рід Терещенків у Інтернеті виявилося задачею непростою. Так, куркулі, заводчики, наживались на рабській праці трудящих, все зрозуміло - але ж ідеологічні шори вже друге десятиліття як скинуті, а інформації про людей, які розвивали промисловість України як не було, так і немає.
Тож і залишається сподіватись лише на таких ентузіастів, як згадана берегиня простого заводського музею...
Вероніка Януарівна Морозова (це її справжнє прізвище) народилася 25 липня 1890 року в Андрушівці, де батько служив урядником, а пізніше писарем. 1908 року Вероніка закінчила Маріїнську гімназію в Житомирі. Тут, у єдиному на теренах Волині середньому навчальному закладі для дівчат, Вероніка зробила перші поетичні спроби.
Як припускають дослідники-літературознавці, це сталося насамперед під впливом її старшої сестри, Людмили Волошки, яка вже 1905 року дебютувала зі своїми поезіями в альманасі «Перша ластівка». Людмила Волошка прилучила Вероніку до творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, які стали її улюбленими письменниками.
Молодша сестра виявилася здібною ученицею, вже її перші літературні спроби були схвально зустрінуті Оленою Пчілкою. Саме Олена Пчілка – видавець журналу «Рідний край» і надрукувала на його сторінках в двадцять п’ятому числі за 1908 рік вірш Вероніки Морозівни «Весною», а в наступному номері – поезію «Ніч». Роком пізніше в тому ж виданні друкуються твори «Така я самотня» (№ 4) та «Вечірні малюнки» (№ 25). Тоді ж В. Морозова обрала собі літературний псевдонім Вероніка Морозівна.
У ранніх поезіях Вероніки Морозівни переважають мінорні мотиви, філософський індивідуалізм, в них багато смутку. Однак є і свіжий струмінь молодості й альтруїзму – це образ весни, що зустрічається досить часто як символ віри в світле майбутнє:
В моїй душі багато звуків
Прекрасних звуків чарівних;
Багато слів святих, високих,
І струн чудових голосних.
Після закінчення гімназії Вероніка певний час працювала в статистичному відділі Волинського губернського земств (з 1910 по 1917-й роки тут перебувала на службі і Людмила Волошка). В 1913 році В. Морозівна переїздить до Києва, де на той час мешкали її батьки. Та зв’язків з Житомиром, де залишилася її сестра, численні друзі та знайомі, не пориває, часто наїжджає сюди.
Тут, у Житомирі, вона познайомилася з своїм майбутнім чоловіком, літературознавцем Миколою Гладким, автором виданої 1917 року волинською «Просвітою» «Граматики української мови для вчителів».
Мешкаючи з чоловіком в Києві, з середини 20-х років Вероніка Гладка-Морозова пробує свої сили в художньому перекладі. У 1927 році видавництво «Сяйво» започаткувало багатотомне видання українською мовою творів Джека Лондона. В. Морозівна з Катериною Корякіною для цього видання здійснили переклади таких його творів як «Буйний День» (для четвертого тому), «Маленька господиня великого будинку» (для дев’ятого тому), «Діти морозу» (для п’ятнадцятого тому), «Міжзоряний мандрівник» (для двадцять другого тому). Незважаючи на схвальні рецензії на свою перекладацьку діяльність, втім, з середини 30-х років, В. Я. Гладка-Морозова відходить від активної творчої роботи, що було пов’язано з сталінськими репресіями, у вихор яких потрапив і її чоловік. Йому пригадали те, що в 1918–1920-х роках він був членом партії українських соціалістів-революціонерів. Згодом – партії боротьбістів, певний час служив у Директорії. Незважаючи не те, що згодом він повністю визнав помилки і чесно служив радянській владі, уникнути репресій йому не вдалося. В 1937 році його вислали в Ташкент, а вже звідти відправлено в Сибір. Подальша доля М. Гладкого невідома.
Повернувшись із Ташкента, куди Вероніка Януарівна поїхала услід за чоловіком, у повоєнні роки працювала бухгалтером в Андрушівському райфінвідділі. Померла 10 жовтня 1966 року. Похована у Житомирі. Спадщину Вероніки Морозівни включено до антології «30 українських поетес». Їй присвячено розвідки житомирських краєзнавців.
Микола Костриця
Архів №30 (94) 23.07.2004
ПОСТАТI
Фахівцями Житомирської філії ВАТ "Укртелеком" організовано вузол Frame Relay у м.Андрушівка Житомирської області. Нова послуга вже користується попитом.
Житомирська філія ВАТ "Укртелеком"
Фахівцями Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” у м. Андрушівка організовано вузол Frame Relay. Нова послуга вже користується попитом у місцевих абонентів обласної філії Товариства.
andrushivka.narod.ru
Фахівцями Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” проводяться роботи з упровадження вузла Frame Relay у м. Андрушівка.
Фахівці Київської обласної філії ВАТ “Укртелеком” продовжують реконструкцію телефонних станцій та введення в експлуатацію нових номерів на базі сучасного обладнання в містах та селах області.
Державною комісією обласної філії Товариства прийнято в експлуатацію АТС -51 ємністю 1712 номерів та АТС-2 ємністю 1200 номерів у місті Яготин та нову АТС ємністю 208 номерів у селі Сотниківка Яготинського району. Усі АТС виготовлено на базі сучасного цифрового обладнання СТМ-256, що дозволить місцевим мешканцям користуватися повним спектром нових сучасних послуг зв’язку.
Худорлявий, зібраний, невисокого зросту чоловік, а скільки в ньому людяності, тепла, мужності, сили волі, любові до життя, до підростаючого покоління, до своєї рідної землі і неньки України. Скільки болю і переживань носить він у своєму серці, а ще більше прагне зберегти все те, що завойовано дорогою ціною. Дуже важко згадувати Миколі Кириловичу про війну, про ті страшні часи, про кров, пролиту солдатами на фронтах. Але згадувати необхідно, щоб пам’ятали прийдешні покоління про тих, хто короткочубими хлопчаками, ледь встигнувши закінчити школу, йшов на війну, про тих, хто захистив Вітчизну від фашистів ціною своєї крові, ціною свого життя. Війну зустрів Микола Кирилович з перших днів 1941 року, адже на той час перебував на строковій військовій службі. З листопада 1941 року по травень 1943 року - окремий 204-й полк Центрального фронту. З червня по серпень 1943 року - Брянський фронт. З вересня 1943 року - 120-а гвардійська дивізія зв’язку 2-го Білоруського фронту. Брав участь в обороні Москви, в боях на Курській дузі. З 13 листопада 1943 по 23 квітня 1944 року - госпіталі. Потім відбув на місце проживання як інвалід третьої групи. У квітні 1945 року, після одужання, був призваний на повторну службу в 118-у дивізію м. Житомира. З травня 1946 року - 101-й гвардійський механізований полк, де й служив до серпня 1973 року і за вислугою звільнений у відставку. Ось така життєва дорога випала хлопцеві з багатодітної сім’ї, який народився 10 серпня 1921 року в селі Яроповичі. Зі сльозами на очах згадує ветеран медсестру Єлизавету Вичігдіну, яка дала йому свою кров і завдяки якій він залишився живим, своїх фронтових друзів: Івана Черепєніна, Захара Чумаченка, Мялука, Гороха. Не один раз допомагали вони один одному, підтримували у скрутну хвилину. Свято береже пам’ять Микола Кирилович і про своїх односельців, з якими колись ходив до школи, відпочивав, служив в армії. 201 житель Яропович загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, боронячи рідну землю від ворога. Їх прізвища викарбувані на плитах біля пам’ятника загиблим воїнам-односельцям, який знаходиться в центрі села. Світла їм пам’ять. Незважаючи на свій похилий вік, Микола Кирилович і нині живе інтересами суспільства, так 1000 гривень своїх власних коштів, зібраних за рахунок пенсії, ветеран передав школі для придбання учням літератури, зошитів, а також для створення в майбутньому музею в новому приміщенні школи. За власні кошти він робить копії важливих газетних публікацій про Велику Вітчизняну війну. Подарував школі та сільському музею два гарно оформлені альбоми «Літопис днів Великої Вітчизняної війни», де зібрані важливі документи і газетні публікації періодичних видань про ті страшні 1418 днів і ночей. Побачивши на власні очі весь жах війни, смерть, кров, страждання, Микола Кирилович хотів би, щоб ми ніколи не знали й не бачили такого, щоб були справжніми патріотами своєї України, цінували мирне небо над землею, жили в мирі і добробуті і пам’ятали завжди тих, хто не прийшов з фронтів Великої Вітчизняної війни.
Микола Поліняк,
сільський голова с. Яроповичі.
Новини Андрушівщини
Перший Український - липень 1944-травень 1945 р.р. - звільнення Польщі та Німеччини і, головне, взяття Берліна - столиці Німеччини. Напочатку січня 1942 р. в розпал контрнаступу Червоної Армії під Москвою, я був на Північно-Західному фронті в складі Першої ударної армії, яка вела контрнаступ в районі м. Дем’янськ Новгородської області Росії, в якому були оточені війська 16 німецької армії, біля 10 дивізій в кількості понад 70 тис. солдатів і офіцерів. Це оточення в історії війни називалось Дем’янський «мішок». Північно-західний фронт займав лісово-болотисту місцевість і в цей період, коли літаки і танки розподілялись між фронтами поштучно, цьому фронту нічого з такої техніки не попадало, а однією піхотою і артилерією розгромити німців в цьому «мішку» нам не вдалось. В цьому районі нашим двом арміям довелось вести проти німецьких військ активну оборону до того періоду, коли розпочались великі наступальні операції в кінці 1943 і на початку 1944 р. по ліквідації Ленінградської блокади і звільнення від окупації прибалтійських держав (Естонії, Латвії та Литви). В оборонних боях з обох сторін були значні втрати бійців і військової техніки. Коли було звільнене м. Дем’янськ - на початку 1944 р., то на німецькому кладовиську було підраховано 90 тис. березових хрестів над могилами загарбників, сотні їх згорівших автомашин, тягачів, літаків тощо. Втрати в людях і техніці на цьому фронті в нашій армії теж були значні, тому що ми вели періодично місцеві наступальні операції і несли при цьому втрати вбитими і пораненими піхотних частин, протитанкових батарей та інших. Авіація і танки у нас були, але дуже мало і вони, по суті, не давали належної допомоги наземним військам. Майже два роки я брав участь в боях цього фронту в найважчих умовах лісово-болотистої місцевості, чим ми сприяли героїчним захисникам по обороні Ленінграда, розгрому гітлерівських військ під Москвою, Сталінградом та Курськом. Біля стін стародавніх міст Росії: Новгорода, Старої Руси, Холма, Торопця і Дем’янська - тисячі і тисячі колишніх радянських воїнів доклали великі зусилля і віддали своє життя за нашу загальну справу - Перемогу. Мені нині не віриться, що я пройшов п’ять фронтів окопного життя і вийшов з цього пекла живим. Можливо, це випадковість або така доля моя. За всю війну я був два рази поранений і контужений: в серпні 1942 р. на Північно-Західному фронті в районі м. Дем’янськ і в липні 1944 р. на Другому Прибалтійському фронті в боях за м. Резекне (Латвія). В листопаді 1941 р. в боях за Москву на Волоколамському шосе був контужений. Всі три рази я знаходився на лікуванні в евакогоспіталях різних міст Росії, в тому числі в м. Москві. Після видужання повертався знову на фронт в свою батарею, з якою пройшов бойовий шлях від Москви до Берліну. За своє життя я багато зустрічав труднощів, але не таких, як в умовах Північно-Західного фронту: безкрайні ліси, непрохідні вічні болота, рідкі села, загублені в лісових хащах. Але в той час ми були молоді, виховані на високому патріотизмі, вірні нашій присязі і Батьківщині, для нас був один девіз: смерть або Перемога. Завдяки цьому всі труднощі на війні ми подолали і перемогли німецько-фашистську армію, яка беззастережно капітулювала перед Червоною Армією і арміями наших союзників і над рейхстагом столиці Німеччини - м. Берліна, замайорів червоний прапор нашої Перемоги.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, капітан.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини
Міжнародний жіночий день для працівників міліції був далеко несвятковим. 8 березня в м.Андрушівка 34-літній місцевий житель, знаходячись у стані алкогольного сп’яніння, спричинив тяжкі тілесні ушкодження співмешканці, від отриманих травм остання померла. Чоловік-вбивця знаходиться під вартою працівників міліції.
Управління МВС України в Житомирській області
30 липня 2003 року відбулося заключне засідання комісії з підготовки знаків символіки міста, на порядок денний якого було винесено питання про схвалення проектів герба та прапора міста Андрушівка. Ознайомившись з проектами герба та прапора міста, представленими головою геральдичного товариства України (м. Львів) А.Гречилом та членом геральдичного товариства України В.Ільїнським, комісія прийняла рішення схвалити опис проектів герба та прапора міста Андрушівка, представлених головою геральдичного товариства України А.Гречилом та подати його на затвердження сесії міської ради. Згідно ст. 26 п. 49 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рішенням дванадцятої сесії двадцять четвертого скликання Андрушівської міської ради від 2 вересня 2003 року було затверджено герб та прапор міста Андрушівка. Що ж являє собою виготовлений прапор міста Андрушівка? Як він виглядає і що означає на ньому кожен символ? Прапор Андрушівки - це квадратне червоне полотнище, на якому жовтий (золотий) андріївський хрест, адже назва нашого міста пов’язана з іменем Андрій, для означення якого у геральдиці й використовується т. зв. «косий» або «андріївський» хрест. Колористика хреста вказує на розташування Андрушівки в Житомирській області (на прийнятому в 2003 році прапорі Житомирщини у червоному полі подано вузький золотий (жовтий) хрест). Вгорі на прапорі - квітка ромашки з білими пелюстками та жовтим осердям. Ромашка символізує красу навколишньої природи. Ромашка вписана в умовне коло діаметром в 1/4 сторони прапора, центр квітки знаходиться на відстані 1/6 сторони прапора від верхнього краю полотнища. Золоте поле (на прапорі жовте) також вказує на багатство землі та щедрість мешканців міста, уособлює сільське господарство, з яким пов’язано багато галузей місцевої переробної промисловості. Обабіч - по білій пірамідці цукру в жовтій обгортці. Грудки цукру (у давніх упакуваннях) підкреслюють, що в Андрушівці в 1848 р. засновано перший на Житомирщині цукровий завод, і саме завдяки розвитку цієї галузі село було віднесене 1859 року до категорії містечка. Внизу на прапорі - біла чаша, з якої виходить синє полум’я з жовтим обрамуванням. Срібна (біла) чаша з синьо-золотим полум’ям означає ще одну важливу місцеву галузь - виробництво спирту (спирт трактовано як т. зв. «вогняну воду», що геральдично вдало передається через символ чаші з полум’ям). Щодо герба, то це - щит із гамою тих же, що й на прапорі, структурних елементів. Герб має бути виконаний у поточному році.
Ганна Левченко,
секретар міської ради.
Новини Андрушівщини
Шістдесят років тому, 9 січня 1944 року, командний пункт штабу Першого Українського фронту перемістився із Святошино, під Києвом, в Андрушівку. Війська цього фронту, яким командував генерал армії М, Ф. Ватутін, після закінчення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, продовжували бої на Рівне-Луцькому напрямку на Заході. Лівим крилом завершували розгром оточеного під Корсунь-Шевченківським німецького угруповання військ та здійснювали наступальні дії в напрямку Умані й Вінниці.
На командному пункті штабу Першого Українського фронту перебував заступник Верховного Головнокомандувача Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков. Штаб розміщався на Красній Гірці (правий високий берег річки Гуйви), в приміщеннях лікарні. Тут визначними полководцями Великої Вітчизняної війни розроблялись плани нових ударів по ворогові з рубежа Торговець-Шепетівка-Любар в загальному наступі на Чернівці.
Про спільні дії 1-го і 2-го Українських фронтів по розгрому Корсунь -Шевченківського угруповання військ ворога відомо усім. Про гуманні наміри радянського командування щодо збереження життя тисячам солдатів й офіцерів, військ , що вели тут бої, свідчать документи тих днів. Ультиматум, розроблений в штабі Другого Українського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, було переправлено на підпис до штабу Першого Українського фронту, де на той час перебував Г. К. Жуков.
Для доставки тексту ультиматуму полковник Артеменко терміново вилетів в Андрушівку до Жукова і Ватутіна, з двома текстами (німецьким і російським). Літак ПО-2 у супроводі Двох винищувачів без особливих пригод приземлився в Андрушівці. Як розповідають очевидці, штабні літаки ПО-2 мали аеродром біля с. Гальчин, але часто сідали прямо на лід водоймища біля цукрозаводу, ближче до Красної Гірки.
В ультиматумі було, зокрема, сказано:«...Кільце оточення дедалі більше стискається. Ваша надія на врятування даремна. Дивізії, котрі поспішали вам на виручку, розбиті. Провалилися й спроби допомогти боєприпасами та пальним за допомогою транспортних літаків. Лише за два дні у лютому збито понад сто «юнкерсів». Як командир оточених частин ви відмінно розумієте, що немає реальних можливостей прорвати кільце. Опір лише призведе до нових величезних втрат німецьких солдатів і офіцерів...» Ультиматум було доставлено в штаб ворожих військ групи генерала Штеммермана...
9 лютого, у призначений час, відповіді не надійшло. Гуманні пропозиції нашого командування було відхилено. Як стало відомо потім, командуючий Корсунь-Шевченківським угрупованням німців Штеммерман зв'язався із фельдмаршалом Манштейном, який командував групою військ«Південь», а той - з Гітлером, котрий, пообіцявши допомогу, наказав на ультиматум не відповідати. Надто дорогою ціною заплатили фашисти за відмову капітулювати. Серед тисяч вбитих на корсуньських полях солдатів та офіцерів вермахту був знайдений і труп Штеммермана.
В останній день лютого 1944-го високосного року М. Ф. Ватутін виїхав у війська фронту. Ось як розповідає про це Маршал Жуков:
«Днем 28 лютого, знаходячись у штабі фронту, я зайшов до М. Ф. Ватутіна, щоб ще раз обговорити з ним питання майбутньої операції (Чернівецької).Після двогодинної спільної роботи він мені сказав:
- Я хотів би з'їздити в 60-ту і 13-ту армії, щоб перевірити, як там вирішуються питання взаємодії з авіацією й чи буде підготовлено матеріально-технічне забезпечення до початку операції.
Я радив йому, - пише Маршал Жуков, - послати своїх заступників, а самому зайнятись розглядом рішень всіх командармів, ще раз перевірити взаємодію з авіацією і облаштуванням фронтового тилу. Микола Федорович настоював на своїй поїздці, посилаючись на те, що давно не був у 60-ій і 13-й арміях. Накінець я погодився, маючи намір особисто зайнятись штабом фронту, управлінням тилу та командуючими родами військ.
На жаль, сталась біда. 29 лютого мені зателефонували з польового аеродрому і доповіли, що туди привезли важко пораненого командуючого фронтом М. Ф. Ватутіна...
„Він був тяжко поранений бандерівцями біля с. Милятин Острозького району на Рівненщині. Його було доставлено у Рівне, а потім - у Київ. Та врятувати визначного полководця не вдалось навіть медичним світилам.
15 квітня 1944 року перестало битися благородне серце воїна. Його поховано в Києві. Москва двадцятьма артилерійськими залпами віддала останню військову шану вірному сину Вітчизни, талановитому полководцю.
Лише рівнечани не знайшли слів, щоб вибачитись за дії бандерівських ватажків, жодним словом не згадали в історії міст й сіл Рівненської області свого визволителя від німецько-фашистських загарбників та їх прихвостнів. У м. Андрушівка ім'я М. Ф. Ватутіна носить вулиця на Красній Гірці, звідкіля він вирушив в останню путь 29 лютого 1944 Року.
Йосип Лоханський,
краєзнавець,
м. Андрушівка.
На території міста Андрушівка та Андрушівського району працюють наступні оператори мобільного зв'язку.
andrushivka-video.pp.ua